Апостол черні - Кобылянская Ольга Юлиановна (мир бесплатных книг .TXT) 📗
Та помилилася, коли думала, що він її послухає, і не спам’яталася, як він несподівано здержав її. Він сам принесе ключ. Невже ж не схотять йому повірити його. Гм? Він стояв ще близько неї і глядів через хвилину, усміхаючись, на неї.
Нехай вона простить, що він її здержав, але… Вона стояла ще повна задихання від скорого бігу. «В мами ключ!» — перебила вона, змішана, зморщивши брови й завернула назад в глиб саду.
Він віддалився й за недовгий час вернувсь з ключем. Відімкнув сильною рукою фіртку, а відмикаючи спитав: «Що там таке цікаве за сею фірткою? Захована тайна в лісі? Рай? Пекло?» — й підсунув брови, усміхаючись. Їх обох щоки горіли ще від бігу. «Самі побачите. Може, рай, може, пекло, як хто що відчує або уявить, а може, й таке інше». Він поглянув на неї допитливо, а вона пояснила: «Може, й таке інше, що в а б и т ь і г у б и т ь».
«Так? Тоді треба не аби з якою розвагою вступати».
«Та побачимо».
«Ви кажете вабить?»
«Так».
«Така сила. Не така, приміром, як а л к о г о л ь, а все одно згубна, бо приманчива. Ліс і вода мають свої уроки, як людина, й так само привабливі».
«Але ліс і вода — то природа, а ви говорите про алкоголь, а він же не природа», — закинув він.
Але людина — природа й тягне до алкоголю, й тому вони собі противники. В декого об’являється наклін до алкоголю так само, як і диспозиція до деяких недуг, сухіт, сердечних хоріб і ін. Вона собі то все так до одного зводить. Може, помиляється. Нехай він не сміється, але вона стоїть саме тепер на точці, як кажуть, критичної обсервації свойого душевного я. А що вона свою б а б у н ю… над все любить… то… — тут урвала.
Юліян не розумів дівчину, здвигнув мовчки плечима, але з його обличчя зник усміх.
«Ви, мабуть, багато читаєте?» — спитав і його погляд спинився на ній.
Так, оскільки лише можливо попри науку. По укінченню середньої школи вона хоче йти на медицину. Все ж таки лікарі багато дечого можуть…
«На медицину?»
Так. Ради бабуні, котру вона дуже любить.
Він все ще дивився без розуміння на неї.
«Філософія відповідніша для жінок».
Так і батько каже. Але спеціально їй треба на медицину.
Вступили врешті поза фіртку.
«Тут справді, як у раю», — кликнув він, вдарений красою старого лісу.
«Як у казці», — поправила вона й усміхнулася вдоволено, поступаючи перед нього. Лісовий холод обняв їх і, мов відразу, перемінив на інших. Він відкрив голову, відгорнув волосся з зіпрілого чола, а вона, задержавшись на часок, відітхнула глибоко. В тій хвилі, здавалася ніби зеленим світлом облита.
Вона тут, певно, часто буває, щодня. «Не так?» — спитав і схилився над нею, коли не відповіла через хвилину. Була, видимо, перейнята ще попередніми думками.
«Як часом…»
«Іноді вона дійсно боїться в глиб лісу сама заходити. Як уже перед тим спімнула, чоловіка може б л у д обхопити. Кажуть, додала поважно, кладучи на послідне слово натиск. Вона боїться, що не опрешся…» — тут урвала.
«Блудові?» — спитав.
Так. Що в неї не стане доволі сили довго н е б о я т и с я.
Чим хто більше боїться, тим легше підлягає тому. Ліс, кажуть, має свою невидиму силу, що манить і відбирає відвагу чоловікові, коли він пуститься сам один в його глибінь. Вона це чула ще малою від своєї бабуні й не хоче того на собі зазнавати.
Він, як і перше, мовчав. Роздивляючися, йшов поволі, неначеб щось почало й на його діяти.
А він не чув ніколи щось подібного.
Він звернувся до неї, обхоплюючи її великим неприступним поглядом.
«Про блуд?»
«В те, що вабить до себе, вкладаючи людині тугу й несупокій в грудь, котра викликує враз жах, а й миле почування, й він іде, йде за тим, наче сонний — доки…»
«Доки?» — спитав він і станув.
«Доки або не визволиться з його чару-завороження, або не згубить себе», — вона указала на чоло.
«І ви вірите в щось таке?» — він нараз усміхнувся весело.
«Коли я сама в лісі, тоді воно приходить мені на думку. І гарно мені в нім, і лякливо… що тоді робити?»
«Ви глузуєте!» — кликнула нараз болісно, побачивши, що в нього усміх не щезав з уст. Коло її уст здрігнулося боляче. Струнка коло них була вдарена. Ніхто не хоче її поважно розуміти.
Юліян схилився над нею, переляканий.
«Скажіть, ради Бога, відки ви таке берете?..» — спитав.
«Про вас говорять…»
«Про мене говорять, що з мене буде колись добра партія, — впала йому роздражнено в речення… — а може, й це й те, що я екзальтована… мотивуючи те послідне, що я о д и н а ч к а».
В тій хвилі… вмовкла.
Перед ними опинилася служниця й попросила до підвечірку. Хутко по тім… Юліян попрощався.
Молода Ева дивилася якийсь час за ним… а відтак вернула… в сад. Фіртка в паркані остала не зачинена… й треба було ключ забрати.
Коли в тиждень знову зайшов, пішли, по так званій «вступній балачці» з родичами, знов у сад. Ішли якийсь час мовчки.
«Давайте, панно Ево, підемо шукати „блуд“ вдвох, — промовив він нараз весело. — Я здоровий і сильний; якщо нас незнане або блудне, хоч би й як приманчиве та страшне, стріне — в мене є відваги й сили за двох. Я підійму вас високо-високо вгору, мов смолоскип, і буду так лісом нести, аж не вернемо додому. Хочете? — Він окинув її щиро очима. — Ну, як не тепер то іншим разом, — додав звісно. — Я ж ще буду заходити до вас. Поставмо собі за ціль поглянути „блудові“ в очі».
Вона похитала головою і усміхнулася легко.
Не знає. В кожнім разі сьогодні ні. Оцей ліс дуже великий і тягнеться аж до границі чужого села. Глибина лісу мовчалива, й вона причиняється до того, що викликує в чоловікові жах і таке, на яке чоловік в своїй хаті, чи в ясній добі не впадає гадками.
«Так ми розрушимо мовчання лісу. Я один його не боюся, а над вами буду сторожити, мов над чародійною квіткою, що дає щастя. На те спустіться».
Вона поглянула йому вигрибущо в очі, а по хвилі сказала: «Може. Може, і підемо колись».
Нараз він обернувся обличчям до глибини й гукнув з усеї сили «Ево!»
…Ево… відбилося з котроїсь сторони, не то з-помежи верхів дерев, не то з боку й втихло. Він поглянув в її лице. Її очі були велико відчинені й слухали. Вона поклала палець на уста й шепнула: «Здається, на землю впало».
«Або між галузям повисло…» — відповів так само пошепки, мов дослухувався з лісової глибини кроку. Але жаден крок не зближався. Тишина панувала навкруги них і мов противно неначе чогось і собі вижидала.
…А тепер нехай вже йому по щирости скаже, хто був саме той найголовніший, що їй такі чуда в головку й груди вложив.
Її погляд пішов по нім.
Вона. Б а б у н я. Вона нещаслива й час від часу переживає страшні хвилі боротьби з блудом. І все він бере верх над нею. Якби він знав… При тих словах вона заслонила лице й прошептала: «Будучи її внучкою, що подібна не лиш з поверхности до неї… може, також колись…» — і не договорила.
Коли він лиш дивився мовчки зачудовано на неї й далі не питав, вона стала інакше говорити. Про ліс, дерева; зокрема про бурі в лісі, про ліс в ясний сонячний день, в місячних ночах про твар лісу, пташню його, гадву, яка то тут, то там над берегом ставу час від часу указується й вигрівається на сонці, вховзуючи безшелесно в воду — й замовкла.
Він похитав головою. І не сподівався він в Покутівці з уст гімназистки таке почути. Він цілком зчудований.
При тих його словах покрилося її личко гарячою краскою.
Змішалася.
Другий раз він цього з її уст не почує. Добре!
Се «добре» було таким голосом сказане, неначе йому хто несподівано гарячий ніж під серце встромив.
