Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
— Щастя просто ходить за нами назирці, — сказала вона. — Амаранта й отой італієць, що налагоджував піанолу, незабаром поберуться.
І справді, дружні взаємини між Амарантою й П'єтро Креспі зміцніли, чому неабияк сприяла своєю довірою сама Урсула, котра тепер уже не визнавала за потрібне бути присутньою при візитах італійця. Усе це женихання було ніби оповите присмерком. П'єтро Креспі приходив, коли вечоріло, з Гарденією в петельці й перекладав Амаранті сонети Петрарки. Вони сиділи в ґалереї, наповненій густим ароматом троянд і материнки доти, доки москіти не змушували їх шукати порятунку у вітальні; він читав, вона плела мереживо на коклюшках, і обоє були зовсім байдужі до несподіванок і злигоднів війни. Амарантина чулість, її стримана, але обволікаюча ніжність ніби павутина обплутували нареченого, і щоразу, підводячись о восьмій годині, щоб іти, він був змушений буквально зривати з себе ці невидимі волокна своїми блідими, без жодного персня, пальцями. Удвох з Амарантою вони зібрали чудовий альбом листівок, одержаних з Італії. На кожній такій листівці була зображена закохана пара в тихій містинці серед паркової зелені і віньєтка — пронизане стрілою серце або позолочена стрічка, що її кінці тримають у дзьобах два голубки. «Я знаю цей парк у Флоренції, — говорив П'єтро Креспі, перебираючи листівки. — Тільки-но випростаєш руку, як уже злітаються пташки поклювати крихт». Коли часом траплялася листівка з яким-небудь акварельним зображенням Венеції, туга за батьківщиною перетворювала в його пам'яті запах мулу та гнилих морських черепашок, що поширювався від каналів, на ніжний квітковий аромат. Амаранта зітхала, сміялася й мріяла про цю другу батьківщину, батьківщину вродливих чоловіків і жінок, що розмовляють аж ніби дитячою мовою про старовинні міста, від колишньої величі яких зосталися тільки коти на смітниках. Аж ось нарешті П'єтро Креспі зустрів своє кохання — по тому, як переплив океан, по тому, як сплутав його з пристрастю, гіалко обіймаючись із Ребекою. А щастя принесло з собою процвітання. Магазин П'єтро Креспі займав уже трохи не цілий квартал і зробився справдешньою оранжереєю фантазії. Чого тільки тут не було: і точна копія флорентійської дзвіниці, що вказувала час боєм курантів; і музичні шкатулки з Сорренто; і китайські пудрениці, які, коли відкрити кришку, грають мелодію з п'яти нот; і всі музичні інструменти, які тільки можна собі уявити; і всі заводні пристрої, які тільки можна придумати. Магазином відав Бруно Креспі — молодший брат, якому бракувало таланту викладати в музичній школі. Завдяки йому вулиця Турків з її сліпучою виставкою найрізноманітніших дрібничок перетворилася на заводь мелодій, де люди забували і про сваволю Аркадіо, і про далекий кошмар війни. Коли за Урсулиним наказом було відновлено недільну месу, П'єтро Креспі подарував храмові німецьку фісгармонію, зорганізував дитячий хор і розучив з ним грегоріанський репертуар — і доти зовсім не мелодійні відправи падре Никанора привабно забриніли величними тонами. Тож ніхто не сумнівався в тому, що Амаранта буде щасливою за італійцем. Не кваплячи почувань свого серця, здавшись на волю їхнього плавного природного розвою, вони врешті-решт досягли тієї межі, де залишалось тільки призначити дату одруження. Перед ними не стояло жодної перешкоди. Урсула, яка в глибині душі винуватила себе в тому, що нескінченними відкладаннями весілля знівечила життя Ребеці, більше не збиралася примножувати свої гризоти. Сувора жалоба по Ремедіос відійшла на другий план через злигодні війни, відсутність Ауреліано, жорстокості Аркадіо, вигнання Хосе Аркадіо й Ребеки. Цілком певний того, що весілля неодмінно відбудеться, П'єтро Креспі навіть натякнув про своє бажання вважати Ауреліано Хосе, до якого він перейнявся майже батьківською любов'ю, своїм старшим сином. Все це змушувало думати, що Амаранта вже на порозі свого повного щастя. Однак, на протилежність Ребеці, вона не виявляла ані найменшого хвилювання. Так само терпляче, як ото вкривала візерунками скатерки, ткала найчудовіші позументи й вишивала хрестиком павичів, чекала Амаранта, коли П'єтро Креспі вже не здолає опиратися нетерпінню свого серця. Її година настала разом з порою жовтневих злив. П'єтро Креспі зняв Амаранті з колін кошичок з вишиванням і стис їй руку своїми долонями.
Мені вже несила чекати, — мовив він. — Ми одружимося цього місяця.
Амаранта навіть не здригнулася від доторку його крижаних пальців. Її рука, як непокірне звірятко, визволилася з неволі, й вона знов узялася до своєї роботи.
Не будь наївним, Креспі, — з посмішкою відказала Амаранта, — я радше помру, ніж піду за тебе.
П'єтро Креспі зовсім утратив самовладу. Ридав без сорому, мало не ламаючи собі пальці з розпачу, та не зміг похитнути її рішення.
