Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Ось кінчається відправа. Люди висипали з церкви гучливим натовпом, як бджоли з вулика; дехто повертався додому, дехто розійшовся по паперті. Серце йому нерівно колотилося, коли він підійшов до сивого старого, зняв перед ним шапку й вклонився. Старий і собі підсунув вище шапку й віддарував йому поклін.
— З якої ви, дідусю, місцевости? — спитав парубок і ледве не скрикнув від здивовання й радости, довідавшись, що вони з містечка Воронежа.
— Та я й сам з Воронежа! — сказав він.
Старий прижмурив очі, щоб краще вдивитися в його обличчя, й знизав плечима.
— Не пізнаю, ніяк не пізнаю!
— А я так вас пізнав. Та й змінились же ви дуже! Адже ви, здається, Петро Чайка?
— Так, Петро Чайка.
— А я, коли знаєте, Ничипора Большака, його син.
— Диви, надісь! То-то я дивлюсь, щось є знайоме… Як мені не знати Большака! Ми з його батьком, а з твоїм, отже, дідом, за молодих літ разом козакували.
Тут земляки побрались за шапки й давай цілуватись.
— Та де ж ти був, що я тебе так давно не бачив? Здається, наш Вороніж не такий ще великий, щоб нам коли-небудь не здибатися. Я як пам’ятаю тебе ще ось таким, тільки й того. Правда, ми живемо далеко від вас, та я майже й не виходжу з пасіки.
— Я тільки повернувся з подорожі, — відповідав Іван: — а то три роки поспіль чумакував, що забув, як там і хати стоять тепер у вас у Воронежі.
— Добре діло робиш, що батькове добро збільшуєш. Такий небіжчик і дід твій був: не всидить бувало на місці: то баштан тримає, то дьоготь жене, та все турбується, щоб надбати більше для дітей. Добрий був чоловік, царство йому небесне! добра душа була! ми таки з ним приятелювали.
— Отже, ви, дядю, добре знаєте наш рід?
— Старих то я знав добре, а ось з молодими вже розійшовся. Прийшли, знаєш, інші часи; батько твій, не з серцем кажучи, аонура: ходить собі вівцею; з ним і горілка не п’ється; з ним борше заснеш над чаркою, ніж звеселишся. Ну, а до того ж мене провідала та біда, яку співають у пісні, що:
умерли мої обидва сини, господарство підупало; треба було крутнутися й сюди й туди на старість; треба було й про невістку, й про маленьку сироту, що лишив менший син. Бачиш, тепер уже яку випестив, а лишилась від батька — тільки два роки було.
Старий задоволено показав на дівчину, а вона почервоніла вся, як калина, і спустила очі, що роздивлялись досі з цікавістю стрункого парубка.
— Гарна внука у вас, дядю! — вимовив Іван, не поміркувавши, чи до речі це, і, щоб поправити чим-небуть, спитав швидше, як її ім’я.
— Маруся, — відповідав старий Чайка. — Марусю, що ж це ти, моя комашко, пісок, видно, лічиш, що й не поглянеш на парубка? Подивись, який молодець! Та досить тобі соромитись; це ж наш земляк. Ти вже вийшла з тих, що сидять тільки в запічку та поглядають на людей через грубку; пора вже й на світ показатися: не в цю, так на ту осінь і не вгадаєш, як надійдуть у хату старости.
Бідна дівчина горіла, як жар, від цього вмовлення, й на очах у неї з’явилися сльози. Іванові стало жалко соромливої землячки, і він, щоб змінити важку для неї розмову, спитав, коли вони виходять з Києва.
— Завтра після ранньої відправи, — відповідав старий. — А тепер зайдімо ще та купімо личманів та хрестиків на гостинці.
Іван став просити, щоб і його прийняли в товариші на дорогу. Старий на це охоче пристав. Порозмовлявши ще трохи, вони умовились зустрітися завтра в манастирі й розійшлись докінчити останні свої потреби.
— Добрий парубок, — сказав старий Чайка, вийшовши зі своєю внучкою з манастиря. — Добрий; я таких люблю: у нього в очах ясно, тим-то можна думати, що й душа не чорна.
Онука не відповідала ні слова, хоч і цілком з ним погоджувалась, а про очі могла б зробити багато більше зауважень.
