Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
Але рух цей, як видно, не тільки прибережні зарості розбудив: перед Скшетуським негайно виник якийсь чорнуватий предмет і неухильно почав на нього насуватися, злегка тремтячи, ніби до кидка готуючись. У першу секунду лицар ледь не скрикнув, але огида і страх позбавили його голосу й одночасно від жахливого смороду перехопило горло.
Однак за хвилину, коли перша думка, що це потопельник, який зловмисно заступив йому дорогу, покинула його, залишивши тільки огиду, Скшетуський рушив далі. Очерет не змовкав, перешіпотування навіть голоснішало. Крізь волоті, що гойдалися, лицар побачив другий татарський сторожовий пост, потім третій. Він їх обминув, обминув і четвертий. «Мабуть, я вже півставу обійшов», – подумав Скшетуський і висунув голову з очерету, намагаючись зрозуміти, в якому перебуває місці. Раптом щось його штовхнуло – обернувшись, він побачив біля самих своїх колін обличчя чоловіка.
«Це вже другий», – відзначив про себе лицар.
Але цього разу не злякався, бо друге тіло, що пливло на спині, в заціпенінні своєму не виявляло ніяких ознак життя. Скшетуський тільки прискорив крок, щоб уникнути запаморочення. Зарості ставали все густішими: з одного боку, тепер він був надійно схований, але, з другого, це надзвичайно утруднювало рух. Минуло ще півгодини, година, лицар ішов, не сповільнюючи кроку, хоча втома все більше його долала. У деяких місцях було настільки мілко, що вода і колін не діставала, зате подекуди він занурювався майже по пояс. А ще нестерпно важко було витягати ноги з мулу. Піт котився по чолу, хоча час від часу дрож із ніг до голови пробігав по його тілу.
«Що це? – у страху думав Скшетуський. – Невже delirium? Болота все нема й нема, раптом я його не розгледжу в очеретах і пройду мимо?»
Це загрожувало страшною небезпекою: так можна було цілу ніч кружляти по берегу ставка і вранці опинитися там же, відкіля вийшов, або де-небудь в іншому місці потрапити до козаків у руки.
«Невірний я вибрав шлях, – думав Скшетуський, і в душу його почав закрадатися страх. – Через ставки не пройти, треба повертатися; відпочину до завтра й піду тієї ж дорогою, що Лонгинус».
Але вперто йшов далі, позаяк розумів, що, сподіваючись повернутись і відпочити перед продовженням шляху, обманює сам себе; до того ж йому спадало на думку, що, посуваючись настільки повільно, із зупинками на кожнім кроці, він не міг іще досягти болота. Одначе бажання відпочити переслідувало його все невідступніше. Часом йому хотілося влягтися для перепочинку хоч у самісіньку грязюку. Але він ішов, заперечуючи власним думкам і невпинно читаючи молитви. Дрож усе сильніше його пробирав, усе важче було витягати з твані ноги. Кожна поява татарських дозорів протвережувала свідомість, але він почував, що і дух стомлений не менше за тіло, а до всього починається лихоманка.
Минуло ще півгодини – болото так і не показалось.
Зате тіла потопельників попадалися все частіше. Ніч, страх, трупи, шум очерету, безсоння й утома зробили свою справу: у Скшетуського почали плутатися думки. Перед очима зароїлися видіння. Ось Олена в Кодаку, а вони з Редзяном пливуть униз по Дніпру на дубасах. Очерети шелестять, а йому чується пісня: «Гей, то не пили пилили… не тумани вставали». Ксьондз Муховецький їх перед вівтарем очікує, пан Кшиштоф Гродзіцький запрошений бути весільним батьком. Князівна цілісінький день дивиться з мурів на ріку – так і сподівайся, сплесне руками, закричить: «Їде! Їде!»
– Ваша милість! – говорить Редзян і за рукав його тягне. – Панянка он стоїть…
Скшетуський приходить до тями. Це очеретини, переплутавшись, загородили йому дорогу. Мана розсіюється. Повертається свідомість. Тепер він уже не почуває такої утоми – лихоманка додає йому сили.
Гей, а чи не болото це вже?
Та ні, навколо все той же очерет, мовби він і не зрушився з місця. Біля гирла річки вода має бути чистою – значить, це ще не болото.