Не витрачай часу даремно, — відповідала йому Амаранта. — Якщо ти справді так мене кохаєш, то не переступай більше порога мого будинку.
Урсула мало не збожеволіла від такої ганьби. П'єтро Креспі вичерпав увесь свій запас благальних слів. Дійшов до неймовірного приниження. Цілісінький вечір плакав у пелену Урсулі, а вона й душу продала б, аби тільки втішити його. Люди бачили, як він дощовими ночами бродить із шовковою парасолькою довкола будинку, все вдивляючись. чи не світиться Амарантине вікно. Ще ніколи доти П'єтро Креспі не зодягався так вишукано, як у ці дні. Його пишна голова замученого імператора прибрала незвичайно величного вигляду. Він набридав подругам Амаранти, що приходили вишивати з нею в ґалереї, благаючи їх умовити її. Закинув всі свої справи. Цілі дні проводив у коморі магазину, де писав божевільні листи, вкладав у них квіткові пелюстки та засушених метеликів і відсилав Амаранті, а вона вертала їх йому назад нерозкритими. Замкнувшись, він годинами грав на цитрі. Раз уночі він заспівав. Макондо пробудилося в подиві, заворожене чарівними звуками цитри, які не могли належати до цього світу, і голосом, перейнятим любов'ю, палкішої за яку на землі й уявити собі було годі. І тоді П'єтро Креспі побачив світло в усіх вікнах міста, крім Амарантиного. Другого листопада, в день поминання померлих, його брат відімкнув двері магазину і виявив, що всі лампи засвічені, всі музичні шкатулки розкриті і грають, всі годинники видзвонюють якусь нескінченну годину, і під звуки цьог о безглуздого концерту він знайшов у конторі П'єтро Креспі — вени на його зап'ястках були перерізані ножем, а руки опущені в тазок для вмивання.
Урсула загадала поставити труну з тілом у її домі. Падре Никанор заперечував проти відправлення релігійного обряду і поховання самовбивці в освяченій землі. Урсула почала з ним суперечку. «По-своєму, чого ні ви, ні я не годні зрозуміти, — цей чоловік — святий, — заявила вона. — Тож усупереч вашій волі я покладу його поряд з Мелькіадесом». Так вона й учинила, — при одностайному схваленні всього міста, — після пишної похоронної церемонії. Амаранта не виходила зі спальні. Із свого ліжка вона чула Урсулині ридання, кроки та тихі голоси людського тлуму в будинку, голосіння плакальниць, а далі глибоку, насичену запахом розтоптаних квітів тишу. Довго ще вечорами Амаранта відчувала аромат лаванди П'єтро Креспі, однак знайшла в собі сили не піддатися безумові. Урсула її покинула. Навіть очей не звела й не пожаліла дочку того вечора, коли Амаранта зайшла на кухню, поклала руку на розжарене вугілля в плиті й тримала доти, поки їй стало так боліти, аж вона вже не відчувала болю — чула тільки тлінний дух свого паленого м'яса. Це було лікування тортурами докорів сумління. Кілька днів Амаранта ходила по будинку, зануривши руку в миску з яєчними білками, і потроху опіки позагоювались, а з ними позарубцьовувались, немовби так само від доброчинної дії яєчних білків, і рани її серця. Єдиним зримим слідом пережитої трагедії залишиться пов'язка з чорного крепу, яку Амаранта носитиме на обпеченій руці до кінця свого життя.
Аркадіо виказав несподівану великодушність, видавши декрет про офіційну жалобу в зв'язку зі смертю П'єтро Креспі. Урсула розцінила це, як повернення заблудлої вівці. Але вона помилилася. Вона втратила Аркадіо не відтоді, як він надяг військову форму, а з самого початку. Вважала, що виховувала його, як свого сина, як і Ребеку, ні в чому не потураючи, але й не кривдячи. Однак Аркадіо виростав замкнутим, лякливим хлопцем під час моровиці безсоння, підприємницької гарячки Урсули, божевілля Хосе Аркадіо Буендіа, затворництва Ауреліано, смертельної ворожнечі між Амарантою й Ребекою. Ауреліано навчав його читати й писати, думаючи тим часом про зовсім інші речі, достоту як би це робив і хтось сторонній. Він дарував Аркадіо свою одежу, щоб Вісітасьйон перешила її на того, та лиш коли одежа була вже геть зношена, Аркадіо страждав через завелике на нього взуття, через латки на штанях, через свої жіночі сідниці. Найкраще в нього виходила розмова з Вісітасьйон і Катауре їхньою мовою. Єдиний, хто справді виявляв до нього інтерес, був Мелькіадес: він читав Аркадіо свої незрозумілі записи й навчав мистецтва даґеротипії. Ніхто й не здогадувався, як оплакував Аркадіо смерть старого, приховуючи від усіх своє горе, як розпачливо шукав способу оживити цигана, марно вивчаючи його писання. Школа, де всі поважали й слухались Аркадіо, а потім влада з її суворими декретами та пишною уніформою зовсім звільнили його від тягаря давньої гіркоти. Раз увечері в закладі Катаріно хтось наважився кинути йому: «Ти не гідний прізвища, яке носиш». Всупереч усім сподіванням, Аркадіо не розстріляв зухвальця.
