Пригоди Гекльберрі Фінна - Твен Марк (читать книги бесплатно полностью без регистрации .TXT) 📗

Він схопився, як опечений, а побачивши, що це я, голосно позіхнув, потягся та й каже:

— Ну, що з тобою? Не реви, хлопче! Що сталося? А я й кажу:

— Татко» й мама, й сестричка, й… Голос мені ніби урвався з хвилювання. А він тоді:

— Та годі хлипати! В кожного бувають якісь прикрощі, — все, гляди, вийде на добре. Що з ними сталося?

— Вони… вони… Це ви за сторожа на поромі?

— Атож, — каже він дуже задоволено. — Я й капітан, і власник, і сам собі помічник, і лоцман, і сторож, і боцман; а трапляється, що я і вантаж, і пасажир. Я не такий багатий, як старий Джім Горнбек, і не можу, як він, розкидатися грішми й робити добро кому попало; а проте я йому багато разів казав, що не помінявся б із ним місцями; матроське життя найбільше мені до смаку, а жити за дві милі від міста — десь, де ніколи не може трапитися нічого цікавого, нізащо б я не погодився. Та хай мені віддадуть усі його капітали та ще стільки ж на додачу — нізащо в світі не житиму! Я кажу…

Тут я перебив його і сказав:

— Вони попали в таку біду і…

— Хто попав?

— Та татко ж, і мама, й сестричка, й міс Гукер. От коли б ви з своїм поромом попливли туди…

— Куди «туди»? Де вони?

— На тому пароплаві, що розбився.

— На якому б то?

— Там же тільки один і є.

— Що-о? Та невже на «Вальтері Скотті»?

— Еге.

— Ах ти ж, боженьку мій! Як же вони потрапили туди, га?

— Ну, певна річ, не навмисне.

— Ще б пак! Господи мій милосердний, та вони ж загинуть, якщо не виберуться звідти якомога швидше! Як же вони вскочили в таку халепу?

— Дуже просто. Міс Гукер гостювала в містечку…

— Ага, в Бутс-Лендінгу… Ну, далі.

— Отож вона гостювала в Бутс-Лендінгу, а проти вечора стала зі своєю негритянкою переправлятися кінським поромом через річку, щоб заночувати в своєї приятельки… Як же її звуть?.. Забувся!.. Ну, то вони загубили стернове весло, і їхній пором понесло течією вниз, кормою вперед. Пропливши отак зо дві милі, вони напоролися на розбитого пароплава, і перевізник, негритянка та коні потопилися, тільки міс Гукер за щось там ухопилася й видряпалась на отой пароплав. А за годину по тому, як посутеніло, поїхали й ми нашим човном, але було вже так темно, що ми помітили розбитий пароплав лише в ту хвилину, як з розгону наскочили на нього; але всі ми врятувалися, окрім Білла Віпла… Такий же був хороший хлопець! Вже краще був би я потонув замість нього!..

— Боже праведний! Зроду я такого не чув! А потім що ж ви стали робити?

— Ну, кричали ми, кричали, але береги там так далеко, що ніхто нас не почув. Тож батько й сказав, що комусь треба добратися до берега й попросити підмоги. Я єдиний умію плавати, тому, недовго думаючи, шубовснув у воду й поплив, а міс Гукер сказала: якщо я нікого не знайду на березі, то щоб розшукав десь тут її дядька, і він усе владнає. Я виліз на берег за якусь милю звідси нижче за течією і весь час надаремне намагався умовити кого-небудь із стрічних, щоб нам допомогли, усі казали: «Та що ти! Такої ночі, та ще й течія така бистра? Не варт і пробувати, біжи до порома». То, якщо ви поїдете і…

— Їй-богу, я б поїхав, та, мабуть, і доведеться докласти рук. А хто ж, хай вам усячина, заплатить за це? Як ти гадаєш, може, твій батько?..

— О, не турбуйтесь! Міс Гукер сказала мені, що її дядько Горнбек…

— Ах ти чорт! То він їй дядько? Слухай-но, біжи мерщій на той вогник, он туди, через дорогу, а звідтіля поверни на захід; пройдеш із чверть милі і побачиш таверну; скажи там, щоб провели тебе до Джіма Горнбека, він за все заплатить. Та гляди, не барися — він же захоче взнати, що там сталося. Скажи йому, що врятую його небогу й вивезу її звідти у безпечне місце раніше, ніж він встигне доїхати до міста. Біжи, та швидше! А я махну будити мого механіка.

Я подався туди, де блимав вогник, але тільки-но власник порома зник за рогом, я повернув назад, сів у мого човна і вздовж берега проїхав ярдів шістсот проти води, а тоді сховався між дров'яних барж; я не міг заспокоїтися, поки не побачив, що пором, уже поплив. Правду сказати, мені було дуже приємно, що я гак клопочуся долею отих роз бишак: мабуть, мало хто на моєму місці клопотався б ними. Ото коли б удова довідалася про мій вчинок! Ото було б їй втіхи, що я допомагаю таким негідникам: вдова і взагалі всі добрі люди люблять помагати негідникам та шахраям.

Отож незабаром у тумані стало видно розбитий пароплав, що поволеньки все глибше й глибше поринав у воду. Мене аж у холодний піт кинуло, а проте я взявся за весла і гайда до того пароплава. Він був уже майже весь під водою, і за хвилину я побачив, що навряд чи хто міг зостатися на ньому живий. Я об'їхав круг пароплава, погукав трохи, але ніхто мені не відповів — там було тихо, як. у могилі.

Мені стало шкода тих розбишак, але Сумував я недовго; якщо вони нікого не жаліли, то і я не буду їх жаліти.

Тим часом показався пором; я відплив на середину річки навскоси за течією; а далі, зміркувавши, що їм уже не видно мене, покинув веслувати, озирнувся й побачив, що ті, на поромі, кружляють навколо розбитого пароплава й винюхують, де тут останки міс Гукер, бо ж дядько її Горнбек неодмінно їх шукатиме! Але незабаром вони покинули шукати, і пором попрямував до берега, а я взявся за весла, і мій човен помчав, мов стріла, за водою.

Здавалося, що спливло багато часу, доки Джімів ліхтар заблимав на нашому плоті; а як я побачив його, то все ввижалося, немов він кліпає миль за тисячу від мене. Коли я нарешті доплив до плоту, небо на сході вже почало сірі ти. Ми пристали до острова, сховали пліт, затопили човна, а самі полягали й тут же таки поснули, мов убиті.

Розділ XIV

Повстававши, ми взялися переглядати все добро, що його нагарбали розбишаки на розбитому пароплаві; там знайшли ми і чоботи, і ковдри, і сяку-таку одежину, і різні інші речі, чималу паку книжок, підзорну трубу та три скриньки сигар. Ніколи ще ми з Джімом не відчували себе такими багатіями. Сигари ті були найкращого гатунку. Цілісінький день, аж до вечора, вилежувалися ми в лісі та все балакали; а я ще й читав з тих книжок, — взагалі ми чудово провели час. Я розповів Джімові про все, що сталося на розбитому пароплаві й на поромі, і сказав, що це і в. справжнісінька пригода; а він відповів, що ніяких пригод більше не бажає. Джім розказав мені, що в ту хвилину, коли я забрався в рубку, а він порачкував назад до плоту й побачив, що пліт десь зник, то мало не вмер зі страху; так і вирішив, що йому тепер уже однаково кінець, бо, якщо його не порятують, він потоне, а порятують, то хтось одвезе його додому, щоб дістати за нього нагороду, і тоді міс Уотсон напевне продасть його на Південь. Нічого не скажеш, його правда; та воно майже завжди правда була на його боці, голова в нього була неабияка — для негра, звичайно. Я багато читав Джімові про королів, про герцогів та всяких там графів, про те, як пишно вони вбираються, у яких живуть розкошах, як один одного називають «ваша величність», та «ваша світлість», та «ваша милість» замість того, щоб сказати просто «містере»; а Джім знай лупав очима — так усе те його зацікавило, а тоді сказав:

— А мені й невтямки, що їх достобіса. Я ніколи про жодного і не чував, хіба що про царя Соломона, та ще бачив отих королів, що на картах намальовані. А скільки ж король дістає платні?

— Скільки? — відказав я. — Та хоч і тисячу доларів на місяць, якщо заманеться. Скільки захоче, стільки й бере — адже ж геть усе належить йому.

— От кому життя! Ну, а яка ж його робота, Геку?

— Робота? Аніякісінької. Таке скажеш! Королі сидять собі на троні, та й годі.

— Та невже?

— Авжеж, сидять. Хіба що трапиться війна; ну, тоді вони йдуть на війну. А так нічого не роблять; виїжджають на полювання… з соколами полюють. Ану тихо!.. Що це шумить?

Ми схопилися й почали роздивлятися навколо. Пусте! Виявилося, що то чалапали по воді колеса пароплава, який саме обходив ріг. Ну, то ми заспокоїлися й знову посідали.