Циклон - Гончар Олександр Терентійович (книги онлайн полностью бесплатно .txt) 📗
- Якщо є трагедія старості, то, гадаю, не в тому вона, що старіється тіло…
- А в чому?
- В тому, що молодою лишається душа.
- Афоризм! Це варто б десь подати з екрана, - вхопився за почуте Сергій.
Колосовський тим часом розглядав професора. Диво людини… Її можливостей, її витривалості. Справді ж, людина - це не тільки сукупність білків, жирів, вуглеводів! Навіть мінеральну воду й ту ще як слід не дослідили, не розгадали, завдяки чому набуває вона своїх рідкісних власти востей, проходячи невидимі шляхи десь там, у земних недpax… Колись, у найтяжчій життєвій ситуації, доля випадково звела Богдана з цим професором Ізюмським. Біля куреня, в кінськім коростявім лазареті… Був сіряк рудий тоді на оцих плечах, були слова великого смутку: “Нема неба. Нема зірок, в чорних ураганах цей вік, що, може, останній з відведених роду людському…”
Відродилась людина, повернула собі людську свою сутність, знову спрямувала погляд у всесвіт…
- А ви, Колосовський, - обернувся до нього астроном,-• щось фільмуєте зараз?
- Збираємось. В туманах пошуків поки що.
- Шукати - це, мабуть, найсолодше з усього… Чи не в наукову фантастику вдарились?
- Ні.
- Там чомусь найбільше трапляється курйозів. По-моєму, ваше мистецтво, як, до речі, і всяке, має не лише емоційно дати відчути молодому поколінню наш час, а ще й допомогти його зрозуміти. Нам, старшим, здається, що молодь має той досвід, що й ми, бачила те, що й ми. А це ж не так. І тут, звісно, річ не стільки в сюжетах, тут хочеться бачити оті самі спектри художньої мислі, широкої, вільної. Щоб заполонювала тебе. Магія екрана, вона ж таки справді існує. Я, дарма що клопотів маю доволі, намагаюсь не пропускати фільмів, охоче дивлюсь і їхні, й наші. Надто ж про любов, - посміхнувся професор і по хвильці став знову серйозний. - Але хотілось би на екрані бачити любов не полегшену, а як життєву і активну, - я це підкреслюю, - активну силу, здатну, можливо, навіть впливати на самий рух історії… Любов - поняття широке, коли хочете, філософське. Ось і ця обсерваторія, хіба ж не з любові вона виросла? Часом думаю вночі: це ж полеглі, це вони, ніби вставшії, на своїх плечах підняли твою лабораторію зоряну!… Або ось він, головний герой паш… Телескоп. Метр у діаметрі! Сама чиясь любов з надюволіргюю точністю його шліфувала, перш ніж нам передати…
Пригощав потім їх рідкісною “Ізабеллою”. А коли вийшли па подвір'я, щоб повертатися до готелю, Сергій знову задивився на сріблясті, сонцем облиті півкулі обсерваторних верхів.
- Ну, а циклон, що оце внизу лютував, до вас, на Олімп, не добравсь?
- Перепадає й нам. Коли розгуляється, понесе грунти - тоді прощайся з небом, зірками, принаймні на деякий час.
- Жаль, що я не приборкувач циклонів, - пожартував Сергій.
Професор заклав руки за спину і, світячії сивиною, ніби роздумував уголос:
- На людину війни, на неї хвороби, проти неї стихія… А людина, всупереч всьому, таки має всюди залишатись людиною…
Котрийсь із молодих працівників обсерваторії, перебігаючи алеєю, звіддалік гукнув, доповів професорові:
- Пишу Сонце!
Коли, розпрощавшись, спускалися з гори, Сергій знову згадав про цю випадкову репліку:
- Заздрю людині, що може отак по-робочому, буденно сказати: “Пишу Сонце!” Цьому б нашу стрічку присвятити. На це б навести кінокамери: “Сонце Любові пишу! Сонце людського цвітіння…”
Глава XV
А я поки що змушений писати тьму. Глухі, беззоряні ночі осінні. Барак, обшнугований негодою. І нічне засідання трибуналу в кутку, на нижніх нарах…
Пат і Паташон не дуже перепружують себе службою. Вдень їх дедалі частіше залучають виганяти по сусідніх селах людей на трудловинність та виловлювати тих, що уникають відправки до Німеччини. І не велика радість після такого дня, промоклому, промерзлому, місити грязюку до барака. До того ж сама робота полонених вимагала трохи попустити режим: хто на конюшні, хто поїхав на станцію за вугіллям, ще когось на цілу ніч послано дерть молоти… Вартові навідаються звечора до барака, покрутяться, з'ясують, хто де, і подались після цього, один - додому, а другий до конторських у карти грати. Бо, зрештою, куди ці втечуть? Сюди вже й яроплапи їхні не долітають. Засади скрізь, на всіх дорогах хапають, по містах облави, - частіше тепер, навпаки, сюди, в маєток, тікають, де хоч від голоду не пропадеш…
Увечері, як тільки зникнуть Пат і Паташон, барак оживає, пости з самих полонених стають понадвір'ю на чатах. Стоять, вистежують темряву, доки в бараці засідає суворий безнаперний їхній трибунал. Судять.
