Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Однак, мабуть, ті латиноамериканці мали якесь своє, особливе уявлення щодо поняття «реалізм», бо у досить прикметній розмові між Ґабріелем Ґарсіа Маркесом та його колегою Маріо Варгасом Льйосою про роман першого «Сто років самотності» (1967) «реалізм» таки раз у раз згадується. До того ж ще й у досить несподіваному контексті.
Варґас Льйоса запропонував поміркувати про реалізм саме у зв'язку зі «Ста роками самотності», й Маркес охоче на це погодився: «Я вважаю, — сказав він, — що в романі «Сто років самотності» більше, ніж деінде, я виступаю саме як письменник-реаліет, оскільки, на мою думку, у Латинській Америці все є можливим, все є реальним».
Щоправда, його сентенцію легше витлумачити саме як заперечення згаданого поняття, ніж як його ствердження: адже, коли можливим є «все», то чи не означає це, що припустимі й надприродні явища?..
Схожу думку Ґарсіа Маркес висловив і у своїй Нобелівській лекції: «Поети і жебраки, музики і пророки, воїни і злочинці — сказав він, — усі ми, діти цієї невгамовної реальності, навряд чи потребуємо допомоги з боку уяви, навпаки, складність полягає у тому, що звичних засобів, потрібних для вірогідного відображення нашого життя, нам не вистачає. У цьому, друзі мої, сутність нашої самотності».
Найвищу літературну відзнаку Ґарсіа Маркесу присудили 1982 року з формулюванням: «За романи й оповідання, в яких фантастичні і реалістичні елементи поєднані заради створення щедрого уявного світу, в якому відбито життя й суперечності латиноамериканського континенту». Як випливає з обох вищенаведених цитат, і сам Маркес, і колеги, що присуджували йому Нобелівську премію, розуміли слово «реалізм», мабуть, дещо інакше, ніж ми у радянські часи.
Адже з нашої точки зору мало б ітися не так про форму, як про зміст. А це значить, що той «реалізм» передбачав у кінцевім рахунку лише одне, а саме: побудову «ідеального» суспільства. Тому у такому реалістичному творі завжди мала б перемагати не так істина, як ідеологія.
Хоча в очах вітчизняних соцреалістів означення «магічний» мусило виглядати кричущим нонсенсом, вони все-таки — з міркувань суто тактичних — з ним мирилися. Адже Маркес і Льйоса, Хуентес і Кортасар були ніби перш за все противниками імперіалізму — як європейського, так і північноамериканського.
Остання чверть XX сторіччя стала часом небаченого розквіту Латинської Америки. Щоправда, пов'язаного не з матеріальними, а саме з духовними багатствами цього загадкового континенту. І аж ніяк не випадково у «Ста роках самотності», книзі, що принесла своєму авторові світову славу, оповідається (можна навіть сказати — із якоюсь дивовижною упертістю!) про різні невірогідні дива: як у містечку Макондо, що загубилося на краю сельви, заїжджі цигани катають місцевих хлопчаків на літаючих циновках; як священик падре Никанор демонструє силу християнської віри, здіймаючись на кілька сантиметрів над землею, а Ремедіос Прекрасна взагалі злітає у небо; як худоба одного з героїв неймовірно плодиться завдяки присутності його любострасної подруги; як околицями Макондо блукає вічний жид Агасфер, а старий циган Мелькіадес помирає, воскресає, знов помирає, однак і після смерті вряди-годи з'являється у спеціально для нього відведеній кімнатці будинку сімейства Буендіа...
Автор Ґарсіа Маркес, звичайно ж, не вірить у всі ті ним самим навигадувані дива, навіть читачів до цього не заохочує, та все-таки фантастика у «Ста роках самотності» чи у будь-якому європейському або північноамериканському романі другої половини XX сторіччя виконує ролі зовсім різні. Хоч би як Ґарсіа Маркес насміхався з власних вигадок, хоч би як їх дезавуював, вони в нього залишаються чимось ніби «природним», якоюсь невід'ємною часткою зображуваного світу.
Взяти хоча б уже згадувані літаючі циновки: адже вони — не алегорія, не метафора, а начебто незаперечна, цілком «матеріальна» і тому саме міфічна реалія. Ось як письменник доволі іронічно (а водночас і з якоюсь невблаганною «логікою») тлумачить пов'язані з тим дивом невдачі діловитого ґрінґо: «Містер Ґерберт був власником кількох прив'язних аеростатів, він об'їздив з ними півсвіту і скрізь мав чудові прибутки, але йому не вдалося підняти в повітря жодного з мешканців Макондо, бо для них прив'язний аеростат був кроком назад після того, як їм пощастило побачити й випробувати літаючу циновку циган».