Лицар іде далі, та перед уявним його поглядом із настирливою впертістю постає мила серцю картина. Марно чинить опір Скшетуський, даремно починає шепотіти молитву, марно намагається зберегти ясність розуму – знову перед ним Дніпро, дубаси, чайки… Кодак, Січ… тільки цього разу видіння більш безладне, безліч осіб у ньому змішалося: біля Олени і князь, і Хмельницький, і кошовий отаман, і пан Лонгинус, і Заглоба, і Богун, і Володийовський – усі причепурені з нагоди їх вінчання, та де ж бо саме вінчання буде? Не зрозумієш, що за місце: чи то Лубни, чи то Розлоги, а може, Січ або Кодак… Вода навкруги чомусь, хвиля бездиханні тіла гойдає…
Скшетуський удруге пробуджується, вірніше, його будить голосний шерех, що доноситься з того боку, куди він іде, – і ось він уже прислухається, завмерши на місці.
Шерех наближається, чутні поскрипування, сплески – це човен.
Його вже можна розгледіти крізь очерет. У ньому двоє козаків – один відштовхується веслом, у другого в руці довга жердина, що здалеку відсвічує сріблом, – нею він водорості розсуває.
Скшетуський по шию занурюється у воду, щоб тільки голова над ситівником залишалась, і дивиться.
«Що це – звичайний дозор чи вони вже йдуть по сліду?» – думає він.
Але відразу ж, бачачи спокійні та ледачі рухи козаків, розуміє, що це звичайна варта. Навряд чи цей човен єдиний на ставку – коли б козаки напали на його слід, на воду спустили б із дюжину човнів та купу людей туди насаджали.
Тим часом човен проплив мимо – шум очерету заглушив слова сидячих у ньому людей; Скшетуський зачув лише уривок розмови:
– Чорт би їх забрав, і цеї смердячої води казали пильнувати!
І човен сховався за очеретами – козак на носі так само розмірено бив по воді жердиною, немов усіх риб на ставку сполохати затіяв.
Скшетуський побрів далі.
Невдовзі він ізнову побачив біля самого берега татарський сторожовий пост. Світло місяця падало просто на лице ногайця, схоже на собачу морду. Але Скшетуський тепер уже не стільки дозорців лякався, скільки побоювався знепритомніти. І тому напружив усю волю, щоб не втратити уявлення, де він і куди йти мусить. Одначе боротьба з собою лише збільшила втому, і незабаром він виявив, що всякий предмет у нього в очах двоїться і троїться, що ставок часом здається табірним майданом, а купи очеретів – наметами. У такі хвилини йому хотілося гукнути Володийовського, покликати із собою, але розум його не настільки ще був затуманений, і він стримував згубне бажання.
«Не кричи! Не кричи! – він собі повторював. – Це погибель».
Але боротись із собою ставало все сутужніше. Скшетуський вийшов зі Збаража, виснажений голодом і безсонням, яке не одного вже воїна звалило з ніг. Нічне пильнування, холодна купіль, смердючий запах води, єдиноборство з в’язкою грязюкою, з корінням, що чіпляється за ноги, украй виснажили його сили. До цього додалося роздратування проти страхів, які його долали, та біль від комарів, які так пожалили йому лице, що воно все було залите кров’ю. Скшетуський відчував: якщо незабаром не покажеться болото, він або вийде на берег – і нехай швидше станеться те, чому судилося статись, – або впаде просто серед очеретів і захлинеться.
Болото й гирло річки рятівною гаванню тепер здавалися, хоча насправді там початися мали нові перешкоди й небезпека.
Борючись із лихоманкою, він ішов, усе менше дотримуючись обережності. На щастя, очерет шумів не перестаючи. У його шумі Скшетуському чулися голоси людей, обривки розмов; здавалося, це про нього торочить ставок. Дійде він до болота чи не дійде? Вибереться чи залишиться тут навічно? Комарі тоненько виспівували над ним жалібних своїх пісень. Ставок робився глибшим – вода вже до пояса, а місцями до пахв доходила. І подумав лицар, що, коли доведеться плисти, він заплутається в цих густих тенетах і потоне.
І знову на нього напало нездоланне, нестримне бажання покликати Володийовського, він навіть руки склав і підніс до рота, щоб крикнути: «Міхале! Міхале!»
На щастя, якась милосердна очеретина вдарила його по обличчю мокрою прохолодною волоттю. Він опам’ятався – і побачив перед собою, трохи праворуч, слабенький вогник.
