Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗
Юліян постояв хвилю мовчки, задумавшись, і в задумі малював тростиною, яку держав в руці, в піску ієрогліфи.
«А коли верне?»
«Мабуть, не скоро», — пішла відповідь.
«Перед годиною й панич Едвард виїхав до Ч. Очевидно, в інтересах. Се не першина. Верне нині або завтра».
Наступило мовчання.
Відтак:
«А в місті він, Зарко, не був сими днями, — спитав Юліян. — Він його вже з днів кілька не бачив?»
Темне, обгоріле, але гарне й характерне лице молоденького городника покрилося на хвилину легким рум’янцем.
Був. Саме передвчера й був у його родичів. Саме хотів сказати, що був там. Довідався про поважнішу недугу батька й його від’їзду до купелі. Вдома все прибите внаслідок того; а наречений панни Зоні, що мав вже в столиці осістись… від’їхав і верне аж по двох місяцях. Панна Оксана плаче по закутках… бо батько хорий.
«Бідна дівчина», — закинув здавленим голосом.
Юліян: «Се так нагло прийшло, несподівано, — а сам батько?»
«Змарнів, але спокійний і вичікує вашого приїзду».
«Їду позавтра зрання. Зрештою?» — спитав, уникаючи очей молодого чоловіка. Хотів в першій хвилі поділитися з ним своєю журбою, але щось замикало йому уста. «Пощо? — спитав якийсь голос в нім. — Краще щось робити».
«Мати і сестри засилають привіт», — кликнув ще за ним Зорко.
«Ах, мати!» — відкликнув Юліян і став на мить.
Йому щось сонцем засяло в душі.
«Вона ходить, мов свята, між всіма й вичитує кождому бажання з очей — найбільше хорому».
Він подав руку молодому, подякував і завернувся з алеї квапно назад.
Юліян поглянув на свого годинника.
Саме тепер доходило до п’ятої. Він витяг папіросницю й запалив папіроску.
Отже, з дідичем нема нічого.
Що мав робити? Куди звертатися?
Чи може звіритися товаришеві Едвардові?
На хвилину задумався.
Ні. Коли вже упокорятися з просьбою, то піти до голови.
Але трохи поверховому Едвардові?
Не міг. Особистість батька була йому засвята й в тій хвилі він був дуже поважно настроєний.
На нього ждав батько.
Чомусь мусів ждати.
Він пожурився в гадках, вийшов з парку й подався в поле. Тут оглянувся кругом. Так широко було повсюди, так просторо, свобідно, і сам не знав, як зітхнув всією груддю й протер очі, ніби зсуваючи цим рухом хмару, що повисла над його думками. Батько не уступався йому з уяви. «Змарнілий, але спокійний», — як говорив йому поклонник сестри Марії.
Нараз блиснула йому одна думка: «Парохія»! Так «парохія» й худа, трохи похилена постать о. Захарія опинилась перед його душею.
Чи він не перебував в Покутівці, що на сей раз забув тих добрих людей?
Згадка про них неначе зняла йому на мить з грудей якийсь тягар.
І не думає вже Юліян про молоду Еву, а думає про її поважного благородного батька, того правдивого апостола любови, котрого ім'я згадувано лиш з ушануванням, і він вже неначе інший став. Ева уступила на інший план, а на її місце станула постать батька, того чоловіка, що був все й всюди собою.
Юліян залишив поля, що притикали до ставу з одної сторони, й вступив у ліс, пустившись його краєм попри берег ставу. Знав, тим густо оброслим берегом зайде аж до паркана й фіртки парохіяльного саду, а з тим і до хати.
Йому не хотілося зустрічати сьогодні кого-небудь.
Хотів бути сам.
Край лісу, що холодився у воді, був так густо й високо оброслий ріжнородною рослиною, трощою й лозою, що годі було живо йти. Дике, колюче гілля чіплялося його одежі, а нога притолочила якогось змія, що, звернувшись у клубок, спочивав — тут в теплій, сонцем огрітій, баловині.
Але він гнав вперед.
Врешті оставив і цю частину лісу за собою й зблизився до тої, куди заходив кілька разів з Евою.
