Данило Гурч - Вовчок Марко (читать книги онлайн полностью .txt) 📗
Поховали стару; ще смутніше в хаті стало. То, було, стара й заговорить, і спитає, й пошуткує, бо дуже любила Наталю; а тепер інший раз, то цілісінький день Божий сидять, не промовлять і словечка; вона що-небудь робить, а він, підперши рукою кучеряву голову, не випускає її з очей, та так пильно й невесело дивиться, що аж серце холоне.
Одного разу проситься вона до матері в гості, бо давненько не бачилась. Данило мовчить. Підняла очі, а він білий-білий, тільки очі блищать. Мов опалив її своїм поглядом, аж одхитнулась. Він усміхнувся.
- А чи не прийшли глибівські чумаки додому? - проговорив, та так глухо, мов не своїм голосом.
Наталя ледве встояла. Хоче сказати й не вимовить словечка. Він устав і вийшов з хати.
А чумаки справді вернулись додому; вернувся й Михайло. Тільки Наталя того не знала й не відала; а коли вже він, і як, і од кого довідався, що вона любилась із Михайлом, то Господь його святий знає.
З того часу так-то вже пильнував Наталю, що й ступня з хати не пускає. Чи робить вона де в садку та розважає себе, співаючи тихенько, чи в дворі господарює, - він усюди вродиться й очей блискучих не зведе з Наталі, аж їй і страшно, й сумно.
Вибирається якось він до міста. Наталя проводжає його, стоїть бліда й смутна, аж він сам жахнувсь, як поглянув. Обняв її кріпко й щиро:
- Горе моє, Наталю! Не любий я тобі! Загубив я й тебе, й себе!
Вона хотіла щось промовити, та тільки заплакала. Упав Данило на коня і помчавсь не оглядаючись.
Осталась Наталя сама, опорядила все на господарстві, вийшла в гай (а хутір їх у гаю в самому). Тихо й пусто округи. Шлях звивається гаєм... Тільки шумлять листя, щебечуть і джерґотять пташки та шурхають ящірки в траві. А зелено, й пахучо, й свіжо! З липового зруба молоді паросточки пустились, вигналась високо береза, і шелестить осика тонким листом; із-за темного дуба то калинова вітка витягнеться й червоний китяг ягід горить, як жар, то колюча гайова рожа покаже дрібні листочки й пахучу квіточку; виносяться хвоїнки, як стрілочки прямесенькі, й горобина розкинула зелений намет, і рясно на їй ягід червоно-злотих. А всякого зілля, квіток! і копитник хрещатий, папороть розрослась купою; пахуча березка коло сухого дуплинастого пенька повилась, і синій живокість, і кружало червоної смілки... Аж в очах мигтить!.. Зверху сонце так і сипле теплим промінням у темну гущавину, а з гущавини паше на тебе холодком...
Поглядає Наталя округи, та й облили її дрібні сльози: «Ой світе мій ясний, світе мій прекрасний! - промовила піснею, - який мій талан нещасний!»
Схилила голову на білу руку, плаче та згадує своє дівування: як-то весело було й вільно! І спом’янувсь їй ясноокий Михайло... який він тихий був, люб’ячий...
«Піду я хоч одвідаю свою матусю, - думає. - Данило вернеться хіба завтра - не знатиме. Може, востаннє попрощаюсь... Хоч побачу своє село, пройду вулицею. Спізнюся, то мати проведуть».
Схопилась та й побігла шляхом; а вже вечоріло й роса пала. Біжить, біжить Наталя, серце б’ється, як не вискочить... Місяць зійшов; ніч тепла й тиха... От і Дніпро блищить синьою хвилею, і човни по березі розкидані, а там і перевіз; за малу годинку перебігти можна - недалечко.
Коли чує Наталя - за нею женуться. Оглянулась - се Данило мчиться... Уже настигає... Не пам’ятаючи себе, кинулась Наталя в воду й поплила Дніпром, як та рибочка.
Примчавсь Данило... «Не втечеш! - крикнув, - не втечеш!» Скинув човна на воду й поплив за нею; нема весла - гребе гострою шаблею. Човен летить... та все не дожене Наталі. Вже вона й далеченько. Червона хустка пішла бистрею; довга коса розпустилась по воді. Данило і вловив її за ту косу шовкову... як замахнувся блискавою шаблею, тільки кров тепла зчервонила сиву хвилю дніпрову.
Загубив жінку Данило, та й сам пропав... самохіттю, чи так уже Господь його покарав. Найшли обох рибалки вранці. Вона змучена й сумна, а він гнівний та грізний, Боже! Як ухопив міцною рукою за довгу косу, то так рука й звелась навіки. Вкупі й знайшли.
Коли б таку горду душу та на добре! Бо був він щирий і правдивий. Сам нікого не обіжав зроду, тільки себе занапастив.
