Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Нещасливою почувалася сама тільки Ребека: вона не могла забути Амарантової погрози. Ребека знала вдачу сестри, її зарозумілий дух, і боялася лютої помсти. Вона по кілька годин просиджувала в купальні, смоктала пальця й одчайдушним зусиллям волі притлумлювала в собі бажання знову почати їсти землю. Шукаючи порятунку від своїх тривог, вона покликала Пілар Тернеру, щоб та почитала їй на картах майбутнє. Після цілої низки невизначених фраз Пілар Тернера прорекла:
Не матимеш щастя доти, аж поки твої батьки не будуть поховані.
Ребеку пройняв дрож. Ніби пригадуючи давній сон, вона побачила себе зовсім малесенькою дівчинкою на порозі будинку Буендіа зі скринькою, дерев'яною гойдалкою і мішком, що про його вміст вона так ніколи й не дізналася. Згадала лисого пана, зодягненого в полотняний костюм і з золотою запонкою на комірі сорочки й зовсім не схожого на чирвового короля. Згадала дуже молоду й дуже гарну жінку з теплими духмяними руками, що не мали нічого спільного з ревматичними пальцями чирвової дами; жінка прикрашала її волосся квітами, щоб повести гуляти ввечері зеленими вулицями міста.
Не розумію, — сказала Ребека.
Пілар Тернера здавалася збентеженою.
Я теж не розумію, але саме так кажуть карти.
Ребеку настільки занепокоїло туманне пророцтво, що
вона розповіла про нього Хосе Аркадіо Буендіа; той вичитав їй за віру в карти, але сам відразу ж непомітно заходився нишпорити по скринях та шафах, пересувати меблі й піднімати дошки підлоги, шукаючи мішок із кістками.
Пам'ятав, ніби не бачив мішка від часу перебудови будинку. Потай від усіх він покликав мулярів, і один з них зізнався, що замурував мішок у стіну однієї зі спалень, бо той заважав працювати. Кілька днів підряд вони прослухували стіни, прикладаючи вухо до кладки, доки врешті зачули «квок, квок» далеко в глибині. Пробили стіну й знайшли там мішок, цілий і непошкоджений. Того ж таки дня його поховали в могилі без надгробка неподалік від Мелькіадеса, і Хосе Аркадіо Буендіа повернувся додому, звільнившись від тягаря, що гнітив його сумління хоч і недовго, але так само важко, як і спогад про Пруденсіо Аґіляра. Проходячи через кухню, він поцілував Ребеку в лоб.
Викинь дурні думки з голови, — сказав він їй. — Ти будеш щаслива.
Дружба з Ребекою широко розчинила перед Пілар Тернерою двері будинку, зачинені для неї Урсулою після народження Аркадіо. Пілар Тернера, мовби отара кіз, приходила в будь-який час і давала вихід своїй гарячковій енергії, виконуючи найтяжчі роботи по господарству. Інколи вона заглядала й до майстерні і допомагала Аркадіо обробляти дагеротипні пластинки з такою ретельністю й ніжністю, що зрештою він став бентежитися. Ця жінка просто забивала йому памороки. Її гаряча шкіра, запах диму довкола неї, голосний сміх, геть недоречний у затемненій кімнаті, відвертали увагу, і він знай робив щось не так.
Одного разу в майстерні сидів Ауреліано, зайнятий своїм; Пілар Тернера сперлася на стіл, захоплено спостерігаючи за його роботою. І тут воно сталося. Ауреліано впевнився, що Аркадіо перебуває в затемненій кімнаті, і тільки тоді звів очі на Пілар Тернеру й зустрівся з її поглядом, де думка проглядала так ясно, ніби була осяяна полуденним сонцем.
То що там? — мовив Ауреліано. — Говори, в чім річ.
Пілар Тернера прикусила губу, сумно посміхнувшись.
Із тебе вийшов би гарний вояк, — відповіла вона. — Куди цілиш, туди й влучаєш.
Ауреліано відчув полегшу, переконавшись, що його передчуття підтвердилися. Він знов зосередився на роботі, ніби нічого й не сталося, а його голос прозвучав спокійно й твердо:
— Я визнаю його своїм сином, — сказав він. — Він носитиме моє ім'я.
Хосе Аркадіо Буендіа нарешті досягнув того, чого шукав: приєднав до однієї з заводних танцівниць годинниковий механізм, і лялька танцювала три дні під власну музику. Цей винахід схвилював його більше від усіх колишніх безглуздих задумів. Він кинув їсти. Перестав спати. І, перебуваючи без нагляду й турбот Урсули, дозволив уяві вкинути його в стан безперервного марення, якого він уже так ніколи й не позбувся; цілісінькі ночі ходив він кімнатою туди й сюди, міркуючи вголос, вишукуючи способи застосувати принцип дії маятника до воза, плуга, одне слово, до всього, що, рухаючись, дає якусь користь. Його так висотало гарячкове безсоння, що він зовсім не впізнав старого з білою головою й невпевненими рухами, який завітав до його спальні одного ранку. То був Пруденсіо Аґіляр. Упевнившись нарешті, хто це, й вражений тим, що, — як він побачив, — мертві також старіють. Хосе Аркадіо Буендіа відчув наплив глибокої печалі. «Пруденсіо, — вигукнув він,
яким це побитом ти аж сюди дістався?» Після багатьох років перебування в царстві мертвих туга за живими зробилася такою нестерпною, потреба в чиємусь товаристві
такою невідкладною, а близькість ще однієї смерті, що існує всередині смерті, — такою застрашливою, що Пруденсіо Аґіляр зрештою полюбив свого найзапеклішого ворога, якого шукав уже давно. Питав про нього в мерців з Ріоачі, у померлих, що прибували з Вальє-де-Упар і долини, та ніхто не міг сказати йому нічого певного, адже Макондо не було відоме померлим доти, поки не прибув Мелькіадес і не позначив його чорною цяточкою на строкатих картах смерті, Хосе Аркадіо Буендіа говорив з Пруденсіо Аґіляром до світання. Через кілька годин, знесилений від тривалого безсоння, він зайшов до майстерні Ауреліано й спитав: «Який сьогодні день?» Ауреліано відповів, що вівторок. «Я теж так вважав, — мовив Хосе Аркадіо Буендіа. — Але невдовзі помітив, що й далі триває понеділок — від учора. Подивись на небо, подивись на стіни, подивись на беґонії. І сьогодні ще понеділок». Звиклий до батькових дивацтв, Ауреліано пустив його слова повз вуха. Назавтра, в середу, Хосе Аркадіо Буендіа знову з'явився в майстерні. «Просто лихо, та й годі, — правив він. — Подивись лишень на повітря, послухай, як дзвенить сонце, усе достоту таке саме, як учора й позавчора. Сьогодні також понеділок». Того вечора П'єтро Креспі зустрів його в Ґалереї; Хосе Аркадіо Буендіа заходився від плачу: схлипуючи негарно, по-старечому, він лив сльози за Пруденсіо Аґіляром, Мелькіадесом, Ребечиними батьками, своїм татом, своєю матінкою, одне слово, за всіма, кого міг пригадати й хто вже перебував на той час самотою в смерті. П'єтро Креспі подарував йому заводного ведмедя, що походжав по дротині на задніх лапах, однак не зумів позбавити Хосе Аркадіо Буендіа нав'язливого стану. Тоді він спитав його, як там справи з проектом, про який той йому нещодавно розповідав, а саме з машиною-маятником для польотів людини в повітрі, та Хосе Аркадіо Буендіа відповів, що її зробити неможливо, бо маятник може підняти в повітря будь-яку річ, тільки не себе самого. У четвер Хосе Аркадіо Буендіа знову зайшов до майстерні, його обличчя виказувало повний розпач. «Машина часу зіпсувалася, — майже ридаючи, промовляв він, — а Урсула й Амаранта так далеко». Ауреліано посварив його, як дитину, і він слухняно замовк. Шість годин поспіль він уважно розглядав речі, намагаючись визначити, чи відрізняється їхній вигляд від того, який вони мали вчора, і вперто шукав змін як доказу руху часу. Цілісіньку ніч пролежав він із розплющеними очима, закликаючи Пруденсіо Аґіляра, Мелькіадеса й усіх померлих прийти поділити його тривогу. Але ніхто до нього не прийшов. У п'ятницю вранці, коли всі в будинку ще спалц, він знову почав вивчати довколишній світ, доки в нього не зосталось ані найменшого сумніву в тому, що все ще триває понеділок. Тоді він відірвав від одних дверей засув і з дикою люттю, давши волю своїй небуденній силі, побив на друзки алхімічні пристрої, вчинив розгром у лабораторії даґеротипїї та ювелірній майстерні, — при цьому, наче біснуватий, горлав щось урочистою і звучною, але геть незрозумілою мовою. Він замірився зруйнувати й весь будинок, але тут Ауреліано погукав на поміч сусідів. Потрібно було десять чоловіків, щоб звалити його, чотирнадцять — щоб зв'язати, і двадцять — щоб відволокти у двір під великий каштан, де його покинули, припнувши мотузками до стовбура, а він і далі лаявся своєю дивною мовою, вивергаючи з рота зелену піну. Коли повернулись Урсула й Амаранта, він усе ще зоставався прив'язаний за руки й за ноги до прикорня, геть промоклий від дощу, але вже цілком сумирний та безпечний. Вони заговорили до нього, але він їх не впізнав і відповів щось незрозуміле. Урсула розв'язала йому натерті до крові зап'ястя й кісточки, залишивши мотузку тільки довкола пояса. А згодом йому спорудили пальмове накриття для захисту від сонця та дощу.
