Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗

Тут же поруч жив іще один аристократичний рід, п'ять чи шість сімей — переважно Шепердсони на прізвище. Всі вони були так само добре виховані, такі ж шляхетні, заможні й високородні, як і Гренджерфорди. Шепердсони й Гренджерфорди тримали спільну пристань, що містилася за дві милі вище нашого дому; часом, коли я бував на пристані з моїми хазяями, то стрічав там декого з Шепердсонів верхи на чудових конях.

Якось, полюючи з Баком у лісі, ми почули раптом, що наближається кінський тупіт. Ми саме переходили через дорогу. Бак гукнув:

— Мерщій! Тікаймо до лісу!

Ми сховалися, а потім із-за кущів стали стежити за дорогою. Невдовзі з'явився вродливий юнак, схожий на військового; він намагався стримати свого коня, який усе поривався йти галопом. Рушниця вершника лежала впоперек луки. Я вже не раз його бачив. То був молодий Гарні Шепердсон. Враз Бакова рушниця стрельнула коло самісінького мого вуха, й Гарні зірвало капелюха з голови. Він ухопив свою рушницю й поскакав просто до того місця, де ми ховалися. Але ж ми на нього не чекали й кинулися через ліс навтікача. Ліс був не дуже густий, і я раз у раз обертався, щоб глянути, чи не загрожує мені куля, і двічі бачив, як Гарні прицілився в Бака з рушниці, та за хвилину повернув назад у той бік, звідки й прискакав, — мабуть, щоб підняти капелюха; так я гадаю, хоч сам того не бачив. Ми мчали, не спиняючись, аж поки опинилися вдома. Очі в старого джентльмена блиснули на мить — мабуть, від за доволення, подумав я, — а потім обличчя його немов пом'якшало, і він промовив досить лагідно.

— Не подобається мені та стрілянина з-за кущів. Чому ти не вийшов на дорогу, мій хлопче?

Шепердсони ніколи того не роблять, батьку. Вони використовують усяку слушну нагоду.

Міс Шарлотта підвела голову й тримала її гордо, наче королева, поки Бак розповідав нашу пригоду; ніздрі її роздималися, очі блищали. Обидва старші брати спохмурніли, проте не зронили й слова. Міс Софія зблідла, але рум'янці знову вернулися на її щоки, коли вона почула, що Гарні лишився цілий.

Зустрівшись після того з Баком сам на сам під деревами коло клунь, я запитав:

— Ти справді хотів його вбити, Баку?

— Ну певно, що так.

— Що ж він тобі зробив?

— Він? Анічогісінько він мені не зробив.

— Отакої! То за що ж ти хотів його вбити?

— Ані за що! Просто через нашу криваву помсту

— А що воно за штука, та родова помста?

— Ото! Де ж тебе такого виховували? Невже ти й справді не знаєш, що таке родова помста?

— Зроду про те не чував. Ану, розкажи!

— Та добре вже, — погодився Бак. — Родова помста — це ось що: трапляється, що один чоловік посвариться із другим чоловіком і вб'є його; а тоді брат того вбитого чоловіка вбиває першого; а тоді їхні брати вбивають один одного; а тоді доходить черга і до двоюрідних братів, коли ж виб'ють усіх до ноги, родова помста припиняється Та тільки не так воно швидко діється, як мовиться, тож родова помста триває дуже довго.

— А ваша ворожнеча давно почалася, Баку?

— Та вже давненько! Років із тридцять тому або близько того. За щось там посварилися, а потім почали позиватися; звісно, що вирок був одному не на користь, отож той, що програв справу, пішов і застрелив того, котрий її виграв, — авжеж, так і слід було зробити, певно, що так. Кожен, на його місці бувши, зробив би так само.

— А за що ж вони посварилися, Баку? За землю?

— Може, й за землю… Хтозна.

— Ну, а хто перший стрельнув? Гренджерфорд чи Шепердсон?

— Отакої. А я звідки знаю? То ж було давно.

— І ніхто не знає?

— Чого ж, тато, мабуть, знають, та ще дехто з старих; але вони напевно не знають, через що почалася сварка.

— І багато людей убито через ту криваву помсту, Баку?

— Та не мало, раз у раз когось ховають. Ну, і не завжди вбивають на смерть. Ось, наприклад, у татовім тілі сидить кілька шротин, а йому й байдужісінько, він не став від того важчий. Боба таки добре ножакою черконули, та й Тома поранено разів зо два.

— А цього року кого-небудь убили, Баку?

