Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
Офіцер схопив мандрівника за обидві руки й, важко дихаючи, зазирнув йому в очі. Останні слова він прокричав так, що навіть солдат із засудженим насторожилися, хоч ні той, ні той нічого й не зрозумів; обидва кинули хапати рис і, не перестаючи жувати, звели очі на мандрівника.
Відповідь, яку цей мав дати, від самого початку була для нього очевидна; надто багато він побачив на своєму віку, щоб тепер сумніватися; він був загалом чоловік чесний і страху не знав. І все ж тепер, дивлячись на солдата й засудженого, мандрівник на мить завагався. Та, зрештою, сказав те, що й мав сказати:
— Ні.
Офіцер закліпав очима, не зводячи, однак, з нього погляду.
— Вам пояснити? — спитав мандрівник.
Офіцер мовчки кивнув головою.
— Я проти такого судочинства, — сказав мандрівник. — Ще доти, як ви виявили мені таку довіру — а нею я, певна річ, за жодних обставин не зловживатиму, — я вже розмірковував про те, чи маю я право виступити проти цього судочинства й чи мало б моє втручання бодай якісь шанси на успіх. Мені було очевидно, до кого я мав би звернутися насамперед: до коменданта, звичайно. Завдяки вам це стало ще очевидніше, однак зміцнили мене в моєму рішенні зовсім не ви, навпаки, ваша чесна переконаність діймає мене до серця, хоч і не може збити з пуття.
Офіцер мовчав; обернувшись до машини, він поторсав одну з латунних штанг, а тоді, відхилившись трохи назад, задивився на кресляра, так ніби хотів переконатися, чи там усе гаразд. Солдат із засудженим, схоже, тим часом потоваришували; засуджений робив солдатові якісь знаки, хоч йому, міцно прив’язаному пасками, давалося це й нелегко; солдат нахилився до нього; засуджений щось прошепотів йому, й солдат кивнув головою.
Мандрівник ступив до офіцера й промовив:
— Ви ще не знаєте, що я хочу зробити. Свою думку про це судочинство я комендантові таки висловлю, але не на засіданні, а сам на сам. Та я й не маю наміру лишатися тут так довго, щоб брати участь у якомусь засіданні; завтра вранці я вже поїду чи принаймні сяду на корабель.
Офіцер, здавалося, нічого цього не чув.
— Виходить, наше судочинство вас не переконало, — промовив він радше сам до себе й усміхнувсь, як усміхається старий чоловік з дитячої примхи, ховаючи за усмішкою те, що думає насправді. — У такому разі, отже, пора, — сказав він нарешті й раптом звів на мандрівника ясні очі: в них застигла якась вимога, якийсь заклик до спільних дій.
— Пора — що? — стривожено спитав мандрівник, але відповіді не дістав.
— Ти вільний, — кинув офіцер до засудженого його рідною Мовою.
Той спершу не повірив.
— Сказав же, ти вільний, — знову промовив офіцер.
На обличчі в засудженого вперше промайнули виразні ознаки життя. Невже це правда? Чи просто скороминуща офіцерова примха? А може, це чужоземець домігся для нього помилування? Що діється? Такі запитання, здавалося, стояли в очах засудженого. Але не довго. Хай там що мав на увазі офіцер, а чоловікові хотілося, коли вже так вийшло, і справді звільнитись, і він, наскільки давала змогу борона, засмикався на ложі.
— Порвеш мені паски! — гаркнув офіцер. — Угамуйся! Зараз ми тебе відв’яжемо.
Він подав солдатові знак і разом з ним узявся до роботи. Засуджений, нічого не кажучи, тихенько посміювався й повертав обличчя то ліворуч — до офіцера, то праворуч — до солдата, хоч не забував і про мандрівника.
— Витягни його! — наказав офіцер солдатові.
Робити це довелося досить обережно — борона була над самим засудженим. Через свою нетерплячку той уже дістав кілька невеликих рваних ран на спині.
Але офіцера тепер він, по суті, не цікавив. Той підійшов до мандрівника, знову видобув свого шкіряного гаманця, пошпортався в ньому і, знайшовши нарешті потрібного аркушика, показав його мандрівникові.
— Читайте, — кинув офіцер.
— Не можу, — відповів мандрівник, — я ж бо сказав, що прочитати цього не можу.
— Придивіться краще, — мовив офіцер і став поруч із мандрівником, щоб читати разом.
Коли не допомогло й це, він заходився мізинцем виводити в повітрі над папером (немовби торкатися його не можна було в жодному разі) літери, щоб мандрівникові так було легше читати. Мандрівник теж докладав зусиль, щоб хоч якось догодити офіцерові, але однаково нічого не виходило. Тоді офіцер почав називати літеру по літері, а тоді прочитав напис іще раз повністю.
