Земля - Кобылянская Ольга Юлиановна (бесплатные серии книг .TXT) 📗

Найбільше терпів від грубості нижчої шаржі [77], брутальність якої переходила часто у звірськість.

І нікого не було тут, кому б міг був повірити свій жаль. І на що, врешті, жалуватися? Був лагідної і боязливої вдачі, що уникала й боялася всяких голосніших вибухів і воліла терпіти, чим викликувати дальші наслідки.

Лиш один розумів його. Але той один був далеко від нього. Се ж був той старий, на слова скупий, на вид незначний чоловік, там далеко на полях, з предивно ніжним почуттям і добротливо несміливим серцем.

Мов білі меви [78], так літали його тужні думки крізь тиху широку рівнину до молодого сина. Що він робив? Що робив у тій, а що в оцій годині? Що він поробляв, як палив світло в своїй дрібній хатині і в однім її малім закутку теребив мовчки кукурудзу?

Чи не голодував, чи привик уже? Які були там люди для нього? Терпів неначе разом із ним, відчував його тугу за домом, що його гризла, і був у ненастанній, несказанній тривозі о його життя-буття. До того, терпів мовчки. Марійка не сміла про те знати; була б попросту впала в розпуку; вона була хоровита й передчасно постаріла, і коли вже була така його доля, що син мав прожити два чи три роки далеко від дому, то треба було вже піддатися неминучому й терпіти.

Він потішав її все, що поведе її вліті на ярмарок на Петра до міста, до сина. І материна душа звернула свої очі на той день, мов на спасення.

Лише мусила ще ждати. Ще мало минути багато тижнів і днів, вона мала переплакати ще не одну сльозоньку, заким мав настати той день,

Терпіла на свій лад. Мала його в кожній хвилині дня перед душею. Бачила його замученого, збідованого, бачила, що задурно терпить, що ненастанно голодує. За кожним разом, як пекла хліб, приповідала:

«Синку мій добрий, хто за тебе дбає? Твоя мамка далеко, а ти десь голоден! Ади, який хлібець вдався, а ти з голоду умліваєш!»

Відтак заливалася слізьми й замовкала. Дальші слова губилися десь у горлі й перемінялися в глухий жаль.

Коли Сава був жорстокий і упертий і не виконував зараз її приказів, нарікала: «Приятель пішов, а ворог лишився. Чого гризеш моє серце? Ой, нема тебе, Михайлику, нема! Ти пішов, а з тобою й добра годинонька пішла! Але прийде літо, я піду до тебе! Хоч поплачу перед тобою!»

Все відкладала на той день. ждала того дня. неначе великого свята.

Але він не міг дожидати таких днів. Його син тратився там поволі.

Одного разу мав Івоніка ось який сон. Напівутішний, напівжалібний брехіт старої суки Сойки, брехіт, що зворушував сильно, спонукав його виглянути з бурдея надвір. Що тут діялося? Крутився хтось коло бурдея, щоб викрасти його бурих? Ніч була ясна, саме добре видко. а бурдей лежав сам серед піль, мов гриб. Он там за «сусіднім» лісом лежало село злодіїв та шибеників. про шкоду не тяжко.

Звернувся вперед до стайні й найшов усе в порядку. Товар лежав сплячи, а й Сава лежав на постелі коло волів, де спав звичайно Михайло, і спав міцно.

Він вийшов зі стайні. Дивиться, видить: усе поле, як лише око далеко сягало, було прибране цвітучою гречкою. Виглядало, неначе перед ним розстелилося море білісінького цвіту. Однак чудно. Тут, і там, і он там здіймалось червоне полум'я жадібними язиками з землі й кидало жаріючим світлом на білоцвітну рівнину далеко вокруги. Він злякався й хотів кликати помочі. Нараз опинився звідкись перед ним Михайло.

Стояв перед ним просто, як свічка. Руки звисали безсильно. Чорний сердак, розщіплений на грудях, показував білу сорочку. Мовчки глядів на батька трохи зависоке піднятою головою, зломаним скляним зором і смертельно блідим лицем.

— Михайле, се ти? — крикнув він, утішний, до нього. — Звідки взявся ти тут?

Син не відповів.

З полум'я зробився дим, а радше димові гадюки. Кинулися за хлопцем, а одна склубилася і зап'ялася до його грудей.

— Що се? — крикнув з невимовним переляком батько. — Що се?

