Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗
— Пойнятно?.. Ей ви там, на запічку! Зібрали горшки-покришки? Готово? Слухайте ж!:
— Василенко!
— Я…
— Завірюха!
— Я…
І так через увесь список: веселий виклик — сумний відгук. Багато прізвищ було знайомих Максимові — вчителів, мистців, агрономів, селян, священиків, лікарів… «Ого! — подумав він, — хтось добре попрацював!»
Нарешті список скінчився. Настала тиша. Вартовий опустив листок і стояв, мовчки чекаючи.
— Я… — проказав Максим апатично, бо його не було викликано.
— Ага!.. Ну, от бач… — зрадів чомусь вартовий.
— Приведено, як ви спали, — пояснив хтось із кутка услужливо.
— А ти говоритимеш потім і за себе, як спитають… — грубо й глузливо обірвав його вартовий. Він вийняв огризок олівця, поклав папір біля свічки й довго його розрівнював своїми грубими кулачиськами, а ще довше націлявся огризком олівця, нагинаючи забинтовану голову на всі боки. Нарешті, так і не визначивши точки, де йому поставити олівця, простяг його Максимові зі словами:
— На… Запиши сам себе, ось тут-о… — ляпнув долонею по папері. — Бо моя макітра в обручах от… Хто ти — знаю. Це ти той архітектор. От і добре, — закінчив він іронично. — Будеш тепер от із ними будувати…
— …царство небесне… — зітхнув тихо й тужно Василенко.
— Теж добре, — згодився вартовий. — Нада його передєлать ік… Бо там уже нашому брату немає місця!
Максим записав себе в список.
— Так… — Вартовий згорнув листок, подумав.
— А тепер — по одному виходь! — скомандував раптом тяжко, по-вояцькому, забинтований веселий вартовий.
Попереду знову пройшов у Максимових очах Микола — босий і в одній білизні. За ним — решта, вийшли по одному. За дверима, в передранковій мряці вже чекала на них варта — сила автоматників. Здавалось, було їх безліч, повна темрява. Вони стояли двома шпалерами, що губилися, розпливалися в чорноті.
— По чотири становись!!. — скомандував хтось сірий, невиспаний, із пістолем у руці.
Стали. Вишикувались по чотири. В передранковій тривожній і глухій мряці десь над селом кричали півні. Треті півні. Тріщали дерева, вкриті ожеледицею, — скрипіли, лускотіли, подзвонювали. На слизькій крижаній землі під ногами хлюпотіли калюжки зводнітого снігу.
— Увага! Крок управо, крок уліво… — монотонне зазвучав хрипкий, холодний, дерев'яний голос. Голос професійного вбивці, душогуба за службовим обов'язком. — За одного позбудуться духу всі… Шаго-ом…
— Давай! — закінчив тягучу команду хтось інший спереду, в темряві.
Рушили. Загупали, зачовгали хаотично ноги, плутаючись, як під отарою. А з обох боків, неначе тверді рямці тієї плутанини, загуділа тяжка скоординована хода «в ногу» — то дві шпалери варти з боків, авангард та ар'єргард, сунулися тяжко, як залізний обруч. І відчувалося, що то навколо облягла й сунулася «в ногу» понура досада й злоба стомлених, вимучених тяжкою зброєю, невиспаних і мокрих від мряки істот, що вели подібних до себе десь далі, далі — в безсоння, холод і мокречу. Над походом нависла тягуча, тупа мовчанка.
Так ішли довго. Йшли порожньою, затканою мряковинням вулицею, потім вигоном. З кожною хвилиною помалу видніло. Вже було не чорно, а сіро…
Раптом розітнулась несамовита команда:
— Лягай!!.
І забрязчала зброя з усіх боків. Всі попадали з півкроку просто на землю, в калюжу. Хтось застогнав. Хтось зашепотів молитву. Хтось тиснувся з усієї сили лицем у воду, ніби хотів упірнути, втікаючи від смерти, що з'явилася нагло за плечима й уже, либонь, тислася до карку сталевою цівкою.
Максим хотів гукнути, щоб перестали. Мабуть, на все «обще число» він один вклякав отак не вперше, тому знав, до чого то (о, навклякався він за довгі роки по етапах та таборах, бодай би!.. Та вже Бог, мабуть, почув цю молитву арештантську, що починалася з «бодай би»). Хотів утримати бідолашних людей від психози, що загрожувала розгорнутися в божевільне ревище, але це за нього зробив хтось із варти:
— Ну, ну, ша, герої!.. — промовив той «хтось» уїдливо й засміявся злісно — Ша!.. Ще не зараз… Ось поїдемо… — і виматюкався понуро й сплюнувши.
Решта варти мовчала, як мур.
Десь гуділо, брязчало ланцюгами, порскало. По хвилі виповзло з мряки й підійшло величезне американське вантажне авто з халабудою. Американська п'ятитонка.
— По четвірках за порядком вставати, в авто влазити… — наче молитву забубонів той самий хрипкий дерев'яний голос професійного вбивці. — Перша четвірка — давай!.. Решта лежати. Друга четвірка — давай!..
Так помалу всі опинилися в машині, в темній великій халабуді, наповнивши її вщерть.
Останньою влізла не четвірка, а шістка — це були автоматники. Вони стали стіною, загородивши вихід і тримаючи скоростріли, спрямовані на людей у машині. Решта варти лишилася долі. Підуть спати. А декотрі, може, ще почіпляються з боків.
Коли машина рушила, автоматники, що були в машині, опустили заслону за своїми спинами й засвітили ліхтар із свічкою, піднесли той ліхтар до горішньої перекладини, там його причепили й почали пильно пасти очима всіх, а зокрема тих, що стояли найближче. Машина тяжко поповзла, шарпаючись та захлинаючись власним ревом.
«Куди?..» — нашорошились усі, млосно завмираючи.
— Куди? — прошепотів хтось, невідомо кого питаючи.
— Хто зна… — Зітхання. Мовчанка.
Чути лише, як ззовні, певно, стоячи на крилах машини, хтось зрідка перемовлявся словами, яких не можна було розібрати.
— А пильнуйте лишень… — почувся шепіт із кутка, з темряви. — Якщо машина поверне ліворуч — значить… у ліс. А якщо праворуч…
Павза.
— Значить — теж у ліс… — додав хтось інший безнадійно.
— Хто зна… — прошепотів перший, захищаючи іскру невисловленої надії. Машина повернула праворуч.
— Куди нас везуть?!. — гістерично викрикнув, запитав чийсь юнацький, майже дитячий голос, звернений до варти. Максимові цей голос видався знайомим, тільки зміненим від жаху так, що тяжко було розпізнати, хто ж саме був його власник.
— Побачиш… — процідив котрийсь із вартових крізь зуби.
Юнака хтось тихо потішав.
Машина довго гойдалася на вибоїнах, ішла вгору, вниз, повертала, згідно з рахунком у запаморочених, одурілих від туги головах, уже сім разів ліворуч, сім разів праворуч і часом, здавалось, кружляла на місці на задніх колесах, мовби на п'ятах… Довго… Вже ніхто нічого й не шепотів, не питав, не вгадував…
Нагло машина зупинилась. Затряслась, ревнула кілька разів і притихла. Стояла, тихо воркочучи.
Вартові відкинули полотнище, — надворі було вже видно. Стояв ранковий туман над білим снігом. А з туману по снігу до машини підходив твердим німецьким кроком рій салдатів із автоматами на руку. Підійшли й стали осторонь. Розітнулась звідкілясь команда:
— Вилазь!..
Першими зістрибнули автоматники з непогашеним ліхтарем. Потім усі інші й Максим. Зістрибнули й стали по чотири насупроти рою салдатів. Було видно й тепер можна було добре роздивитися на білий світ і на людей.
Білий світ — це була околиця міста. З одного боку двори, з другого — голий, засніжений степ. А люди…
Насамперед виявилося, що юнак серед приречених — це був Костик! Шістнадцятирічний коректор із редакції, недавній комсомолець Костик. Решта ж його й Максимових колег — не привертали особливої уваги. То були чотири ряди однотипних якихось облич, землисто-сірих, зарослих, напівживих. Натомість привертали погляд інші люди — салдати. Виявилося, що всі салдати, — як ті, що зіскочили з машини, так і ті, що оце підійшли, — були якісь не звичайні собі салдати, якими їх звик бачити колись Максим, і навіть не такі, якими він уявив їх на підставі того, що бачив уночі, а якісь особливі, зовсім ще ним ніколи не бачені. Мало того, що вони були всі з погонами й злі-презлі з вигляду (особливо ж були злі ті, що підійшли), низькорослі, опецькуваті, понурі…
— Гвардєйці… — прошепотів Василенко до Максима, вияснюючи йому те, що той знав і без нього.
Але мало було самої цієї налички, щоб зробити їх такими незвичайними. Інше робило їх незвичайними. От вони, ті «гвардєйці», з соломою в шапках і в ковнірах, із вовчими вогниками в очах, стоять насупроти, мовчки озираючи із-під лоба групу в'язнів, а осторонь стоять їхні якісь начальники й щось радяться, позіхаючи.
