Діти капітана Гранта (др. перевод) - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (книги онлайн полностью .txt) 📗
Шлях мандрівників часто-густо перетинали різні стежки, поміж них і дорога, що йшла від Кармена до Мендоси. Ця дорога була геть уся захаращена кістками свійських тварин - мулів, коней, биків та овець. Купи побілілих кісток, подрібнених дзьобами хижих птахів, немовби правили їй за віхи. І, мабуть, не один людський кістяк змішався тут із рештками тварин.
Досі Талькав жодного разу не запитав про напрямок, котрого неухильно додержувався загін. Проте патагонець розумів, звісно, що, обминаючи всі дороги пампи, мандрівники анітрохи не прагнули потрапити ні в міста, ні в селища, ані в установи аргентинських провінцій. Щоранку вони вирушали на схід сонця, простуючи прямісінько вперед, і щовечора сонце сідало за їхніми плечима. Талькав напевно дивувався, що не він, провідник, веде мандрівників, а власне, вони ведуть його. Але стриманий, як усі індіанці, він не виказував свого подиву і не запитував, чому вони обминають усі стежки. Однак того дня, коли загін вийшов на мендоську дорогу, Талькав зупинив свого коня й обернувся до Паганеля.
- Дорога з Кармена, - сказав він.
- А певно, мій друже, - відповів той, намагаючись якнайчистіше вимовляти по-іспанському, - це дорога з Кармена до Мендоси.
- Ми нею не поїдемо?
- Ні.
- А куди ж тоді?
- Так само на схід.
- То ми нікуди не потрапимо.
- Хтозна...
Талькав мовчки, вкрай здивовано глянув на географа. Однак він і в гадці не мав, ніби Паганель може жартувати. Індіанець, що до всього на світі завше ставиться серйозно, не може цього навіть уявити.
- Отже, ви не поїдете до Кармена? - помовчавши, спитав він.
- Ні, - відповів Паганель.
- А до Мендоси - також ні?
- Не їдемо й до Мендоси.
Тут до Паганеля під’їхав Гленарван й попитав, про що йде мова й чому вони зупинились.
- Він спитав мене, куди ми поїдемо, до Кармена чи до Мендоси, і дуже здивований з моєї негативної відповіді.
- Справді, наш маршрут повинен йому здаватися дивним, - сказав Гленарван.
- Уявляю собі. Він каже, що ми нікуди не доїдемо.
- Послухайте, Паганелю, може б, ви пояснили йому мету нашої подорожі й розтлумачили, чому ми неухильно тримаємось східного напрямку?
- Це дуже важко зробити, - відповів Паганель, - бо ж індіанці зовсім не розуміються на географічних градусах, а історія документа напевно здасться йому фантастичною.
- Що ж саме він не зрозуміє, - історію документа чи самого історика? - спитав серйозно майор.
- О, Мак-Наббсе! - вигукнув Паганель. - Ви ще й досі не позбулися сумнівів щодо моєї іспанської мови!..
- Ну, то спробуйте, мій шановний друже.
- Спробуємо.
Паганель під’їхав до патагонця й заговорив до нього по-іспанському. Географові довелось не раз уривати мову - чи то слів йому бракувало, чи з термінами і зворотами мав клопіт, а до того ж, певно, важко пояснити не-освіченій людині невідомі їй поняття й речі. Кумедно було дивитись на Паганеля: він вимахував руками, роззявляв рота, щоб чіткіше вимовляти, метушився й розпинався, піт струмочками збігав йому з чола. Коли слів бракувало, він пояснював на мигах. Бідолаха навіть зійшов з коня і накреслив на піску карти, де позначив меридіани й паралелі, обидва океани і навіть шлях на Кармен. Ще ніколи жодний викладач не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було збагнути, розуміє він що чи ні. Лекція географа тривала понад тридцять хвилин. Урешті він закінчив, витер спітніле чоло й глянув на патагонця.
- Він зрозумів? - спитав Гленарван.
- Зараз побачимо, - відповів Паганель. - Але коли він не втямив, удруге пояснювати відмовляюсь.
Талькав не рухався. Він стояв мовчки, втупивши очі в креслення на піску, що його потроху здувало вітром.
- Ну що? - спитав Паганель.
Талькав, здавалось, не чув. Паганелеві уже впала у вічі іронічна посмішка майора, і, боронячи свою честь, він почав був з новим завзяттям пояснювати далі, аж раптом патагонець зупинив його порухом руки.
- Ви шукаєте бранця? - спитав він.
- Так, - відповів Паганель.
- І шукаєте його саме на шляху, котрий простягся від сонця, що заходить, до сонця, що сходить? - казав далі Талькав, удаючись до властивої індіанцям образної мови, аби визначити напрямок з заходу на схід.
- Достеменно так.
- І це ваш бог доручив хвилям великого моря таємницю полоненого?
- Так, сам бог.
- То хай збудеться його воля, - урочисто мовив Талькав, - ми підемо на схід і, якщо потрібно буде, дійдемо аж до сонця!
Паганель, у захваті від свого учня, негайно переклав своїм товаришам відповідь індіянина.
- Який тямущий народ! - вигукнув він. - Певен, що а двох десятків селян моєї країни дев’ятнадцятеро анічогісінько не добрали б з моїх пояснень.
Гленарван попросив Паганеля спитати патагонця, чи не чув він чого про чужинців, що потрапили в полон до індіанців пампи. Паганель передав питання й очікував відповіді.
- Начебто й чув, - проказав Талькав.
Тільки-но ці слова було перекладено англійською мовою, як семеро мандрівників оточили Талькава, запитуючи його жадібними очима.
Схвильований Паганель, насилу знаходячи потрібні слова, став далі розпитувати Талькава, а очі його, втуплені в поважне обличчя патагонця, здавалось, прагнули прочитати на ньому відповідь перше, ніж вона злетить з його уст.
Кожне іспанське слово патагонця він тлумачив по-англійському, і в такий спосіб його товариші наче слухали всю розмову своєю рідною мовою.
- Хто ж цей полонений? - спитав Паганель.
- Це чужинець, - відповів Талькав, - європеєць. - Ви бачили його?
- Ні, але я знаю його з оповідань індіанців. Вій був хоробрий! Мав серце бика!
- Серце бика! - вигукнув Паганель. - Яка чудова мова у патагонців! Ви розумієте, друзі? Це означає “мужня людина”.
- Мій батько! - вигукнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, спитав:
- Як сказати по-іспанському: “Це мій батько”?
- Es mio padre.
Тоді Роберт, узявши Талькава за руки, з ніжністю мовив:
- Es mio padre!
- Suo padre! - вигукнув патагонець, і погляд його прояснів.
Він пригорнув до себе хлопчика, зняв його з коня и почав пильно розглядати, здивовано і співчутливо. На розумному обличчі індіанця відбивалося щире зворупіення.
Але Паганель не вгавав і розпитував далі. Де саме був полонений? Що він тут робив? Коли Талькав чув про нього востаннє? Всі ці питання тіснилися одночасно в його мозкові.
Талькав не барився з відповіддю. Вони почули, що європеєць був невільник якогось індіанського племені, котре кочувало поміж річками Колорадо й Ріо-Негро.
- А де він був останнім часом?
- У касика Кальфоукуора, - відповів Талькав.
- Це десь поблизу нашого шляху?
- Так.
- А що він за один, отой касик?
- Він ватажок індіанського племені пойуче, людина з двома язиками, двома серцями!
- Тобто людина двоєдушна, нещира у своїх словах і вчинках, - додав од себе Паганель, переклавши достоту своїм товаришам цей гарний образний вислів. - Чи зможемо ми врятувати нашого друга? - знову звернувся він до Талькава.
- Можливо, якщо він досі в руках індіанців.
- А коли ви чули про нього?
- Вже давно. Відтоді сонце двічі дарувало пампі літо.
Безмежна радість пойняла Гленарвана. Час, вказаний патагонцем, збігався достеменно з датою документа. Та залишалося ще одне нез’ясоване питання.
Паганель одразу ж спитав патагонця:
- Ви кажете про одного полоненого, хіба їх було не троє?
- Не знаю.
- І нічого не знаєте, що з полоненим тепер?
- Нічого.
На цьому розмова припинилася. Могло, звичайно, трапитись так, що трьох полонених давно розлучили. Але з розповіді Талькава випливало насамперед те, що поміж індіанцями ходили чутки про європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місце, де перебував полонений, навіть образний вислів патагонця про його відвагу - все, поза всяким сумнівом, стосувалось капітана Гаррі Гранта.
