Як Хапко солоду відрікся - Вовчок Марко (серия книг .TXT) 📗
Та що! Подумать, яка-то сила в цих цяцечках! Ну, біс, – він, скажемо, на цей бік дурненький, а наші – такі вже розумні, наче всі розуми поїли, – чи ж тими цяцечками не хапаються? Ніби й насміхаються; «Що ся, – каже, – цяцечка? Дурниця, нічев’я, тьху... а проте – не її сюди, приклади лишень мені до грудей... Дурничка... а таки мушу... Залетів межи ворони, то кракай, як і вони!»
(Не вам кажучи, бачив я, як за ту цяцечку дехто рідного братіка віджалував, рідну країну занехаяв... Чи така вже наша доля, чи то Божа воля?..)
– По добрій праці, – розмислив Хапко, – можна й відпочити. Та не сором і погуляти.
Відпочине і погуляє.
Озирнувсь. Ясненько сходить сонечко, роситься травиця, а зеленим яром шляшок до міста.
– Піду погуляю в місті. Не був там ще ніколи, то треба подивитись на міський звичай.
Вдарив копитцями об землю і скинувся таким галанцем, що хоч найвельможну сватай: ніжки тоненькі, постать чепурненька, личко, як калина, очиці зашморгом... Підкрутив вусика і до міста.
Виступа, а самого наче угору здіймає – здається, ось зараз птахом зніметься і полетить.
(Око в око наш брат Хвалько, як небитий вертається з служби та тішиться з себе, який-то він здатний в Бога вродився: і пану догодив, і собі межі не переорав).
Легесенько наче дотанцював до міста.
– Еге! Та як же тут славно!
Звісно, як таке в тобі грає, то скрізь показується славно, а місто як місто – улиці та заулки, будинки та крамниці, ідуть і їдуть, гомонять, стукотять, грукотять... Де потягне крамарською цвіллю, а де вигнилком, де сипне та засліпить очі порохнею.
Проте ранок був такий в Бога веселий, наче сміявся. Тільки ти примірився скривитися, згадавши своє уквітчане та тихе село, а тут пахне на тебе теплий, а свіжий вітрець і хто його зна, звідки принесе гайові пахощі – наче скаже: не кривись, ось тобі – маєш...
– Чим би мені тут побавитись? – міркує Хапко.
Коли саме навпроти його крамниця – двері такі, хоть возиком в’їдь, а на дверях намальований отілий турчин – сидить, склавши ноги калачем, і палить люльку; сам пикатий, витрішкуватий, у червоних шароварах, жупанчик зелений з жовтогарячою габою.
– Чудна в його люлька! – дивує Хапко, – настромлена на ломаку! Не дуже-то, здається, придобна: таку нековтнеш нашвидку!
А в їх пеклі на той час мусили уживати люлечки, як наперсточки, бо у найстаршого пекельника, у самого верховоди, була жінка така виніжена, що й не сказати. «Нехай, – каже, – мені тільки болиголов пахне, а занюхаю тютюну – умлію!» Як сказала – в один мент по пеклі наказ: «В дрізочки люльки! На смітник тютюн!» А по тім наказі хто нишком закурить – нехай і сам верховода, – то зачує, ніби щось шелеснуло, зараз люльку ковть! і ковтне. Бісові то не вадить, а до того ще й то, що не маєш, де його краще сховати. Оце Хапку і в див та турецька люлька з цибухом.
Ще, бачте, молоде, то хоч воно з пекла, а таки ще недоук, не все зна. Шануючи вас, ми, грішні люди, вік свій навчаємось, а проте і ми не до краю розумні кладемось у домовину. От я вже й посивів трохи, а тільки торік прочув від байракського паламаря – голова з освітою! – що й турки не такі вже непроторені дурні, як нам здається, – знають вони, на що ті довгі цибухи собі придбали: вони, бачте, вдома сидять долі, склавши ноги калачем, та курять – невідомо, казав байракський паламар, чи так їм від Господа приділяно, чи з якої причини повелося, – а турецька жінота, неначе наша, неслухняна і до того дуже проворна, – де вже отілому добродію, та ще сидячи калачем, запопасти таку дзиґу та по надобі на добрий розум її навернути; а як той його цибух у руці, то часом він і гарненько влучить... І те казать, треба ж і турчину якось запобігать тому лиху...
Ганить Хапко турецьку люльку, а проте кортить його: а нехай би з такої потягнути разок. Чому ні? От уступлю у крамницю, покажу крамарю коповик...
А тут хтось шторх його злегенька.
Озирнувсь. Якийсь чи русявий, чи рудявий, на плечах шарпанинка, на грудях ґудзики, кива на його і сміється.
– Ге, Микито! Голубе мій! Ось і ти!
Хоч підтоптаний, а басуватенький, пика голена, вус стрижений, ніздрі неначе обценьками повихвачувані, очі свердлом так тебе і прошивають.
