Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗

Ще одна цікава риса цього видання: збірка значною мірою перекладена з російської — явище, яке також не зайве пояснити. Українська романтична новела почала творитися саме тоді, коли література україномовна не мала матеріальної бази для самотворення, з одного боку, а з іншого завдання романтиків полягало в тому, щоб нагадати про батьківщину зденаціоналізованому елементу. Де б мали друкуватися українські письменники, коли не існувало українських журналів, українських друкарень, а народові українському відмовлялося в праві називатися окремим народом? Окрім всього, ще існувала міцна традиція, перейнята із середньовіччя, що національна література не обов’язково мала творитися розмовною мовою народу, принаймні на Україні в XVI-XVIII сторіччях, література культивувалася за допомогою низки літературних мов. І хоч ми тепер знаємо не один десяток творів того часу, писаних народною мовою, домінуючого значення в українській літературі вона не мала. Не так важило те, якою мовою писався твір, а для кого і про кого його писали. Отже, Себастіан Кленович в XVI сторіччі оповів світові про Україну й український народ («Роксоланія») латинською мовою, Лазар Баранович оспівував свою землю й народ польською мовою, Самійло Величко створив монументального літописа книжною українською мовою, Григорій Граб’яка — церковно-слов’янською, а палкий патріот землі нашої, автор «Історії русів», написав свій твір мовою російською. Об’єктивно українські письменники мали вкрай обмежені можливості друкуватися рідною мовою (більше можливостей мала тут поезія, яку приймали тоді російські журнали) і зверталися до російської, щоб писати про свій народ (сприяло цьому й те, що в російських журналах першої половини XIX сторіччя була й певна мода на українську тему, про Україну писали й неукраїнці — О. Пушкін, К. Рилєєв, О. Шаховской та ін., мода, до речі, зумовлена активною участю в російських журналах саме письменників-українців). Однак, пишучи російською мовою, письменники залишалися українськими патріотами і прихильниками культури своєї землі (ця традиція протривала в нас аж до кінця XIX сторіччя, і тільки покоління І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки та М. Коцюбинського з нею рішуче порвало, розуміючи неприродність її). В такий спосіб у першій половині XIX сторіччя на Східній Україні й почало творитися своєрідне явище російськомовної української літератури, і це історичний факт. Часом воно не виходило за національні рамки, а часом ставало явищем міжнаціональним, як ним стала творчість Миколи Гоголя. Скажемо принагідно, що сам Микола Гоголь мав немалі душевні вагання, якого народу письменником йому стати, пробував покинути Петербург чи Москву і переселитися до Києва, пробував писати українською, любив свій народ і оспівував його, через це ми сьогодні не маємо морального права виводити його з контексту української літератури, принаймні ту частину його творчості, в якій описано український народ. До речі сказати, в історіях української літератури, писаних у XIX сторіччі (П. Куліш, М. Петров тощо), Миколу Гоголя й не думали виводити з контексту української літератури, а трактували і як письменника українського. Отож, коли ми визнаємо правильним визначення Ф. Достоєвського, що російська література вийшла з «Шинелі» Миколи Гоголя, то так само правильно буде сказати, що українська романтична новела не буде до кінця зрозумілим явищем без «Вечорів на хуторі біля Диканьки», а український історичний роман без «Тараса Бульби». Микола Гоголь, як, до речі, й Григорій Данилевський, класичний зразок міжнаціонального російсько-українського письменника і, як такого, його й слід, на мою думку, приймати. Так само варто трактувати й творчість П. Байського (О. Сомова), В. Наріжного, О. Кузьмича, В. Горленка і ряд інших російськомовних письменників-українців, тереном опису яких був український народ.

Сьогодні ми також повинні позбутися й іншого упередження, яке донедавна існувало: наївного засудження творів на теми української міфології (демонології) і відкидання всіх жанрів літератури, що не вкладаються у поняття критичного реалізму. Література тим і цікава, що вона складається з багатьох жанрів та стилів, багатьох методів і користується різноманітними засобами самовираження — не будемо її збіднювати, а спробуймо донести сучасному читачеві із неї все, що зберегло естетичне значення.

