Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
Ще виразніше все це відчуваєш, коли такої пізньої вечірньої пори навідаєш товариша — поглянути, як ведеться йому.
(Переклав Олекса Логвиненко)
Повернення додому
Ви лишень погляньте, яке переконливе повітря після грози! У моїх очах постають власні заслуги й беруть наді мною гору, хоч опору я й не чиню.
Я крокую, і мій темп — то темп цього боку вулиці, цієї вулиці, цього кварталу. Я з цілковитим правом відповідаю за кожен стук у двері, по столу, за всі тости на застіллях, за закохані пари в ліжках, у каркасах новобудов, притиснені до стін у темних завулках, на канапах борделів.
Я оцінюю власне минуле, порівнюючи його з власним майбутнім, але те й те, як на мене, — чудове, віддати перевагу я не можу ні одному, ні другому, і лише мимоволі засуджую несправедливість Провидіння, такого прихильного до мене.
Аж ступивши до своєї кімнати, я стаю трохи замислений, хоч нічого такого, про що варто було б замислитись, мені, поки я підіймався сходами, на думку й не спало. Не дуже допомагає й те, що я навстіж розчиняю вікно й що десь у парку ще грає музика.
(Переклав Олекса Логвиненко)
Відмова
Коли мені трапляється вродлива дівчина і я прошу її: «Зроби ласку, ходімо зі мною», — а вона мовчки йде своєю дорогою, то цим хоче сказати:
«Ти — не герцог з гучним ім’ям, не широкоплечий американець, в якого очі примружені, душа розхристана, статура індіанця, а шкіра овіяна вітрами з річок та лугів обабіч них: ти не вирушав у мандри до великих озер і по них, хоч я й сама не знаю, де вони. Тож я й питаю: навіщо мені, вродливій дівчині, йти з тобою?»
«Ти забуваєш, що не катаєшся вулицями, плавно погойдуючись, в автомобілі; не бачу я, щоб тебе правильним півколом супроводжував почет — затягнені в костюми чоловіки, які, бурмочучи, хвалять тебе й благословляють; перса твої зграбно сховані в корсеті, але за цю стриманість винагороджують себе твої стегна й литки; ти ходиш у плісированій сукні з тафти — такими сукнями ми всі до одного захоплювалися минулої осені; й усе ж таки ти — носячи на собі цю небезпеку для життя — іноді всміхаєшся».
«Так, обоє ми маємо рацію, і щоб нам цього незаперечно не усвідомлювати, розійдімося ліпше по домівках нарізно, гаразд?»
(Переклав Олекса Логвиненко)
Колоди
Бо ми — наче ті колоди на снігу. Враження таке, ніби вони гладенькі, досить лише їх легенько штовхнути — і вони покотяться. Таж ні, не вийде, вони ж бо міцно примерзли до землі. Але знаєш, навіть це — також тільки враження.
(Переклав Олекса Логвиненко)
Із збірника «Сільський лікар»
Сільський лікар
Становище в мене склалося вельми скрутне: треба було терміново виїздити, за десять миль у селі на мене чекав тяжкохворий; на всьому просторі між ним і мною мело так, що світу Божого не видно, я мав бричку — легеньку, на високих колесах, саме таку, яка й потрібна для наших сільських доріг; загорнувшись у кожушанку, з лікарським саквояжем у руці, я вже стояв посеред двору, готовий вирушити в дорогу. Але коня, коня в мене не було! Мій власний кінь не витримав надмірних навантажень цієї суворої зими й минулої ночі здох; тепер моя служниця бігала по селу, намагаючись позичити коня; та це, як я й здогадувався, була марна праця, і я, ціпеніючи на холоді, вгрузаючи в дедалі глибший сніг, стояв і не знав, що робити. Але ось показалася служниця, і ще з воріт помахала мені ліхтарем; дівчина повернулася сама; ну звісно, хто ж позичить тепер, та ще в таку дорогу свого коня! Я ще раз пройшовся двором; виходу я не бачив; заклопотаний думками, я неуважно штовхнув ногою трухляві дверцята до хліва, де вже багато років не було жодної свині. Дверцята відчинились і загойдалися, хляпаючи, на завісах. В обличчя війнуло теплом і ніби кінським духом. Під стелею на мотузку похитувався тьмяний ліхтар. У низенькому закапелку сидів, зігнувшись у три погибелі, якийсь чоловік; він повернув до мене своє відкрите обличчя з голубими очима й, виповзаючи навкарачки назустріч мені, спитав:
— Запрягати?