Що це? Лише дотепний жартівливий образ? Чи, може, за ним все-таки ховається якесь «право» на своєрідну історичну першість? А річ у тім, що, здіймаючись над знаменитим плато Пампа-де-Наска в Андах, можна побачити зображення велетенських фігур, невідомо ким, коли і як відтворених. І, фігури ті побачивши, Альберт Ейнштейн вимовив: «Найпрекрасніше, що ми здатні відчути, — це доторкнення до таємниці. Вона є джерелом кожного справжнього мистецтва й науки».
Вважається, що ті фігури — витвір інопланетян. Але ж істоти, чиї очі мали тими фігурами милуватися, мусили навчитись літати. Інакше не варто було б творити оту красу... Тим-то мешканців Макондо й не могли зацікавити прив'язні аеростати: бо вони вже мали нагоду користатися з «літаючих циновок циган»...
Звичайно, у Ґарсіа Маркеса — це лише своєрідна іронічна метафора. Але ж вона по-своєму прояснює його стиль, манеру, спосіб відбиття світу. Бо саме на тлі такої міфізованої «реальності» ніби цілком природними починають виглядати і великомасштабні, відверто гіперболізовані герої — сини, онуки і правнуки того першого Хосе Аркадіо Буендіа, який з купкою сміливців продерся крізь непрохідну сельву і заснував Макондо.
Усі люди з роду Буендіа могутні, трагічні, невгамовні, наївні й темні. Чимось вони схожі на тих велетнів, котрих ще кілька століть тому вивів у безсмертному своєму романі «Ґарґантюа і Пантаґрюель» знаменитий французький письменник Франсуа Рабле. Тільки, на відміну від раблезіанських, герої Ґарсіа Маркеса позначені печаткою неподоланної, чи не одвічної, самотності. І це, мабуть, незаперечна риса їхньої належності вже саме до XX сторіччя.
Власне кажучи, всі Буендіа — персонажі навіть не так міфічні, як епічні. Бо герої первісного архаїчного міфу, за поодинокими винятками, не призначені до наслідування, оскільки, скажімо, Кроноса, що поїдав власних дітей, чи невгамовно сластолюбного Зевса навряд чи припустимо оцінювати як образи «позитивні». Принаймні у нашім, сьогоднішнім розумінні цього слова. Позитивними є здебільшого герої епічні: вони уособлюють ідеал, — щоправда, на жаль, недосяжний...
Ні, чоловіки і жінки з роду Буендіа не є постатями ідеальними — на зразок Геракла, Ахіллеса або навіть середньовічного Роланда. Та, попри все, вони теж — свого роду стовпи, що тримають світобудову Ґарсії Маркеса, його непросту систему стосунків між Добром і Злом.
У «Ста роках самотності» майже все є досить незвичним. Навіть найперші рядки цієї книги: «Колись: через багато років, полковник Ауреліано Буендіа, стоячи біля стіни перед загоном, що мав розстріляти його, згадає той давній вечір, коли батько взяв його з собою подивитися на лід». Досвідчений читач, мабуть, зразу ж вирішить для себе, що згаданий полковник має бути тут головним героєм, тому за законами логіки «Сто років самотності», слід гадати, повинні завершитись саме отим його розстрілом.
Вірогідність такого фіналу посилюється тим, що вищезгаданий сюжетний хід (хоч і з певними варіаціями) ще неодноразово повториться на сторінках «Ста років самотності». Щоправда, йтиметься вже й про інших осіб з роду Буендіа...
«Мине багато років, і, стоячи біля стіни перед розстрілом, Аркадіо згадає, як, весь тремтячи, Мелькіадес прочитав йому кілька сторінок своїх незбагненних записів». «Мине багато років й на смертному ложі Ауреліано Другий згадає той дощовий день, коли він зайшов до спальні, щоб подивитися на свого первістка». «Мине кілька місяців, і Ауреліано Другий на смертному ложі згадає дочку такою, якою бачив її востаннє». «Ремедіос буде останньою, про кого згадає через кілька років Аркадіо, стоячи біля стіни й очікуючи на розстріл»...
Однак, єдиним з цього ряду героїв, котрого й справді розстріляють, стане Аркадіо. Отже, нам, спершу ніби ввівши в оману, поступово дають зрозуміти, що полковник не є принаймні єдиним головним героєм цієї книги. Поруч з ним існує багато інших Буендіа, та й не тільки Буендіа! Діючих осіб тут взагалі така безліч, що й заплутатись неважко. Припускаю, що навіть сам автор навряд чи спромігся б усіх їх перелічити... Однак, ця «перенаселеність» діючими особами аж ніяк не вада книги. Я б сказав навіть, що це її досить прикметна й значуща особливість. І полягає вона, між іншим, в тому, що тут взагалі маєш справу не з «героями», навіть не з «характерами». Принаймні у звичнім розумінні цього літературознавчого терміну, бо персонажі ці внутрішньо навіть не так нецільні, як абсолютно, у всіх своїх вчинках, непередбачувані.
