Сестра Керрі - Драйзер Теодор (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
— Так то була вечірня сукня, — спокійно відповіла дружина.
— Останнім часом її убрання коштують чимало грошей, — сказав Герствуд.
— Що ж такого, вона тепер більше буває на людях, — відповіла дружина.
Але вона помітила в його голосі нотку, якої ніколи раніше не чула.
Герствуд подорожував небагато; коли ж йому доводилося кудись виїжджати, він звичайно брав дружину з собою. Якось група членів муніципалітету надумала поїхати днів на десять до Філадельфії. Вони кликали з собою і Герствуда.
— Нас там ніхто не знає,— сказав йому один з учасників поїздки, добродій у височезному шовковому циліндрі, обличчя якого красномовно свідчило про його тупість і сластолюбство. — Ми зможемо там добре гульнути, — при цьому він ледь помітно підморгнув лівим оком, — їдьмо з нами, Джордже, неодмінно!
На другий день Герствуд повідомив дружину про свій намір.
— Я збираюсь виїхати на кілька днів, Джуліє.
— Куди? — спитала вона, кидаючи на нього швидкий погляд.
— У Філадельфію, в справах.
Вона пильно дивилась на нього, чекаючи, що він ще скаже.
— Цього разу я не зможу взяти тебе з собою.
— Гаразд, — відповіла вона, але він бачив, що дружина здивована
Вона розпитувала його, поки він не пішов, і це його роздратувало. Він почав відчувати, що дружина — це неприємний тягар.
Поїздка була надзвичайно приємна, і Герствуд дуже шкодував, коли вона скінчилась і довелося повернутись додому. Він не любив брехати і з огидою думав про те, що треба щось вигадувати. Зрештою вся справа скінчилася кількома загальними фразами, але місіс Герствуд мала над чим подумати. Вона стала більше бувати на людях, краще одягатися і частіше ходити до театру, щоб винагородити себе.
Таку атмосферу, що панувала в цім домі, навряд чи можна було назвати щасливим сімейним життям. Цих людей єднала звичка і усталені звичаї. Час минав, і атмосфера ставала дедалі пекучіша — рано чи пізно мав статися вибух і все зруйнувати.
РОЗДІЛ X
Зима дає посади. Посланець долі
У світлі поширеного погляду на жінку та її обов’язки душевний стан Керрі заслуговує на увагу. Вчинки такого роду звикли судити за суворими моральними нормами. Суспільство має таке мірило для всіх учинків. Усі чоловіки повинні бути порядні, усі жінки — доброчесні. Як же сталося, о негіднице, що ти схибила?
Хоч Спенсер і наші сучасні філософи-натуралісти у своїх поглядах на мораль відкидають усі забобони, у нас щодо цього досі панують суто дитячі уявлення. Ця проблема далеко складніша, ніж просте підпорядкування законам еволюції. Вона не обмежується земними законами і значно глибша, ніж ми вважаємо. Скажіть, наприклад, чому тріпоче у грудях серце? Чому тужливий стогін летить по всьому світу? Поясніть ту тонку алхімію, яка створює із світла й дощу багряну, як полум’я, троянду. У суті всіх цих фактів і треба шукати першоджерел моралі.
«О, яка солодка моя перемога!» — думав Друе.
«Ах, що ж я такого втратила?» — думала Керрі, стурбована лихим передчуттям.
І от ми стоїмо збентежені перед цією старою, як світ, проблемою і намагаємося щиро й серйозно встановити справедливі закони моралі і дати непомильну відповідь на питання, що добре, а що погано.
З погляду деяких верств суспільства, Керрі непогано влаштувалась; з погляду тих, хто помирав з голоду, хто не мав де сховатися від холодного вітру і дощу, вона знайшла собі тиху пристань. Друе найняв три мебльовані кімнати на Огден-сквері, на Західній стороні, якраз напроти Юніон-парку. Уже тоді це був найчарівніший куточок Чікаго, з чудовим повітрям і зеленим килимом газонів. З помешкання розгортався чудовий вигляд на площу. Вікна вітальні виходили в парк, на лужок, в той час пожовклий і сухий, посеред якого поблискувало маленьке озерце. Над голими вітами дерев, що хиталися од зимового вітру, височів шпиль конгрегаціональної церкви, а вдалині видніли дзвіниці ще кількох церков.
Кімнати були обставлені з комфортом. Підлогу вітальні вкривав дорогий брюссельський килим темно-червоних і лимонних відтінків, на якому були виткані жардиньєрки з пишними, небувалими квітами. Простінок між вікнами займало велике трюмо. В одному кутку стояла широка, м’яка канапа, оббита зеленим плюшем, навколо — кілька крісел-гойдалок. Додайте до цього кілька картин, килимків, статуеток, і перед вами вся обстава цієї кімнати.
