Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
– Але не відмовляй йому прямо; він і думки такої не припускав, і це його страшенно образить: скажи, що ще не думаєш про шлюб…
– Я думаю про нього.
– Або ж бажаєш познайомитися з ним ближче.
– Але я не бажаю подальшого знайомства – якраз навпаки.
І не чекаючи наступних застережень, я залишила кімнату і пішла шукати пана Боргама. Він міряв кроками вітальню, наспівуючи собі щось під носа і покусуючи кінець свого ціпка.
– Люба моя панночко, – сказав він, вклоняючись і самовдоволено посміхаючись, – я маю дозвіл вашого доброго опікуна…
– Знаю, сер, – мовила я, бажаючи скоротити цю сцену, – і дуже вдячна, що ви обрали мене, але я змушена відхилити честь, яку ви хотіли мені зробити, бо ми не створені одне для одного і ви самі побачили б це, якби ми вчинили цей крок.
Моя тітка мала рацію. Було цілком очевидно, що він не сумнівався у моїй згоді, а думка про категоричну відмову й не ночувала в його голові. Він був вражений, здивований такою відповіддю, але водночас був надто скептичний, аби образитися, тож знову почав атакувати мене.
– Знаю, люба, що між нами є значна невідповідність у літах, у темпераменті й, можливо, в деяких інших речах; але запевняю вас, що не буду суворим у виправленні вад і недоліків такої молодої і гарячої натури, як ваша, тож якщо й докорятиму вам за них з усією батьківською турботою, то повірте мені, що жоден юний коханець не міг би ставитися з такою ніжною поблажливістю до об’єкта своєї прихильності, як ставитимусь я до вас; а з іншого боку, дозвольте мені сподіватись, що ви належно оціните мій досвід і статечну звичку до міркувань, оскільки я намагатимуся зробити їх запорукою вашого щастя. Ну, давайте! Що скажете? Давайте обійдемось без фанаберій та примх і висловимо все й відразу.
– Можу лише повторити те, що сказала: я переконана, що ми не створені одне для одного.
– Ви справді так думаєте?
– Думаю.
– Але ж ви не знаєте мене! Може, ви хотіли б подальшого знайомства, більше часу для…
– Ні, не хотіла б. Я вже знаю вас так добре, як тільки зможу коли-небудь пізнати, і краще, ніж ви знаєте мене, а то ви ніколи не мріяли б побратися з такою невідповідною людиною – такою украй непідходящою для вас з усіх боків.
– Моя люба панно, я не шукаю досконалості; я можу пробачити…
– Спасибі, пане Боргам, але я не зловживатиму вашою великодушністю. Можете зберегти свою поблажливість і люб’язність для більш гідного об’єкта, який не випробовуватиме їх.
– Але дозвольте попросити вас проконсультуватися із вашою тіткою; ця чудова пані, я певен, буде…
– Я вже консультувалася із нею; і знаю, що її побажання збігаються з вашими; але в таких важливих питаннях я дозволяю собі судити самостійно; і жодне переконання не зможе змінити мої уподобання, або не змусить мене вважати, що такий крок буде запорукою мого щастя або вашого – і мене дивує, що чоловік із вашим досвідом та розсудливістю може думати про те, аби вибрати таку дружину.
– Ага, добре! – сказав він. – Мене й самого це іноді дивувало. Я інколи казав собі: «Послухай, Боргаме, чого тобі треба? Обережно, чоловіче – не будь нерозважливим! Це мила, чарівна істота, але не забувай – те, що вабить закоханого, часто виявляється найбільшими тортурами для законного чоловіка!» Запевняю вас, мій вибір було зроблено після значної кількості аргументації і роздумів. Позірна нерозсудливість такої партії коштувала мені багатьох тривожних думок вдень і багатьох безсонних годин вночі; аж нарешті я вирішив, що в цій справі немає нічого нерозсудливого. Я знаю, що моя мила дівчинка не без вад, але її юність до тих вад не належить, а є радше запорукою нерозквітлих чеснот, тож невеличкі ґанджі її характеру, думок або манер можна легко видалити або пом’якшити терплячими зусиллями пильного і розумного порадника, а те, що не поталанить просвітити і проконтролювати, можна просто пробачити заради її численних гарних рис. Отож, моя найдорожча дівчинко, якщо вже я задоволений вами, то з якої це такої причини ви мали б заперечувати проти мене?
– Як по правді, пане Боргам, я заперечую головним чином проти себе, тож давайте облишимо цю тему… – почала була я, але він урвав мене:
– А чому це? Я ж любитиму вас, пеститиму, захищатиму! – і знову все почалося спочатку.
Не буду змальовувати все, що сталося між нами того дня. Досить буде сказати, що він виявився нестерпним і його було досить важко переконати в тому, що я справді мала на увазі те, що сказала, і справді була настільки впертою і сліпою до своїх власних інтересів, що не існувало й тіні можливості, що він або моя тітка коли-небудь зможуть здолати мої заперечення. Їй-богу, не певна, що досягла успіху; хоча, стомившись через його уперте повернення до тієї ж самої теми і озвучення тих самих аргументів, що змушувало мене повторювати ті ж відповіді, я нарешті відрубала:
– Відверто вам кажу, що цього не може бути. Ніякі міркування не змусять мене взяти шлюб, який суперечить моїм уподобанням. Я вас поважаю – чи принаймні поважала б, якби ви поводились як розсудливий чоловік, – але я не можу любити вас, і ніколи не змогла б, тож, благаю, більше нічого про це не кажіть.
Після чого він побажав мені доброго ранку і пішов, без сумніву, збентежений і ображений; але, звісно ж, це була не моя вина.
Розділ XVII
Наступного дня я супроводжувала дядька з тіткою на званий обід до містера Вілмота. Він мешкав з двома леді – своєю небогою Анабеллою, прегарною двадцятип’ятирічною дівчиною чи радше молодою жінкою, що була надто вже великою кокеткою, аби виходити заміж, проте нею страшенно захоплювались джентльмени, які одностайно проголосили її розкішною жінкою; мешкала там ще її кузина Мілісент Гаргрейв, яка безтямно полюбила мене, вважаючи кращою, ніж я була насправді. І я теж нею захоплювалася. Мені слід вилучити бідолашну Мілісент із кола знайомих мені леді, яких я засуджувала. Втім, я згадала про цей обід не через неї чи її кузину – я зробила це заради ще одного гостя містера Вілмота, а саме містера Гантингтона. У мене є поважна причина пам’ятати про його присутність на тому обіді, бо там я бачила його востаннє.
Під час обіду він не сидів поруч мене, бо йому випало вести до столу огрядну стару вдову високопоставленої особи, а мене вів містер Гримзбі, його друг, але особисто мені цей чоловік дуже не подобався: в його обличчі було щось зловісне, а у поведінці відчувалася суміш прихованої люті й огидної нещирості, чого я не могла прийняти. До речі, що за нудна традиція це була – ще одне з багатьох джерел штучно створених прикростей цього ультрацивілізованого життя. Якщо вже джентльмени мусять вести леді до їдальні, то чому вони не можуть брати тих, які їм найдужче подобаються? Проте я не певна, що містер Гантингтон узяв би мене, якби міг W обирати. Цілком можливо, що він вибрав би міс Вілмот, бо вона, здавалося, прагнула повністю заволодіти його увагою, у той час як він виглядав так, ніби не мав нічого проти, аби дати їй те, що вона вимагала. Принаймні я так подумала, коли побачила, як вони розмовляли і сміялися, зиркаючи одне на одного через стіл, не звертаючи ні на кого уваги і вочевидь ображаючи сусідів, що сиділи біля них, – і згодом, коли джентльмени приєдналися до нас у вітальні й вона, допіру він увійшов, голосно покликала його бути арбітром у диспуті між нею та іншою леді, а він радо відгукнувся і без жодних вагань вирішив питання на її користь – хоча, на мою думку, було очевидно, що вона була неправа, – а потім стояв і фамільярно теревенив із нею та з іншими панями; а я в цей час сиділа із Мілісент Гаргрейв у протилежному кінці кімнати, переглядаючи її малюнки і допомагаючи їй своїми критичними зауваженнями і порадами, як вона й просила. Та попри всі зусилля моя увага мандрувала від малюнків до веселого гурту і всупереч моїй розважливості в мені закипав гнів, а обличчя насупилося, бо Мілісент, зауваживши, що я, певно, стомилася від її мазанини і дряпання, попросила мене приєднатися до компанії, а вивчення решти малюнків відкласти до іншої нагоди. Але поки я запевняла її, що не мала ніякого бажання до них приєднуватися і не була стомлена, містер Гантингтон сам підійшов до маленького круглого столика, за яким ми сиділи.