Син мовчав дальше, тим самим скляним поглядом позираючи на батька, а коли старий у смертельному переполосі кинувся на сина, щоб його потягнути за собою, сей упав на нього, мов тяжка фігура з глини, і поломився в кавалки.

Збудився. Серце товклося йому в грудях до розпуки, і він тяжко дихав. Трясся, мов у пропасниці, і перехрестився, прошептав скоро «Отче наш».

Се був сон. Слава богу, слава богу! Але що за тяжкий, недобрий соні Він лежав зовсім стомлений, зовсім змучений, мов по раптово сповненій тяжкій фізичній та несподіваній праці. Лежав. мов спочивав.

Відтак, по упливі кількох довгих, важких хвиль, піднявся із своєї постелі. Він ночував сам у бурдею. Піднявся і приступив непевним кроком до дверей, створив їх і виглянув надвір. Мусив бачити, що там діялося під голим небом.

Ніч була преясна й зимна.

Небо неописаної глибини замикало безгомінно мовчаливу, порожню рівнину. «Сусідній» ліс лежав напроти і витріщався, як звичайно, тихо, чигаючи на поля. Далеко з села, здавалось, доходило хвилюючим пасмом тихе, здавлене скавуління якоїсь собаки через поля. Воно тривало кілька хвиль, а відтак розійшлося в тишині ночі, і цілковита сонність, здавалося, обгорнула все навкруги.

Дрож пройшла його тілом. Вернувся до бурдея. Перехрестившися ще раз, ліг назад у постіль, але вже не спав. Лежав нерухомо. Ніч була така ясна й така тиха, а страшний сон стояв йому незмінне перед душею. Се був кривавий сон. Михайло виглядав як труп. О боже, боже, труп! Він застогнав із остраху. Його мусило зустрінути щось недобре, і він думав про батька й тужив за ним. Його серце стиснулося раптовим, перекипаючим болем, і гарячі сльози залили його очі.

«Михайло, Михайле! — кричало щось у самітній його душі. —Що він там діяв? Що він там діяв, такий самий, чужий, між чужими й у чужому місті?.» І гарячі сльози котилися чимраз густіше й густіше по його лиці.

Тут він міг плакати. Ніхто сього не бачив. Марійка ночувала в сільській хаті, а Сава спав у стайні при худобі.

Він розумівся на снах, і вони ніколи не заводили його. Сам бог говорив ними. Бо й звідки бралися б вони? Лише в них треба входити й розбирати так, як грудку землі, аби знати, що вони промовляють.

Докія зналася на снах, але й він знався на них.

Полум'я значило відомість. Дим — зла новина, а що дим клубився гадюкою до хлопця — означало лихі люди. Вигляд хлопця свідчив виразно про хоробу або про велику гризоту.

«Ой! — кликнув знов гіркий голос у нім. — Уже останній раз, як я ходив до нього (бачився з ним тоді лиш кілька коротеньких хвилин, бо він саме мав вирушити на якийсь марш), вже тоді жалувався він на одного капрала, що йому ні за се ні за те, а особливо ж при вправі «Nіеdег» [79] садив кулаком межи очі».

Певно, було там знов щось нового. І чорним роєм підсувалися йому різні болючі думки до ума, напливали здогади на душу й мучили.

В тишині й самітності родилися різні пригоди в його мізку, і він бачив свойого сина в найнеможливіших положеннях. Раз мучив і бив його капрал; другий раз сидів він у шпангах [80]. Раз сидів знов у гарнізоновому арешті, а раз виглядав зголоджений і змордований і викликував жалібним голосом тата й маму.

Іншим разом знов марширував із іншими далеко в зовсім не знану місцевість, і впав із високого мосту в багно, й був би там задушився в болоті, саме як лучилося братові сільського вартівника Пентелея.

Грубі каплі поту виступили йому на чоло і зісувались на скроню. Він зітхав тяжко, майже голосно.

Все буде, як бог схоче! Все виходило наостанку так, як правила божа воля. Все пливло від нього.

Прошептав удруге впівголос із найщирішою побожністю «Отче наш» і примкнув очі.

Зовсім ясна, виразна постанова очутилася нараз в його душі. Він піде завтра зараз досвіта до сина. Зовсім напевно.

Повторяв се собі в душі, воно видалося йому великим добутком і чимраз більше міцніло.