Ця книжка — одна із віх такого повернення. Читача чекає захоплююче читання. Багато імен, які тут зустрінуться, прийдуть до нього вперше — були вони несправедливо забуті і з літератури викинуті. Настав час воскресити й ці імена, і їхні чудові твори, адже в цій книжці зустрінеться не один справжній шедевр («Журавель» Ю. Юрченка, «Страхи» І. Гавришкевича — це окрім тих, що загально визнані: твори М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, Марка Вовчка тощо). З цієї книжки читач вперше зможе переконатися, якої художньої висоти досягла українська романтична фантастика — це рівень, беруся судити, аж ніяк не нижчий від рівня такого ж типу новел в літературах найрозвиненіших

Валерій Шевчук

У ЗАЧАРОВАНІМ ЛЮСТРІ [1]

Жанр фантастики займає значне місце в літературі. Хоч один з її різновидів — наукова фантастика — з’явилася порівняно недавно, але фантастика ненаукова, або ж казкова, існує з часу зародження літератури взагалі. Найперші твори людського генія були фантастичними — це і давньоєгипетська проза, і весь епос стародавнього Сходу, це й грандіозні епічні твори Індії («Магабгарата», «Рамаяна»), Ірану («Шах-наме»), Греції («Іліада», «Одіссея»), Риму («Енеїда»), середньовічної Європи («Калевала», «Парсіфаль», «Нібелунги»). Не обійшлася без фантастики навіть «Історія» Геродота. Фантастами були і Руставелі, і Данте, і Рабле, і Шекспір, і Сервантес, і Мільтон, і Вольтер, і Гете, і Свіфт. Важко назвати великих класиків XIX і XX сторіч, які б не зверталися до жанру фантастики чи то в поезії, чи то в прозі, чи в драматургії.

Не багато знайдеться письменників і в українській літературі, які б так чи інакше не використали якогось фантастичного сюжету. Знайдемо елементи фантастики майже у всіх наших поетів, починаючи від «Слова о полку Ігоревім» до поеми Бориса Олійника «Сім».

До фантастики відносяться й такі жанри, як літературна казка і легенда, алегорія, філософська повість (Вольтер), утопічна (Платон, Лукіан, Мор, Кампанелла і відносно недавно опубліковані в нас романи Хакслі та Оруелла), міфологічна або магічна проза (Маркес, Борхес, Кортасар, Буццаті), химерна (жанр своєрідно український — Олександр Ільченко, Василь Земляк, Валерій Шевчук), абсурдна, сюрреалістична проза і чорний гумор (Віан, Ландольфі, Хармс, Булгаков). До фантастики належить і так звана моторошна проза, коріння якої досить глибокі, але як жанр розквітла вона у XVIII сторіччі, з появою готичного роману, особливого ж розвитку зазнала вже за доби романтизму (Бальзак, Гоголь, Гофман, Меріме, По, Пушкін). Моторошна проза — це зараз один з найпопулярніших жанрів фантастики. На Заході виходять спеціальні часописи й цілі серії цих книжок. Аж три такі серії існують у Польщі: «Оповіді з дрижаками», «Фантастика і жахи», «Моторошні оповіді». За популярністю моторошна проза поступається тільки науковій фантастиці. Нині нема на земній кулі літератури, яка б не описувала польотів на інші планети або пригод, пов’язаних з науковими винаходами. Але наукова фантастика все ж таки жанр похідний, а тому, представляючи в бібліотеці української фантастики весь її розвиток, слід озирнутися до витоків. Як пише російська дослідниця цього жанру Т. Чернишова, «світ сучасної фантастики створювався не самими тільки чудесами науки, він достоту «начинений» казковими та міфологічними образами».

Класична фантастика в кожній європейській літературі виглядає по-різному. В готичній англійській новелі зображення надприродного викликає страх і навіть гнітить читача, а в латино-американській прозі сприймається уже як щось нормальне, таке, що можна було б передбачити, навіть якщо воно перебуває під впливом чарів. Зате в німецькій літературі фантастична вигадка має переважно філософсько-метафізичний характер, у французькій-демонічно-середньовічний, який переходить в символістську естетику. У слов’янських літературах, як і в угорській та румунській, надприродне зображається з великою дозою гумору і тяжіє до фольклорного тлумачення фантастичних подій та образів.