Прибігала перед цим Катря до Івана. Час від часу вона тепер його провідує, всі вже позвикали до неї, іноді й ночувати залишається - веде її тоді Іван в тамбурний закапелок на стайні, де густе, надихало кіньми тепло і кінських попон вистачає, щоб укрити їхню любов. Там, у тамбурній світлиці, на розгорнутих збоїнах чути їм цілу ніч, як коні біля ясел тяжко зітхають, думаючи щось коняче, своє, може, вільне й далеке, як літо на луках.
Щось тут і Решетнякові снується з квітучих казок итинства. Прадід його чи, може, прапрадід в турецькій неволі був. І теж старшим кінничим, - так розповідала бабуся. І все приглядався: котрий же із тих румаків найбистріший, щоб погоня його не догнала? Султанова то була таємниця. А потім якось дав їм сіна, а те сіно виявилось чарзіллям, і коні султанські, попробувавши, одразу на мову здобулися, по-людському заговорили до кіншічого. Так дізнався, котрий найбистріншії, котрому погоня не страшна. І на ньому й вимчавсь із султанських стаєнь вночі, з ним переплив Дунай… В дитинстві немає легенд, для Івана то все було справдішнє. “Наче сам бачив, як він, вхопившись за гриву, перепливає Дунай”. А Катря, зіщулившись під попоною, слухає Іванові спогади-сни, і голос її невеселий:
- Жаль, коні тепер не розмовляють по-людському, чарзілля не найти… А горя цілі дунаї розлилось…
В останній прихід розповіла Катря пожильцям барака: нахабніє, розоряється той вислужник Йона, життя вже від нього нема. Кривдить людей, а якось, напившись, добивався в хату до неї. Не пустила, то він стрілянину зчинив у дворі, вікна побив… Розповідаючи, Катря очікувально дивилася на Йвана, ждала, що скаже, а він хмурився й мовчав. Аж здивувалась. І сама ж намагалась виправдати його мовчанку: невільник життя, руки зв'язані… І хіба в одному Хмариному зараз панує свавілля?
З Катриних новин для пожильців барака інша виявилась найголовнішою: днями наших парашутистів Йона зловив і сам відігнав у гебіт. Хто вони, ті двоє парашутистів, і з якою метою були скинуті - про це в бараці могли тільки догадуватись. Нещасливим виявився їхній нічний стрибок: один на дереві завис, заплутався, а товаришка його, зовсім молода дівчина, руку зашкодила падаючи, - Йона, проте, і їй скрутив руки за спиною дротом, того ж ранку й погнав обох до новіту-гебіту. Вислужився, іуда, ще нібито й винагороду отримав за них… П'яний як чіп повернувся додому, прилюдно похвалявся на толоці своєю хоробрістю. Одного лише не знав Йона: що не в такій уже й далечі від Хмариного, за полями та балками, закутими першим морозом, помста чиясь не спить, готує, за тих невідомих парашутистів розплату.
Після того як Катря пішла, зібрався увечері трибунал. І хоч Решетняк промовчав тоді, слухаючи про побиті вікна, але зараз, коли йшлося про зовсім не знайомих йому людей, про невідомих отих погублених Йоиою парашутистів, він перший подав голос:
- Таке не прощають.
Хай не знайомі нікому вони з вас, не знає піхто, які вони були, що за люди… Наші парашутисти! - і цим сказано все.
Винесли вирок.
Товариші подумали й про таке: в селі не можна чіпати Йону, бо на Катрю впаде підозра, життям поплатиться їхня спільниця… Вирішили, що братимуть його на хуторі, де Йона має гуляти у свого приятеля иа хрестиках.
Операцію очолював Колосовський. Ніхто й це помітив, як наступної іючі вислизнуло троє коней із крайньої стайні, швидко зникнувши в темряві, розкидаючи свій глухий тупіт у степу. Ніч була довга й невідома попереду, їдучи, Решетняк уявляв, як беруть вони Йону, як поведуть його на те давно запустіле дворище у степу, батьківщину Йонину, де старий Архипепко яму собі копав. Поклав собі Решетняк, що неодмінно все там відбудеться, на тому ж місці, де Йона вчинив над сільським активістом розправу. Приведе й скаже:
