Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗
Та за якусь часину я почув позаду тупіт кінських копит. Я й не озирнувся, щоб глянути, хто це їде, й він наздогнав мене аж тоді, як мій кінь почав підійматися на гору і збавив ходу. Він звернувся до мене на ім’я, і я побачив, що це був містер Лоренс! Пальці мої щосили стиснули батіг, але я погамував цей порух і, кивнувши йому, почав поганяти коня; та він поїхав поруч зі мною і почав балакати про погоду і врожай. Я відбувався короткими репліками, а потім відстав. Він теж відстав і запитав, чи мій кінь, бува, не кульгає. Я люто зиркнув на нього, а він спокійно усміхнувся.
Я був здивований і обурений цією його винятковою непоступливістю і незворушною самовпевненістю. Я гадав, що обставини нашої останньої зустрічі залишать у його пам’яті слід, який надалі зробить його стриманішим – натомість він, здавалось, не лише забув усі колишні образи, а й не ображався на теперішню мою нечемність. Раніше досить було натяку чи байдужого тону, аби відштовхнути його, а тепер і брутальності було замало. Може, він дізнався про моє розчарування і вирішив поглумитися з мене? Я міцніше стиснув свого батога, та все ж таки стримався і далі їхав мовчки, вичікуючи кращої нагоди, аби вилляти свою лють.
– Маркгаме, – сказав він своїм звичним тихим тоном, – чому ти сваришся зі своїми друзями лише через те, що був розчарований в одному з них? Ти знайшов свої надії зруйнованими; але як мене можна в цьому звинувачувати? Я тебе попереджав заздалегідь, ти ж знаєш, але ти не…
Він більше нічого не сказав – я замахнувся і щосили вперіщив його по голові. Яка ж утіха огорнула мене, коли я побачив, як зблідло його лице, а на чолі виступила кров! Він похитнувся і впав додолу. Поні брикнув і відскочив убік, а тоді подався щипати траву попід живоплотом; а господар його лежав як труп. Невже я вбив його? Якась крижана рука стисла моє серце, коли я схилився над ним і глянув йому в обличчя. Та ні; він поворухнув віями і застогнав. Я полегшено зітхнув – він просто забив памороки, впавши з коня. Так йому й треба, це навчить його ввічливості. Може, треба висадити його на коня? Ні. Якби йшлося про якусь іншу образу, то я допоміг би; але такої образи я не міг простити. Він і сам міг вилізти на коня, якби захотів, бо вже поворухнувся, почав і озиратись довкола себе, – а кінь його спокійно скуб траву на узбіччі.
Тож я лишив його напризволяще і, пришпоривши свого коня, поїхав собі, охоплений бурею почуттів, які нелегко проаналізувати; і якби я їх таки проаналізував, то результат не дуже робив би честь моїй поведінці, бо головним у них було почуття перемоги.
Проте незабаром збудження почало спадати, і не минуло й півгодини, як я завернув коня й помчав назад, щоб допомогти своїй жертві. Не великодушність спонукала мене до того, й серце моє не стало м’якшим, і страху я не відчував за те, що мене покарають за напад на людину і за те, що я покинув її безпомічною на шляху, – то був звичайнісінький голос совісті, тож я скорився йому й, треба сказати, вчинок той мав велику цінність, надто ж із огляду на те, чого він мені коштував.
Містер Лоренс і його поні змінили своє місце. Поні відійшов на відстань восьми чи десяти ярдів, а Лоренс якось примудрився переміститися на узбіччя – він все ще виглядав дуже блідим і притискав до чола батистову носову хусточку (тепер вона була радше червоною, ніж білою). Мабуть, то був добрячий удар, та половина тієї заслуги – або ж, як хочеш, половина вини – належить батогові, бо на кінці в нього була вплетена масивна залізна коняча голова. Лоренс лежав на мокрій траві, одяг його був геть у грязюці, а капелюх валявся у багні по той бік шляху. Та його увага зосереджена була на поні, якого він не міг зловити.
Тож я зліз із коня і, прив’язавши його до дерева, узяв капелюха і хотів був надіти Лоренсові на голову, але він вихопив його в мене і пожбурив геть.
– Він якраз був би тобі до лиця! – пробурмотів я на те.
Потім я почав ловити поні. Коник той був досить смирний і лише трохи погрався зі мною, коли я намагався вхопити його за вуздечку; привівши його до Лоренса, я сказав:
– Ну, що, собако… дай-но руку, то я посаджу тебе в сідло!
Та він одвернувся од мене. Я спробував узяти його за руку, і він відсахнувся, ніби в моєму дотику було щось заразне.
– Що, не хочеш? Гаразд, сиди, поки не набридне. Дай-но тільки я перев’яжу тебе, а геть спливеш кров’ю.
– Дай мені спокій, будь ласка.
– Що ж, з усією душею! Якщо так, то можеш іти до дідька, – і передай, що це я тебе послав.
Та перш ніж поїхати, я накинув вуздечку його поні на кілок в огорожі, а ще кинув йому свою носову хустинку, бо його власна була геть просякнута кров’ю. Він узяв її і пожбурив мені назад із відразою та презирством. Проклинаючи його півголосом, я поїхав собі, почуваючись задоволеним із того, що виконав свій обов’язок, та забувши, як ударив його батогом і як нечемно пропонував опісля свої послуги; а ще приготувавсь я до прикростей, що чекали на мене в тому разі, якщо Лоренс заявить, ніби я хотів убити його.
Од’їхавши трохи, я озирнувся і побачив, що він намагається вилізти на коня. Проте насилу він став у стремено, як його охопив напад нудоти чи запаморочення, і він хитнувся вперед, падаючи головою коневі на гриву, а потім знову повалився додолу.
Треба було б усе-таки допомогти йому, хоч він того й не хотів, та, крім його небажання, була ще одна проблема – я не знав, що казати його слугам і що казати моїй матусі та сестрі. Мені довелося б або сказати, що це зробив я і заробити славу божевільного, або розповісти, з якої причини я це зробив, що було неможливо, або вигадати якусь брехню, про що також не могло бути й мови, бо містер Лоренс розповість про все і моя ганьба зросте вдесятеро. Що ж, доведеться їхати далі, а він хай лежить – в нього лише поріз над скронею та кілька синців, то не вмре, а хтось проходитиме шляхом та й допоможе йому сісти на коня. Якщо ж для пояснення цієї пригоди він вигадає якусь брехню, то я розповідатиму правду, якщо ж розповість правду, то гідно зустріну всі наслідки. Може, він мовчатиме, адже розповідь про нашу сварку приверне увагу до його стосунків з пані Грем, які він так намагався приховати.
Міркуючи отак, я клусом дістався до міста, де належним чином уладнав свою справу і з дуже похвальною точністю, зважаючи на особливі обставини пригоди, виконав маленькі доручення своєї матері та Рози. Їхав додому й непокоївся, бо мене турбувала доля бідолахи Лоренса.
А що, думалося мені, коли я знайду його на тому самому місці, тільки вже вмираючого або й мертвого? Та, слава Богу, там нікого вже не було, лише валявся оддалі капелюх, розпанаханий ударом батога, та просякнута кров’ю носова хустинка.
Кепські новини поширюються вмить: насилу я дістався додому, як матуся зустріла мене словами:
– О Гілберте, таке лихо! Роза робила покупки в селі й почула, що містер Лоренс упав із коня і його вмираючого принесли додому!
Це приголомшило мене, та я заспокоївся, почувши, що він пробив черепа і зламав ногу, бо, пересвідчившись у брехливості цього, повірив, що й решта історії перебільшена; а почувши, як журяться його долею мати з сестрою, насилу стримався, щоб не розповісти їм, яких ушкоджень він зазнав насправді.
– Ти маєш поїхати і провідати його завтра, – сказала матуся.
– Або сьогодні, – вкинула Роза. – Часу ще доста, й ти можеш узяти поні, оскільки твій кінь стомлений. Поїдеш, Гілберте?
– А, може, все це лише чутки?
– О, я впевнена, що не чутки, бо все село про це гомонить; і я бачила двох чоловіків, які бачили ще двох, які бачили чоловіка, що знайшов його.
– Так, але Лоренс вправний вершник і взагалі не міг впасти зі свого коня; а якщо й упав, то навряд чи дістав би таких ушкоджень. Це якесь перебільшення.
– Кажуть, його хвицьнув кінь.
– Отой маленький смирний поні?
– Звідки ти знаєш, що то був поні?
– Він рідко їздить на іншому коні.
– Хоч як там було, – сказала матінка, – ти завтра поїдеш із візитом. Чи це правда, чи брехня, чи перебільшення, а ми хочемо знати, як його здоров’я.