— Тут написано: «Будь справедливий!» — сказав він. — Тепер-бо ви можете прочитати.
Мандрівник схилився над папером так низько, що офіцер, потерпаючи, коли б той не торкнувся його, відвів руку з аркушиком убік; мандрівник більш нічого не сказав, та було очевидно й так: прочитати напис він і досі не може.
— Тут написано: «Будь справедливий!» — промовив офіцер ще раз.
— Можливо, — сказав мандрівник. — Я вірю, що написано саме це.
— Гаразд, — кинув офіцер, принаймні вже бодай трохи задоволений, і з аркушиком у руці поліз на драбину; вгорі він надзвичайно обережно уклав аркушика до кресляра й заходився цілком по-новому, здавалося, ладнати трибковий механізм; робота ця була дуже напружена, з-поміж трибків траплялися, мабуть, і зовсім маленькі, й часом голова офіцера геть зникала у креслярі — так пильно слід було оглядати трибковий механізм.
Мандрівник невідривно спостерігав знизу за цією роботою, в нього затерпла шия, а від яскравого, залитого сонцем неба різало в очах. Солдат із засудженим були заклопотані лише один одним. Сорочку й штани засудженого, які вже лежали в ямі, солдат дістав звідти, підхопивши їх вістрям багнета. Сорочка виявилася страшенно брудною, і засуджений сполоснув її в цеберку з водою. Коли він одяг сорочку й штани, обидва — і солдат, і засуджений — гучно зареготали, бо ззаду одяг був згори донизу розпорений. Засуджений, мабуть, подумав, що має трохи розвеселити солдата, й закрутився перед ним у своєму розтятому навпіл одязі, а солдат, присівши навпочіпки, ляскав себе по колінах і сміявся… І все ж обидва намагалися стримуватись, адже поруч були ці два добродії — офіцер і чужоземець.
Нарешті офіцер упорався з роботою, ще раз, усміхаючись, оглянув кожну дрібницю, опустив кришку доти відкритого кресляра, зліз на землю, зазирнув до ями, потому перевів погляд на засудженого, задоволено завважив, що той забрав з ями свій одяг, тоді підійшов до цеберка помити руки, надто пізно помітив, що вода там огидно брудна, з прикрістю зітхнув, бо ж тепер вимити руки не пощастить, нарешті стромив їх у пісок (такий вихід його вочевидь не вдовольняв, та що вдієш, довелося змиритись), потім підвівся й почав розстібати на собі мундира. І насамперед пальці його натрапили на дві жіночі носові хустини, які він носив за комірцем.
— На ось, це твої хустини, — сказав він і кинув їх засудженому. А мандрівникові пояснив: — Подарунки від паній.
Незважаючи на очевидну поквапність, з якою офіцер скидав мундир, а тоді догола роздягався, з кожною своєю одежиною він поводився дуже дбайливо; срібні аксельбанти на мундирі він навіть окремо розгладив пальцями, а одну з китичок розпушив, струснувши її. Щоправда, з такою дбайливістю не дуже поєднувалося те, що він, давши лад тій чи тій частині обмундирування, відразу роздратовано викидав її до ями. Останньою в руках у нього лишилася коротенька шпага на шабельтасі. Офіцер витяг шпагу з піхов, переламав її надвоє, потому склав усе докупи — піхви, шматки шпаги й шабельтас — і пожбурив з такою силою в яму, що там аж забряжчало.
Офіцер стояв голяка. Мандрівник кусав собі губи й мовчав. Він знав, що буде далі, але заважати в будь-чому офіцерові не мав права. Якщо судочинству, якому офіцер був такий відданий, справді загрожувало скасування — можливо, через втручання його, мандрівника, який таке втручання, до речі, вважав своїм обов’язком, — тоді офіцер чинив цілком слушно; бувши ним, мандрівник зробив би те саме.
Солдат і засуджений поки що нічого не розуміли, спочатку на офіцера вони навіть не звертали уваги. Засуджений непомалу тішився тим, що йому повернули його хустини, хоч довго тішитися йому не випало, бо несподівано солдат різко вирвав їх у нього з рук. Тоді засуджений, своєю чергою, спробував вихопити хустини в солдата із-за ременя, куди той їх заткнув. Але солдат був насторожі. Так вони напівжартома й сварилися. Аж коли офіцер роздягся догола, обидва насторожились. Передчуття якогось великого повороту вразило, здавалося, насамперед засудженого. Те, що сталося з ним, тепер відбувалося з офіцером. Так може дійти й до якихось крайнощів. А відповідний наказ віддав, очевидно, чужоземець. Отже, це — помста. Сам він, засуджений, страждань до кінця не зазнав, зате за нього до кінця помстяться. На його обличчі розпливлася й уже не сходила з нього широка німа усмішка.
