Твори: оповідання, романи, листи, щоденники - Кафка Франц (бесплатные онлайн книги читаем полные версии TXT) 📗
— Це — вата? — спитав, нахиляючись, мандрівник.
— Авжеж, звичайно, — відповів, усміхнувшись, офіцер. — Помацайте самі. — Він узяв долоню мандрівника й провів нею по ложі. — Ця вата оброблена спеціальними розчинами, тим-то й має такий незвичайний вигляд; до її призначення я ще повернуся.
Мандрівник уже трохи зацікавився пристроєм; він дивився вгору на нього, затулившись долонею від сонця. Конструкція була висока. Ложе й кресляр були однакові завбільшки й нагадували дві темні труни. Кресляр було закріплено метрів на два вище над ложем, і їх з’єднували на ріжках чотири латунні штанги, які аж блищали на сонці. Поміж «трунами» на сталевій линві висіла борона.
Доти байдужості мандрівника офіцер майже не помічав, проте жваво відреагував на зацікавлення, яке прокинулося в тому тепер, і навіть припинив давати пояснення, щоб співрозмовник спокійно, без поспіху все оглянув. Услід за мандрівником засуджений і собі робив те саме; щоправда, затулитися долонею від сонця він не міг, тож задивлявся вгору, мружачи неприкриті очі.
— Отже, чоловік лежить, — промовив мандрівник і, зручно вмостившись у кріслі, закинув ногу на ногу.
— Атож, — підхопив офіцер і, підбивши трохи вище кашкета, провів долонею по розпашілому обличчю. — А тепер слухайте далі! І в ложі, і в креслярі вмонтовано по електричній батареї; в ложі батарея потрібна для самого ложа, у креслярі — для борони. Як тільки чоловіка прив’яжуть, ложе запускають у рух. Воно починає легенько, але дуже швидко вібрувати, одночасно з боку в бік і знизу вгору. Такі апарати ви бачили, мабуть, у лікарнях, але в нашому ложі всі рухи з точністю розраховані; вони мають бути суворо узгоджені з рухами борони. Адже, по суті, саме на цю борону й покладено функцію виконання вироку.
— І який же вирок? — спитав мандрівник.
— Ви й про це не знаєте? — здивувався офіцер і прикусив губу. — Даруйте, якщо мої пояснення, можливо, трохи плутані, дуже прошу мені вибачити. Колись пояснення зазвичай давав сам комендант, але новий комендант відмовився від цього почесного обов’язку. Одначе те, що такого високого гостя він…
Мандрівник спробував був обома руками відхреститися від такого пошанування, але офіцер наполіг саме на цьому своєму вислові:
— Що такого високого гостя він не знайомить навіть із формою нашого вироку, — це, знову ж таки, ще один новий звичай, який… — Йому так і кортіло вилаятись, але він опанував себе й лише сказав: — Мене про це не попередили, не моя вина. А втім, я краще, ніж будь-хто, зможу пояснити суть наших вироків, бо тут ось… — Він поплескав себе по нагрудній кишені. — Усі необхідні креслення, зроблені рукою колишнього коменданта.
— Рукою самого коменданта? — перепитав мандрівник. — Він що — поєднував усе в одній особі? Був і солдат, і суддя, й конструктор, і хімік, і кресляр?
— Так точно, — відповів, кивнувши головою, офіцер.
Погляд у нього був замислений, застиглий. Потому він пильно подивився на свої руки; вони видалися йому не досить чистими, щоб брати ними креслення, тож він підійшов до цеберка й вимив їх іще раз. Після цього дістав шкіряного гаманця і промовив:
— Наш вирок не суворий. Борона виписує на тілі засудженого ту заповідь, яку він порушив. Скажімо, у цього ось… — він показав на засудженого, — на тілі буде написано: «Шануй начальника свого!»
Мандрівник мигцем поглянув на засудженого; той, коли офіцер показав на нього, похнюпив голову і, здавалося, з усієї сили напружив слух, щоб хоч що-небудь збагнути. Його пухлі, міцно стулені губи здригались, і це вочевидь свідчило про те, що він, попри все, нічого не розуміє. Мандрівник хотів ще спитати багато про що, але, поглянувши на цього чоловіка, лише поцікавився:
— Чи знає він про свій вирок?
— Ні, — відповів офіцер і вже хотів був повернутися до своїх пояснень, але мандрівник перебив його:
— Він не знає про власний вирок?!
— Ні, — ще раз підтвердив офіцер, потім на мить затнувся, ніби очікуючи від мандрівника докладнішого обґрунтування його запитання, й нарешті промовив: — Оголошувати йому вирок не мало б ніякого сенсу. Він-бо відчує його на власному тілі.