– Як же там у вас, чи живі, чи здорові? Чи усе гаразд? А я дивлюсь та так зрадів: ось, думаю, і Микита... діждав-таки я Микиту... Та чого ж ти на мене визираєшся, наче не пізнав?
Бреше, мабуть, не вперше: язик обертається, як човник у ткацького майстра.
Та і Хапко не мимрач, придивився та й пита:
– А ви ж, дядьку, хто будете? Чи не Шелевило?
Заметушивсь трохи, та зараз і знов, як умитий.
– Так ти не Микита? А я думав, Микита, – каже, – та й дивую, що не пізнаєш давнього приятеля... Ну, помилка за фальш не йде... Я, бачиш, здалека... а теперки обертаюсь тут у місті... Володимир я... Дядько Володько... може, чув? А ти ж хто такий? Звідкіль? Як тебе звать?
– Хай вже буду Микита, – сміється Хапко.
– Та годі вже жартувать! Я зразу не розгледів, – хіба ж сього не лучається?.. Який ти Микита! Микита – простець, мужик, а в тебе постать, як у паняти... Дівчат, мабуть, позанапастив, як мух, та ще незчисленне їх на те сподівається... Еге? Оце дивлюсь я на тебе, і згадується мені один пан... Такий був вояка, погляд орлій, похода важна, вельможна, білий, як сметана, пухкий, як пампух... Гарнюк такий, що не списати ані змалювати... Дивовижа мені, як ти в того пана вдався! Наче не ти, а він перед очима тільки одмолодів та ще покращав...
– Бач, якої співа! – дума Хапко. – Лестками закида! Закидай, закидай, тільки шкода заходу! Не охитрувати!»
Ніби насміва, а сам аж очі мружить, так прислуха, і ті йому лестки – наче солодкий мед плине по кісточках.
Та й сила – ті, мовляв, лестки! От, наприклад кажучи, ви добре знаєте, що ніби трохи руденькі, ліве ваше око не хоче тудою дивитися, кудою дивиться праве, кріпточку і голомозенькі (та й жінка нагадує, щоб часом не забули: «Рудий шершень! Зизоока звірюка! Голомоза мацапура!» Звісно, жінка, то вже до ладу прикладе...). А нехай-но полехтає: «Ой, дядьку, та який же з вас красень! Там-то брови чорні! Там-то чуб кучерявий, а погляд орлій?!» – то ви допадатимете до тих лесток, як ужака до молока, що як жлукче, то хоч рукою його бери...
А той дядько Володимир таки не відступається:
– Тепер я роздивився, то добре бачу, що ти не з села, еге?
– З села, – дурить Хапко.
– З якого?
– З далекого.
– Годі вже! Не одуриш! Паничик? Чи попенятко? Чи, може, з міщан? Еге, з міщан?
– З міщан...
– А як тебе звать?
– Та ви ж вгадали – Микита.
– Бачу я, Микито, що ти тут у місті, як у темному гаю, та ти сим не турбуйся, бо ти за мною, як за кам’яною горою: нехай-но хто вирветься до тебе з піддур’ю або з ошуком, то він у мене за дев’ятими ворітьми гавкне... Еге ж... чогось улюбив я тебе... Трапляється часом, що іншого якось не прийма серце, відвертається від нього, до іншого так зразу приляже, як до рідної мами... Чи ж мало тут в мене приятелів! І до Києва, мабуть, не перевішати... А я їх всеньких за півдарма віддам, аби з тобою побрататись та товаришувати... Отаке... Улюбив я тебе, та й годі... Так тебе улюбив, що вже іншим нічого і не зосталося... От як ті дурненькі дівчата по селах співають:
Хоч натраплю, хоч зазнаю, та вже не такого.
Не приляже моє серце ніколи до його.
Чого всміхаєшся, ніби віри не ймеш? Хіба того не прилучається? Або ти не варт, щоб до тебе серце прилягло?
«Сей Шелевило – брехунець, – дума Хапко, – а проте... Тями йому не бракує: зна, що личко, що ремінець... Не помилиться, – одразу розбере, де ворона, де сокіл... Нехай трохи підбріхує, а розумак... Та не заспліш він і бреше, хіба ж я справді не варт, щоб до мене серце прилягло?.. Ні, нема на що нарікати – пощастило мені таку голову стрінути... З таким товаришем не занудиш світом... Чоловічок має в собі приємність»...
А той, що приємність в собі має, завітує:
– От тут недалечко пивничка... Воно не пивничка, а так сквапний чоловічок ніби то тим, то сим крамарює... Труночок там такий, що тільки ковтай та бровами підкидай... Ходім, постановлю тобі пляшечку, щоб ти знав дядька Володька та його добрість... Звертаймо цим заулочком, то й зараз натрапимо. Згода?