У спальні стояла скриня, яку Друе купив для Керрі, а в одежній шафі, вмурованій у стіну, висіло чимало гарного убрання, — стільки в Керрі не було ніколи в житті,— і все дуже їй до лиця. Третя кімната могла правити за кухню; Друе сказав поставити там невеличку газову плиту, щоб можна було готувати його улюблені легкі закуски — устриці, грінки з сиром тощо. Не бракувало й ванної. Квартира була затишна, з газовим освітленням, з калориферним опаленням і з невеличким каміном, викладеним азбестом, — дуже приємним удосконаленням, що тоді тільки починало входити в ужиток. Завдяки дбайливості Керрі і властивій їй любові до порядку, яка тут ще більше розвинулась, це кубелечко було дуже затишне й гарненьке.
Керрі жила в цих чепурних кімнатках, не знаючи турбот, які раніше так гнітили її, але зате спізнавши турботи, пов’язані з мораллю. І взагалі всі умови її життя так змінилися, що на її місці ніби була зовсім нова істота. Глянувши у дзеркало, вона бачила нову Керрі, значно вродливішу, ніж перше; заглянувши в свою душу, що була теж дзеркалом, створеним із поглядів, її власних і чужих, вона також бачила нову Керрі, гіршу, ніж перше. І вона вагалася поміж цими двома образами, не знаючи, який із них правдивий.
— Ти справжня красуня! — не раз вигукував Друе.
Вона дивилась на нього, і в її широко розплющених очах світилося задоволення.
— Та ти, мабуть, і сама це добре знаєш? — додавав він.
— Ах, я нічого не знаю, — відповідала вона, радіючи, що він про неї такої думки, боялась повірити, але все ж вірила і з утіхою слухала його компліменти.
Та її власне сумління не нашіптувало їй солодких слів, як Друе, воно говорило їй зовсім інше, — і вона сперечалась, захищалась, благала. Та, зрештою, це не був непохибний і мудрий порадник. Це було сумління звичайної людини, що досить невиразно відбивало минуле Керрі, її звички й усталені погляди. Коли вірити йому, людський поговір — це глас божий.
«Ех ти, невдахо!» — говорив цей голос.
«Чому?» — питала вона.
«Подивись на людей навкруги, — нашіптував цей голос у відповідь. — Подивись на порядних людей. З яким обуренням вони відмовилися б зробити те, на що ти згодилась! Подивись на чесних дівчат; вони б відсахнулися від тебе, дізнавшись про твою слабість! Ти ж навіть не опиралася й одразу скорилась».
В ті години, коли Керрі лишалася дома сама і, сидячи біля вікна, дивилась на парк, цей голос звучав особливо виразно. Це траплялося зрідка, тоді, коли ніщо інше не займало її, коли приємний бік її життя виступав не так помітно і коли Друе не було біля неї. Спочатку голос цей звучав дуже виразно, хоч і не цілком переконливо. У неї завжди була готова відповідь: близька зима, її самотність, її мрії, завивання вітру, що лякали її. За неї відповідав голос злиднів.
Коли минають ясні літні дні, місто загортається в темний сірий плащ, з яким не розлучається всю довгу зиму. Його незчисленні будинки здаються сірими, небо й вулиці якимись непривітними, а голі дерева, курява та клапті паперу, що їх жене вітер, роблять картину іще похмурішою. Холодні подуви вітру, що шугає вузькими довгими вулицями, навівають сумні думки. Це відчувають не тільки поети й художники, що мають надзвичайно чутливу натуру, але й усі інші люди і навіть собаки. Звичайні люди відчувають усе так само гостро, як і поети, хоч і не вміють так добре висловлювати своїх почуттів. Горобець, що настовбурчився на електричному проводі, кіт, що принишк у підворітті, возовий кінь, що тягне важкий вантаж, — усі вони відчувають пронизливий, лютий подих зими. Зима завдає удару всьому — живому й неживому. І якби не штучні вогні видовищ і розваг, якби не гонитва за наживою, якби торговці не виставляли у вітринах та на прилавках розкішних товарів, якби наші вулиці не прикрашала барвиста реклама і ними не поспішали юрми перехожих, ми б одразу відчули, як крижана рука зими стискає нам серце, які гнітючі ці дні, коли сонце дає нам мало світла й тепла. Ми й не уявляємо собі, наскільки залежимо від цього всього. По суті, ми — ті ж самі комахи, породжені теплом і нездатні існувати без нього.