Я не знав, що йому відповісти, й лише нахилився подивитись, чи нема у хліву ще чого-небудь. Служниця стояла поруч.
— Часом людина й сама не пам’ятає, чого тільки вона не держить удома в запасі, — сказала вона, й ми обоє засміялися.
— Гей, Братику, гей, Сестричко! — гукнув конюх, і двоє здоровенних, крутобоких коней, нахиляючи свої доладні голови, як це роблять верблюди, підібгавши під черево ноги й вигинаючись усім тілом, ледве-ледве протиснулись один за одним крізь дверцята, заповнюючи собою всю їхню пройму.
Відразу по цьому коні випростались на своїх високих ногах; від їхніх тіл ішла густа пара.
— Поможи йому, — сказав я, і дівчина слухняно поквапилася подати конюхові упряж.
Та щойно вона підійшла до нього, як він обхопив її й припав обличчям до її обличчя. Дівчина скрикує й кидається до мене; на щоці в неї лишають червоний слід два ряди зубів.
— Ох ти ж тварюко! — розлючено кричу я. — Захотів батога?
Та відразу й похоплююсь, адже це, думаю, — чужий чоловік, я ж бо навіть не знаю, звідки він тут узявся, до того ж він сам прийшов мені на допомогу, коли всі відмовились. Конюх, ніби здогадавшись про мої думки, пропускає погрозу повз вуха, а тоді, й далі заклопотаний кіньми, на мить повертає до мене голову і кидає:
— Сідайте.
Усе вже й справді готово. Виїздити на такому чудовому запрягу, як я помічаю, мені ще ніколи не випадало, і я радо сідаю.
— Правуватиму я сам, ти не знаєш дороги, — кажу я.
— Ну звісно, — відповідає він, — я з вами й не поїду, я лишуся з Розою.
— Ні! — скрикує Роза й, вочевидь відчуваючи невідворотність своєї долі, кидається до будинку.
Я чую, як брязкає ланцюжок, що його дівчина накидає за собою на двері, чую, як клацає замок, бачу, як вона, гнана страхом, ще й гасить світло спершу в передпокої, а тоді, ховаючись від погоні, й у решті кімнат.
— Ти поїдеш зі мною, — кажу я цьому слузі, — або я теж не поїду, хоч там конче й потрібний. Платити тобі за поїздку дівчиною я й не подумаю.
— Вйо! — кричить конюх, ляснувши в долоні, і коні стрімко несуть бричку вперед, наче течія — тріску.
Я ще встигаю почути, як двері мого будинку під натиском конюха тріщать і розлітаються на друзки, від рівномірного пронизливого свисту мені закладає у вухах і темніє в очах. Але й це триває якусь мить, бо я, так ніби мої ворота відчиняються просто у двір того хворого пацієнта, вже тут, на місці. Коні стоять смирно, завірюха вляглася; довкола все залите місячним сяйвом; з будинку вибігають батько й мати недужого; за ними поспішає його сестра; мене мало не на руках знімають із брички; всі намагаються мені щось плутано пояснити, але я нічого не розумію; у кімнаті хворого нема чим дихати; потріскана груба чадить; доведеться прочинити вікно, але спершу я вирішую оглянути хворого. Худеньке хлопченя — без сорочки, жару нема, температура й не висока, й не низька, погляд порожній — підводиться з-під пуховика, повисає в мене на шиї й шепоче на вухо:
— Лікарю, дайте мені померти!
Я озираюся; ніхто цього не чув; батько й мати стоять мовчки, згорбившись, і очікують на мій присуд; сестра принесла стільця для мого саквояжа; я відкриваю його й порпаюся серед своїх інструментів; хлопченя раз у раз тягнеться рукою до мене з ліжка, нагадуючи про своє прохання; я беру пінцета, оглядаю його на світло від свічки й кладу назад. «Авжеж, — по-блюзнірському міркую я, — це якраз у таких випадках у поміч стають боги, вони посилають такого потрібного тобі коня, а заразом, позаяк час квапить, додають іще одного, а тоді без потреби ще й жертвують конюха…» Й аж тепер на думку мені знову спадає Роза; що робити, як її врятувати, як витягти з-під отого конюха, коли я за десять миль від домівки, а бричка запряжена кіньми, з якими сам чорт не звладає? Кіньми, що оце бозна-як послабили посторонки, не знати як повідчиняли знадвору вікна, і тепер обидва постромляли в них голову й, не зважаючи на переполох у кімнаті, незворушно розглядають хворого. «Треба негайно їхати додому», — вирішую я, так мовби до цього мене закликають коні, але не заперечую, щоб сестра недужого, гадаючи, ніби я очманів від духоти, скинула з мене кожушанку. Переді мною ставлять чарку рому, і старий поплескує мене по плечу — на таку фамільярність йому дає право ця велика жертва. Я хитаю головою; мені навіть прикро думати, що старий міркує так обмежено; тільки через це від чарки я відмовляюся. Мати стоїть біля ліжка й жестами підкликає мене; я слухняно підходжу — тим часом один із коней, задерши морду до стелі, на всю кімнату ірже — і прикладаю вухо до грудей хлопченяти, яке від доторку моєї мокрої бороди здригається. Моя підозра підтверджується: хлопченя здорове, хіба що трохи недокрівне, турботлива мати перепоїла його кавою, проте воно здорове, і його слід утришия виганяти з ліжка. Та я — не утопіст і поліпшувати цей світ не маю наміру, тож нехай хлопченя лежить. Мене призначила сюди окружна влада, і я виконую свій обов’язок чесно — так чесно, що далі вже нікуди. Платня сяка-така, але бідним людям я все ж таки ладен допомогти охоче й будь-коли. Та й за Розу слід подбати; тож хлопченя, либонь, має рацію; зрештою, мені й самому хочеться померти. Що мені тут робити цієї зими, якій не видно кінця-краю?! Кінь мій здох, і жодна собака в селі не позичить мені свого. Свій виїзд я маю шукати у хліву; якби не ці випадкові коні, довелося б запрягати свиней. Отакі-то справи. І я киваю всій родині головою. Про мій клопіт ці люди нічого не знають, а якби й почули, то не повірили б. Рецепти виписувати легко, а ось порозумітися з людьми — важко. Що ж, пора цей візит завершувати, мене знов потривожили марно; та я до цього вже звик, за допомогою мого нічного дзвоника мене тероризує ціла округа, але щоб поступатися, як цього разу, ще й Розою, цією вродливою дівчиною, яка вже стільки років живе в моєму домі, хоч я її ледве чи й помічаю, — ні, така жертва аж надто велика, і наразі я хіть-не-хіть вдаюся до найвитонченіших доказів, щоб заспокоїтись і не накинутися на цих людей, бо повернути мені Розу вони, хоч би як того хотіли, не можуть. Та коли я вже закриваю саквояжа й роблю знак, щоб мені подали кожушанку, тоді як родина мовчки стоїть і чекає (батько з чаркою в руці, принюхуючись до рому, мати зі сльозами в очах, покусуючи губи, розчарована, мабуть, мною, — та на що, власне, сподіваються ці люди? — а сестра помахуючи рушником, геть просякнутим кров’ю), я чомусь починаю схилятися до думки, що хлопченя, можливо, все ж таки хворе. Я знову ступаю до нього, воно всміхається мені назустріч, так ніби я несу йому тарілку живодайного супчику, — о, тепер заіржали обоє коней; мабуть, їм згори велено допомогти мені оглянути хворого, — і цієї миті я усвідомлюю: авжеж, хлопченя справді хворе. На правому боці, трохи вище стегна, в нього відкрита рана, завбільшки як долоня. Переливаючись усіма відтінками рожевого й темна у глибині, помалу світліючи до країв ніжними пухирцями, з нерівномірно загуслою кров’ю, вона зяє, наче відкрита копальня. Та це лише здаля. Придивившись ближче, я бачу ще одне ускладнення. Тут діється таке, що лишається тільки присвиснути. У глибині рани звиваються на численних ніжках і тягнуться білими голівками до світла черв’яки — завдовжки й завтовшки, як мій мізинний палець, самі рожеві, ще й вимащені кров’ю. Бідолашне хлопченя, тобі вже ніхто не допоможе! Я таки виявив у тебе велику рану; ця квітка на боці стане твоєю згубою. А родина щаслива, вона бачить, що я щось роблю; сестра каже про це матері, мати — батькові, батько — кільком сусідам, які при місячному сяйві, навпомацки, розпростерши про всяк випадок руки, навшпиньки входять у відчинені двері.