Мандрівник уже хотів був змовкнути, та раптом завважив, що засуджений звів очі на нього; здавалося, чоловік запитував, чи схвалює гість описану процедуру. Тож мандрівник, який уже відкинувся був у кріслі, знов нахилився вперед і спитав іще:
— Але що його взагалі засуджено, бодай про це він знає?
— Ні, він і про це не знає, — відповів офіцер і всміхнувся до мандрівника, ніби сподіваючись від того ще яких-небудь дивних відкриттів.
— Не знає… — проказав мандрівник і провів рукою по чолу. — Виходить, йому й досі невтямки, чим скінчилася його спроба захиститись?
— Можливості захищатися він не мав, — сказав офіцер і відвів погляд, так наче розмовляв сам із собою й не хотів присоромити мандрівника поясненням таких звичайних речей.
— Але ж він мав дістати можливість захищатися, — промовив мандрівник і підвівся з крісла.
Офіцер зміркував, що йому, чого доброго, ще доведеться надовго перервати свої пояснення апарата; тож він ступив до мандрівника, взяв його під руку й, показавши другою рукою на засудженого (тим часом цей виструнчився — адже на нього так вочевидь звернули увагу, до того ж і солдат натяг ланцюга), промовив:
— Річ, знаєте, ось у чому. Тут, у виправній колонії, мене призначено суддею. Незважаючи на мою молодість. Я ж бо й колишньому комендантові допомагав у всіх карних справах і знаю цей апарат краще, ніж будь-хто. Вироки я ухвалюю за принципом: «Провина ніколи не викликає сумніву». Решта судів не мають змоги дотримуватися цього принципу, тому що вони колегіальні й над ними стоять вищі судові інстанції. Тут усе інакше, принаймні було інакше при колишньому комендантові. Новий, щоправда, вже виявляв бажання втручатися в мої судові справи, але досі мені щастило його від них усувати і, гадаю, щаститиме й далі… Ви хотіли, щоб я пояснив вам цей випадок. Він такий самий простий, як і решта. Сьогодні вранці один капітан доповів, що цей чоловік, призначений йому денщиком і зобов’язаний ночувати в нього під дверима, проспав службу. Річ у тім, що він повинен щоразу, коли годинник пробиває цілу годину, вставати й віддавати честь перед капітановими дверима. Обов’язок, звичайно, не важкий, але потрібний, тому що такий денщик завжди має бути свіжий і готовий охороняти й обслуговувати офіцера. А вчора вночі капітан вирішив перевірити, чи справно цей денщик виконує свій обов’язок. Відчиняє він рівно о другій годині двері й бачить, що денщик, згорнувшись калачиком, спить. Тоді капітан бере нагайку — та йому по пиці. А денщик, замість підхопитись і благати прощення, хапає свого господаря за ноги, трясе й кричить: «Покинь нагайку, а то горло перегризу!..» Отака суть справи. Годину тому капітан прийшов до мене, я записав його свідчення й відразу ухвалив вирок. А тоді наказав закувати цього чоловіка в ланцюги. Все дуже просто. А якби я спершу викликав денщика до себе й заходився його допитувати, то вийшла б лише плутанина. Він щось збрехав би, а якби мені пощастило вивести його на чисту воду, він придумав би натомість нову брехню, і так без кінця-краю. Але тепер він у мене в руках, і я його вже не випущу… То ви все зрозуміли? Однак час не жде, вже пора приступати до виконання судового рішення, а я ще не завершив пояснювати вам будову цього апарата.
Він змусив мандрівника знов сісти у крісло, підійшов до апарата й почав:
— Як бачите, борона відповідає формі людського тіла; оце ось — борона для самого тулуба, а ото — борони для ніг. Для голови призначено лиш оцей невеличкий різець. Зрозуміло? — Він привітно нахилився до мандрівника, ладний давати щонайдокладніші пояснення.
Мандрівник, наморщивши лоба, дивився на борону. Розповідь про судочинство в колонії його не вдовольнила. Щоправда, він мусив визнати, що йдеться про колонію все ж таки виправну, що заходи тут потрібні особливі й що доводиться дотримуватись щонайсуворішої військової дисципліни. Крім того, певні надії він покладав на нового коменданта, який вочевидь мав намір запроваджувати, хоч і досить поволі, нове судочинство, яке цьому офіцерові просто не вкладається в його вузьколобій голові. Розмірковуючи так, мандрівник поцікавився:
