Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман) - Домонтович Віктор (полная версия книги txt) 📗

Коли порівняти тексти Віктора Петрова з романізованими біографіями видатних письменників тої доби, як-от «Байрон» чи «Олімпіо, або життя Віктора Гюго» Андре Моруа, життєписи Гельдерліна та Клейста, написані Стефаном Цвейгом, «Пушкін» Юрія Тинянова, то український автор видається чи не найбільш іронічним щодо «об’єкта» зображення. Це пояснюється, повторюся, насамперед тим, що Петров, як і інші неокласики, вбачає своє надзавдання у розвінчанні все ще авторитетної романтичної традиції, адже піднесено-сентиментальним, перечуленим, пророчим стилем метра Куліша його епігони почасти продовжували послуговуватися і при початку століття двадцятого… Романтичні, месіанські настанови й концепції відродження нації, пропаговані насамперед у памфлетах Миколи Хвильового, для неокласиків не були авторитетними, і опосередковано Петров, котрий, знаємо, доволі стримано оцінював Хвильового і як письменника, виявляє тут і своє негативне ставлення до «романтики вітаїзму». Віктор Петров не стомлюється демонструвати літературність, позиченість, цитатність Кулішевих любовних листів: «Куліш у своєму романі з Милорадовичівною не задовольняється з індивідуальних переживань, що важать для даної людини, їй зрозумілі, для неї тільки принадні. Його почуття не належать до категорії інтимних настроїв. Він заперечуватиме індивідуальну замкненість почуття задля його вселюдськости». «У нього пісенний, романтичний підхід до кохання сполучувався, коли хочете, з громадським. Він стверджує кохання тільки з погляду соціальної виправданости цього почуття. Тільки те, мовляв, кохання є справжнє кохання, що може принести користь нації». А відтак, «вихованець свого службового віку, коли всі суспільні взаємини ґрунтувалися на „службі“, він і на кохання, на жінку, на її призначення в житті дивися як на „службу“. Так само й Гоголь дивився на призначення письменника. Кохати — служити. Кохати — виконувати громадський обов’язок, обов’язок перед громадою, народом нацією». Ефект іронії з’являється уже внаслідок вдалого підбору цитат, авторські ж коментарі цю іронію відчутно загострюють і посилюють. Петров саркастично зауважує стильові огріхи пристрасного автора любовних послань: «Щоправда, ці громадсько-містичні прорікання загачено слов’янщиною, яка надає мові урочистости й повільности стильової в дусі якого-небудь Єремії або Ісайї. Листи Кулішеві до Милорадовичівни риторичні, але чи значить це, що вони наївні, що вони — висновок любовної нездарности Кулішевої?» Зрештою, адресантка теж належала своєму часові. І коли Куліш «свою любовну пригоду обертає у подію, гідну всесвітньої історії» (масштаб і спосіб оперування з реальністю тут нагадує чи не гоголівського Хлестакова), то що ж: «панночка в своїх скромних Калюжинцях була схвильована й збентежена. Вона ще ніколи не бачила ні Прометея, ні Ієзекіїля. Вона ніколи не чула, щоб будь-хто інший з її сусідів розмовляв з нею так чудно, як оце Куліш». Петров безпристрасно оцінює таку любовну стратегію як адекватну у цьому складному випадку, коли між закоханими надто велика вікова різниця. Тут ще один засіб іронії у автора «Романів Куліша»: з одного боку, він показує, що риторика Кулішевих листів наскрізь цитатна і не розкриває конкретику індивідуального почуття, так що про щирість тут просто не може йти мова; а з іншого — він високо поціновує Кулішеву прагматичну, аж ніяк не романтичну любовну стратегію, способи завоювання дівочого серця. У своїх любовних діях Пантелеймон Олександрович сухий, «формульно» раціональний і прагматичний, у стилі висловлювань — захмарно піднесений, неземний, романтичний. «Отже, в цю добу любовні листи до панночки можна було писати лише так, як їх писав Куліш: широким пензлем літери — фанфари». «За наших часів, — зауважує Петров, — ми найкращими вважаємо листи Чехова до дружини, — такі тонкі, сріблясті, ніжні, інтимні <…>. В них нема шарманки віків і народів». Але зрештою — «це теж тільки спосіб вислову!..» Та й сам Куліш у листах до Милорадовичівни й у пізніших до Ганни Рентель виглядає стилістично дуже відмінним, надягає несхожі маски, демонструє відданість різним ідеологіям і приналежність до різних суспільних ґенерацій. Романтичний прометеїзм, пропагандою якого він так зловживає у листах до юної Лесі в Калюжинці через якийсь рік (вочевидь не без величезного впливу чарівливої «української Жорж Санд» Марії Маркович!) уже здається застарілим. «Титан і Месія сходить зі своїх романтичних котурнів і обертається на просту й звичайну людину. Чайльд-Гарольдів плащ скинено, і Куліш перед нами виступає як „критически мыслящая личность“. <…> Коли досі ми знали Куліша людиною 40-х років — романтиком, близьким до слов’янофілів, що всі його інтереси зосереджувалися коло історії, етнографії, археології, архівістики (до речі, Петров перелічує якраз ті галузі, якими займався він сам! — В. А.), то тепер Куліш в його листуванні з Ганною Павлівною Рентель виступає перед нами як людина 60-х років — позитивіст, раціоналіст, людина досить ліберальна й вільнодумна». Висновок Петрова по-модерністськи релятивістичний і по-модерністськи ж програмовий. Форма, спосіб вислову значать незрівнянно більше, ніж щирість і безпосередність, естетизм дещо розмиває саме поняття щирості чи словесної гри. Чого найкатегоричніше, на грані нестерпної алергії не приймають оці «наші часи», перші десятиліття XX віку, то це перечуленості й сентименталізму, сльозливої, мовляв Зеров, «плиткої гістерії».

Введений письменником широкий контекст європейського романтизму дозволяє акцентувати принаймні дві риси, властиві для його українського варіанту. Петров-літературознавець оцінює ці риси доволі негативно. По-перше, йдеться про певну хронологічну спізненість вітчизняної романтики, і на рубежі п’ятдесятих — шістдесятих пасажі з Кулішевих листів видаються приналежними швидше рокам тридцятим. «В 1859 році він повторює фрази Ґетевого Вертера. Стиль Кулішевих розмов про самогубство — це стиль „Страждань молодого Вертера”». Віктор Петров любить демонструвати єдність стилю епохи через побутові деталі, моди, предмети інтер’єру, так що «нас збиває трохи костюм Куліша: його треба одягти не в „філістерський“ сурдут, а так, як одягались люди 30-40-х років — вигадливо, незвичайно, урочисто, як Байрон, Пушкін, Марлінський, Барбей д’Оревільї. Усі ці люди 20-30-х років були підкреслені, навмисні, прометеїстичні, навіть сатанічні, в кожнім разі не такі, як усі. Їх було легко пізнати й відрізнити серед натовпу. Куліша треба уявляти в костюмі Барбей д’Оревільї: з капелюхом, одягненим набакир, обшитим малиновим оксамитом, з затягненою талією сурдута, поли якого нагадували фіжми. Він проходив, хлопаючи хлистом по золотому галуну своїх обтягнених брюк». Натомість Кулішеві дендизм не властивий, а стиль його листів випадає зі стилю прозаїчних позитивістських шістдесятих.

По-друге, мається на увазі громадянська заанґажованість, національно-визвольне месіанство. Зауважу тут амбівалентність рецепції Куліша неокласиками. І Віктор Петров, і Микола Зеров цінували його насамперед як культурника, європеїста, піонера, котрому випало торувати шляхи в дикій пущі. «Куліш — центральна задача у вивченні українського письменства 40-60-х рр., — не боїться перебільшити Зеров. — Він причетний до всіх помітніших літературно-громадських заходів 40-х рр. І відіграє головну роль наприкінці років 50-х та на початку 60-х. <…> Куліш — єдиний з українофілів, що може поставити українську справу на всю її широту» [4]. Однак українофільство ставало архаїчним уже при кінці Кулішевого життя. Його настійливе месіанство було рисою, що нею позначено спосіб діяльності й манеру письма багатьох європейських, особливо слов’янських романтиків. Це стиль Кирило-Мефодіївського братства. «Зацікавлення романтичною літературою, постійне читання Святого Письма і духовних книг (у Кирило-Мефодіївському гуртку особливо популярним був Тома Кемпійський), спілкування з такими людьми, як аскет і містик Авсенєв, професор Київської Духовної академії, — такою була атмосфера „братства“. З цієї атмосфери виростав світогляд Куліша, світогляд його пізніших років також. І його мова, і його стиль показують — навіть у час загального панування просвітництва — явні сліди вивчення Біблії та читання містичної літератури». <…> «Ідеологією був месіанізм» [5]. І в приватних листах, наголошує Петров, «Куліш з охотою прибирається в убрання давньоєврейського пророка, „віщателя“, що його „послано пророкувати воскресіння мертвих і будить сонних“. В образі якогось містичного привиду він малює перед здивованою калюжинською панночкою себе як Пророка, Визволителя нації, Прометея, Месію, Себе з великої літери». <…> «У нього жести мітингового оратора, баптистського мандрівного проповідника, мова сектанта, що звик політичні гасла з’єднувати з біблійними цитатами». Андре Моруа зауважив, що Байрон хоч «сентиментальний у віршах, але зовсім не був сентиментальним у прозі» [6] (маються на увазі листи. — В. А.). Натомість Куліш — насамперед ідеолог — видається зовсім не чутливим до зміни стильових регістрів. Віктор Петров акцентує якраз архаїчність дискурсивних орієнтацій і пріоритетів свого героя. Але, зрештою, провінційній панночці з Калюжинців вони такими не видавалися. «Їй приємно було впевнитись, що враження від неї, від її вроди й вдачі та від її співів розгорнули в цілу метафізичну систему, а закоханість до неї тлумачили як „небесне пісенне наїтіє”». Куліш досяг свого, здобув прихильність юної красуні, але це кохання вже не було для нього бажаним, бо змінилися уявлення про жіночий ідеал: не старосвітськи вихована співуча романтична панна — але вільна, незалежна, емансипована жінка, яка не обмежує своє життя марними заборонами й вірністю кимось вигаданим звичаям. Винуватицею такої радикальної модернізації уявлень була нова зірка українського літературного небосхилу Марко Вовчок.