Ранком другого дня прокинувся Іван і, прокинувшись, довго ще сидів, як затуманений. Розпалена нічними снами душа його гуляла на волі й, прокинувшись, не відразу скорилась тяжкому розумові; стурбоване серце не перестало колотитися; невиразно уявляв він милий образ. Нарешті голова його проясніла; він поглянув, і чудова картина дніпрових берегів у дикій красі своїй станула перед його очима.
Сам старий Дніпро синів унизу; широким ходом розходився він в обидві сторони і чим далі був усе суворіший, а під Подолом він посизів, як воронове крило, потім, суворий і похмурий, повернув до Вишгорода. Вздовж течії тягнулись за ним, як маленькі внуки, його затоки й озера; одні з них чіплялись за нього, буцім хотіли утримати в своїй стороні й не пустити в далекі степи; інші йшли вдалечінь, під самі ліси, й там на волі купались у рожевому світлі запаленілого сходу. Темну зелень луки оповила сива сітка туману. Але туман понад усе полюбляє понуристі дніпрові ліси: вони вічно синіють на обрії, вічно сумують і супляться, і ні ясне сонце, ні пишний вид Києва, що блищав перед ними своєю Лаврою, не звеселять їх смутного погляду. Небо чисте; тільки над лісами висить довга, хвиляста смуга хмаринок, охоплена внизу багряною загравою. Близько вже схід сонця.
«Славні тут місця! — подумав Іван. — А все не те, що наш Вороніж: там якось веселіше. Я пам’ятаю, їдеш бувало ранком з нічлігу, побачиш його садки, навислі понад ставами, задимлені ще ранковим туманом, і на душі відразу зробиться так ясно й весело, що так би, здається, й заспівав нової, ніколи не чуваної пісні!.. Ех, Воронежу, Воронежу! Скільки я виходив за ці роки сіл і городів, а ніде не бачив веселішого міста!»
І він ліг знову на розстелений на холодній садовій траві свій кобеняк і, затуливши очі, потягнувся декілька разів, щоб прогнати й решту сну.
Сонце тим часом виплило над синіми лісами, і ясний божий день настав на радість усьому світові. Іван устав, умився, помолився проти Лаври богові, подякував господареві за хліб, за сіль і пішов до манастиря, щоб звідти просто вирушить уже в дорогу. Незабаром прийшли й його земляки.
Відстоявши ранню службу й приложившись ще раз до мощів святих угодників, що лежать у Великій церкві, наші прочани вирушили в дорогу. Всі вони мовчали, залишаючи Київ, немов, крім благочестивих почувань, що сповняли їхні душі, в них не було іншої думи.
Перейшовши довгим дощаним мостом через Дніпро, вони обернулись назад і поклали по три земних поклони святому місту, що його залишали. Потім декілька хвилин стояли ще, мовчазно дивлячись на незрівняний ляндшафт Києва, що розкинувся перед ними.
Праворуч, на самій поверхні Дніпра, виднів Поділ зі своїми манастирями, церквами й дзвіницями, зі своєю величезною духовною академією. За Подолом на обрії синіли ліси, що тягнулись в Литву на декільки сотень верст; і високі будинки, що висунулись з натовпу міських будівель, були немов написані на блакитному полі. А від Подолу по всьому правому березі тягнеться довге пасмо гір, облите зеленню, всіяне мальовничими купами нагірних лип і ліщини, облямоване внизу сріблястими вербами. На найбільшій горі цього пасма, де природа, граючи й переливаючись темними й світлими потоками зелені, дійшла надзвичайної роскоші, стоїть золотоверха Лавра, як вінець усій красі Києва. Блищить вона своїми банями, й ніщо в світі не може зрівнятися з її блиском: ніби сонце, роздробившись, осипало її своїми іскрами й всіяло золотим пилом поверхню синього Дніпра. І Дніпро виблискує тільки перед Києвом; а далі — минувши Видубецький манастир, що виглялає нижче Києва з зелених гір, — він стає смутний і дикий, не дивиться ні на зелені луки, оторочені золотавим піском, ні на зблідлі гори, що йдуть за ним у найглибшу далечінь; і тільки на прощанні, на самому краю обрію, він ураз повертається, блищить срібною смугою і, пославши останній привіт святому місту, щезає в тумані. На цьому завороті Дніпра легкою синявою видніють гори, що його випроваджають. Чи йдуть вони й далі, чи спинились і стежать за ним здалека, цього роздивитись не можна; тільки ці гори такі далекі для очей, що, ставши на них, здається, можна б почути шум Чорного моря.