Думав, чи застане душпастиря вдома, чи не пішов випадково ховати кого, або не був зайнятий якоюсь іншою релігійною функцією. Він був все зайнятий коли б і не зайти до нього. Він, Юліян, може сьогодні вже й попрощається, бо годі було довше перебувати в Покутівці, де його вдома очікували.
Він ішов так живо, що й не завважав, як зблизився до тієї частини ставу, котра свідчила про близькість парохіяльного саду.
Нараз станув і оглянувся. Він справді був уже у цілі. Перед ним уже недалеко знаходився паркан, а в нім фіртка, поза тим парохіяльний сад. Та тут, ще в лісі, забіліла нова березова поручева лавка, звернена до води, а спиною до лісових дерев.
Не надумуючись, він сів. Був стомлений.
День був серпневий і гарячий. Зняв капелюх, сперся о спину й відітхнув. Лісовий холодний воздух мов вспокоював молоду душу. Він уже давненько тут не був, а й з Евою не бачився.
Послідний раз було се перед пригодою з бабунею й її великою бутлею з напитком.
Він усміхнувся. Ціла тота тодішна афера видалася йому такою неважною й комічною, що годі було над нею застановлятися. «Господь знає, чого тота жінка так розпилася „наслідно обтяжена?“» — спитав себе й наново усміхнувся.
Було б, може, й цікаво заглянути в минувшину тої бабуні — як і дізнатися, чому вона ніколи не входила в гостину, коли він там перебував. Соромилася чи соромилася нею родина.
«Мабуть», — відповів собі сам. При тім махнув рукою в повітрі, щоб прогнати якусь одиноку бджілку, що вчепилася його вперто й окружала, безнастанно бринячи, його голову. Опісля оперся ще вигідніше о широку переплітану з березини лавку й наново поплинув в гадках. Сеї лавки не було тут, коли був послідний раз в парохії й заглянув з Евою сюди. Її злагодили, очевидно, на празник.
Хто тут сидів на празнику? Але ні; глупе питання, з ким сиділа Ева в той день чи вечір тут над берегом. А по празнику, казала дівчина, що від’їде.
Та се не могло бути правдою. Він чув, що вона ще перебувала тут.
З тою гадкою йому не було чого сидіти. Згадавши ціль свого появлення, почув себе нараз мов іншим. І неначе оставляючи тут на сім клаптику, місці в лісі дотеперішні відносини з молодою Евою, він підійшов до фіртки.
Вона була відчинена й не потребував перескакувати паркан. Входячи в сад, він мимоволі оглянувся в глибину лісу. Чи йшов там хто за ним? Ні. Пустка лісу й його легкий шум прощали його. Хто знає, чи буде він ще коли тут. А коли, може, й буде, то як буде тоді?
Відтак пустився стежкою в сад. Коло великого пня, де любила пересиджувати Ева, не було нікого.
І сад мовчав. Десь недалеко його впало перезріле яблуко на землю й знов тиша. В нім виринуло питання, як розійдуться з Евою.
З-поміж дерев забіліли стіни приходства. Ось вже він вступить далі і в гарний зільник, що розлягався перед тією частею мешкання, де був гостинний, але не фронтовий і Евин покій. Вікна її й тої гостинної кімнати були широко відчинені, його кортіло заглянути в нутро їх, та, на жаль, ні цвіти, ні пеларгонія, ні інші, якими були заповнені вікна, а над ними легенькі білі занавіси не дозволяли того. Він перекинув руки на плечі й ждав. Може, вона вийде в сад, може, побачить її хоч на хвилину на самоті, а відтак вдасться до батька. Та помилився. Все лежало, мов у сні, у літнім сонцю…
Він поглянув на годинник і сей показував саме на п’яту. Він зморщив нетерпеливо чоло й по хлоп’ячому тріпнув пальцями. Опісля обернувся обличчям у глибину саду. Відти міг також хтось надійти… навіть і сама Ева — як вже не о. Захарій або їмость.
Він не помилився.
Десь збоку недалеко нього рипнула фіртка, що відділяла сад і зільник від подвір’я… з котрого йшлося впрост до ґанку з олеандрами, де так радо пересиджував о. Захарій літом і читав свої часописи.
Юліян оглянувся.
Се йшла Ева. Гаряча краска, викликана несподіваним появленням дівчини, указалася й щезла на його щоках.
«Панно Ево… а я гадав… я через сад прийшов. Отець добродій вдома?»