— Еге, в них одного й у нас одного. Місяців зо три тому мій кузен Бад, хлопець чотирнадцяти років, їхав верхи по лісі — на той бік річки дістатися хотів; зброї він при собі не мав ніякої — яке ж то безглуздя! — і раптом в одному безлюдному місці чує позад себе кінський тупіт, озирається й бачить, що слідом за ним скаче старий Голомозько Шепердсон з рушницею в руках, так летить, аж сиве волосся його на вітрі має. Бад, замість того щоб зіскочити з коня та кинутися в кущі й сховатись, вирішив, що зможе втекти від старого; отак вони мчали миль із п'ять щодуху; а старий — все ближче та ближче; врешті Бад бачить, що однаково не втече, зупинив свого коня й повернувсь до ворога обличчям, щоб куля попала йому в груди, а не в спину, а старий під'їхав ще ближче та й убив його з одного маху. Проте він недовго тішився з своєї перемоги, того ж таки тижня наші його впорали.

— На мою думку, той старий був боягуз, Баку.

— А на мою — ні. Серед Шепердсонів немає боягузів — жодного. І серед Гренджерфордів боягузів також немає. Той старий одного разу бився цілі півгодини із трьома Гренджерфордами і подолав їх. Усі вони були верхи; він миттю зіскочив з коня й засів за невеличким стосом дров, а коня поставив перед собою, щоб загородитися від куль. Однак Гренджерфорди лишилися верхи й гарцювали навколо старого й стріляли в нього, а він стріляв у них. І він, і його кінь вернулися додому закривавлені та покалічені, зате Гренджерфордів довелося до їхнього дому нести — один з них відразу помер, а другий — наступного дня. Ні, сер, якщо вже кому заманеться шукати боягузів, то годі йому марнувати час у Шепердсонів — в їхньому порідді такі не водяться.

Наступної неділі ми всі гуртом вирушили до церкви, що була за три милі від нашого дому, — кожен їхав верхи. Чоловіки взяли з собою рушниці, — Бак теж узяв, — і тримали їх у церкві в себе між коліньми або поприставляли до стіни, щоб були напохваті. Шепердсони зробили так само. Проповідь була звичайнісінька — щось там про братерську любов тощо, така нудота! Всі наші вважали, що проповідь дуже цікава, по дорозі додому — тільки й мови про неї та віру, про добрі вчинки, про благодать божу, про визначену для кожного долю та не знаю, про що там іще; отож я собі подумав: здається, такої нудної неділі мені ще ніколи не випадало.

Через годину по обіді всі задрімали — хто в кріслі, хто в своїй кімнаті, — і стало ще нудніше. Бак та його собака простяглися на траві та й позасинали на сонечку. Я подався до нашої кімнати, щоб і собі подрімати. Дивлюсь, аж ласкава міс Софія стоїть на дверях своєї кімнати, що була поруч із нашою; вона покликала мене до кімнати, тихенько причинила двері й питає, чи люблю я її, а я відповів, що люблю; потім вона запитала, чи можу я щось зробити для неї й нікому про те не казати. Я відповів, що можу. Тоді вона сказала, що забула в церкві своє Євангеліє, залишила його на лаві між двох інших книжок, то чи не зміг би я непомітно вислизнути з дому, збігати по ту книгу й принести її, тільки нікому нічого не казати. Я відповів, що збігаю. Отже, я тихесенько вислизнув з дому й подався дорогою; прибіг до церкви, аж там нікого вже немає, крім однієї чи двох свиней; двері там ніколи не замикалися, а свині люблять вилежуватися влітку на підлозі з кам'яних плит, бо вона прохолодніша. Якщо ви помітили, більшість люду відвідує церкву тільки коли мусить; що ж до свиней — ну, то інша річ.

До чого воно? — думаю собі. Тут щось не теє… Де ж то видано, щоб дівчина так побивалася за Євангелієм! Я струсонув книгу, і з неї випав клаптик паперу, а на ньому написано олівцем: «О пів на третю». Погортав я іще сторінки, але нічого більше не знайшов. Я так-таки нічогісінько й не втямив і поклав того папірця назад до книги, а коли вернувся додому і зійшов сходами нагору, то міс Софія уже стояла на порозі своєї кімнати й чекала на мене. Вона затягла мене до себе й зачинила двері; потім почала гортати сторінки Євангелія, доки знайшла папірця, і, прочитавши його, дуже зраділа; я й не стямився, як вона згребла мене, стиснула в обіймах і сказала, що я найкращий хлопець у світі та щоб нікому нічого не казав. Лице її почервоніло, очі заблищали, і від того вона стала іще гарніша. Я був таки добре спантеличений, проте, коли відсапався, спитав, що було написано у тому папірці; а вона запитала мене, чи я його прочитав, а я відповів, що ні; тоді вона запитала, чи я взагалі вмію читати по-писаному, а я відповів: «ні, хіба що написано друкованими літерами», і тоді вона сказала, що той папірець — лише звичайнісінька закладка і що я можу тепер іти гратися.