Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
– І все-таки я піду, – повторив литвин. – Усевишній мені дозволив обітницю виконати – тепер я перед ним у боргу.
– Ні, ви тільки на нього подивіться! – кричав у розпачі Заглоба. – Уже краще відразу звели собі голову відрубати і з гармати вистрелити по козацькому станові – тільки одна туди і є дорога.
– Дозвольте, зробіть милість! – заблагав литвин, складаючи руки.
– Та ні! Самі не підете, я піду з вами, – сказав Скшетуський.
– І я з вами! – підхопив Володийовський і по шаблі рукою ляснув.
– Щоб вас чорти! – закричав, схопившись за голову, Заглоба. – Щоб вам провалитися з вашим «і я! і я!», з геройством вашим! Мало їм іще крові, мало стрілянини, смертей мало! Не вистачає того, що навколо діється: ні, шукають, де б скоріше скрутити в’язи! Ну й котіться до дідька, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…
І, підхопившись, заметався по шатру як навіжений.
– Господь мене покарав! – кричав він. – Замість того щоб зі статечними людьми водитися – з вітрогонами, старий дурень, злигався! Так мені й треба!
Ще деякий час він бігав туди-сюди, наче в лихоманці, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, втупившись йому в вічі, засопів грізно.
– Що я вам поганого зробив, навіщо штовхаєте в могилу?
– Хай нас Бог милує! – відповів лицар. – З чого ви взяли?
– Що пан Підбийп’ятка такі дурниці верзе, не дивно! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як три найпустіші турецькі голови зітнув, і останньої тями позбувся…
– Слухать гидко, – перебив його литвин.
– І цьому я не дивуюся, – продовжував Заглоба, тицяючи у Володийовського пальцем. – Він будь-якому козаку за халяву сплигне або причепиться до шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і скоріше за всіх нас пролізе куди завгодно. Добре, на цих двох не зійшов Святий Дух, але, коли і ви, пане, замість того щоб від божевільного кроку втримати дурнів, тільки їх під’юджуєте, заявляючи, що самі підете, і всіх чотирьох нас на муки й вірну смерть приректи хочете, – це вже… остання справа! Тьху, чорт, не чекав я такого від офіцера, якого сам князь поважає за статечність.
– Як це чотирьох? – здивовано перепитав Скшетуський. – Невже і ви, пане?…
– Так, так! – закричав, б’ючи себе кулаком у груди, Заглоба. – І я теж. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або всі троє – піду і я з вами. Нехай упаде моя кров на ваші голови! Іншого разу буду дивитися, з ким заводжу дружбу.
– Оце так так! – тільки і сказав Скшетуський.
Троє лицарів кинулись обіймати старого шляхтича, але він, усерйоз розсердившись, сопів і відпихав їх ліктями, приказуючи:
– Відчепіться, ну вас до дідька! Обійдуся без юдиних поцілунків!
Раптом на валах загриміли мушкети і гармати. Заглоба прислухався і сказав:
– От вам! Ідіть!
– Звичайна перестрілка, – зауважив Скшетуський.
– Звичайна перестрілка! – передражнив його шляхтич. – Подумати тільки! Їм іще мало. Військо від цієї звичайної перестрілки стануло наполовину, а для них усе дитячі забави.
– Не журіться, пане, – сказав Підбийп’ятка.
– Помовчали б, литвиння-ботвиння! – гаркнув Заглоба. – Більше за всіх же винні. Хто затіяв цю божевільну авантюру? Безглуздіше, хоч трісни, не можна було придумати!
– І все-таки я піду, братушко, – відповів пан Лонгинус.
– Підете, підете! А я знаю чому! Нічого героя удавати, вас наскрізь видно. Непорочність не терпиться збути, от і поспішаєте її з укріплення винести. З усіх лицарів ви найгірший, а не найкращий аж ніяк, шльондра, що продає чесноту! Тьху! Кара Господня! Так-то! Не до короля ви поспішаєте – вам би на волю та збрикнути гарненько, як на вигоні жеребцеві… Помилуйтеся: лицар невинністю торгує! Паскудство, як Бог святий, чисте паскудство!
– Слухать гидко! – закричав, затуляючи вуха, пан Лонгинус.
– Досить сперечатися! – серйозно промовив Скшетуський. – Поміркуймо краще про справу!
– Зачекайте, Христа ради! – втрутився староста красноставський, який до цього зі здивуванням слухав слова Заглоби. – Велика це справа, але без князя ми вирішувати не маємо права. Нічого сперечатися, шановні панове. Ви на службі і зобов’язані слухатися наказів. Князь зараз мусить бути в себе. Ходімо до нього, послухаємо, що він на вашу пропозицію скаже.
– Те ж, що і я! – вигукнув Заглоба, й лице його освітилося надією. – Ходімо скоріше.
Вони вийшли на майдан, який обсипали вже кулі з козацьких шанців. Військо вишикувалося біля валів, що здалеку здавалися заставленими ярмарковими ятками – стільки на них було розвішано старого строкатого одягу, кожухів, стільки наставлено візків, розідраних наметів і всіляких предметів, що можуть слугувати заслоном від куль, тому що часом цілими тижнями стрілянина не вщухала ні вдень, ні вночі. І тепер над цим лахміттям висіла довга блакитнувата смуга диму, а перед ними виднілися червоні та жовті шеренги лежачих солдатів, які невтомно стріляли по найближчих ворожих шанцях. Сам майдан схожий був на гігантський смітник; на рівному майданчику, покопаному заступами, потоптаному копитами, навіть травинки ніде не зеленілося. Тільки височіли купи свіжої землі в тих місцях, де солдати копали могили та колодязі, й валялися там і тут уламки розбитих возів, гармат, бочок упереміш із купами обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського не можна було побачити – усякий негайно прибирався на прогодування війську, зате на очі раз у раз потрапляли гори залізних, здебільшого вже поруділих від іржі гарматних ядер, що їх щодня обрушував на цей клаптик землі ворог. Нещадна війна і голод на кожнім кроці залишали слід. На шляху лицарям нашим зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні несли поранених і вбитих, інші поспішали до валів допомогти товаришам, які від утоми падали з ніг; обличчя в усіх почорнілі, змарнілі, неголені, в очах похмурий вогонь, одяг вицвілий, порваний, на голові найчастіше замість шапок і шоломів брудні ганчірки, зброя зіпсована. І мимоволі в голові виникало запитання: що станеться з цією жменькою нескоримих досі сміливців, коли мине ще один, ще два тижні…
– Дивіться, високоповажні панове, – говорив староста, – пора, настав час сповістити його величність короля.
– Лихо вже, як пес, вишкіряє зуби, – відповідав невеличкий лицар.
– А що буде, коли коней з’їмо? – сказав Скшетуський.
Так перемовляючись, дійшли до князівських наметів, що стояли біля правого краю валу; біля наметів юрмилося більше десятка кінних розсильних, завданням яких було розвозити по табору накази. Коней їхніх годували скришеною в’яленою кониною, тож вони, від цього постійно страждаючи нутром, збрикували і ставали дибки, нізащо не бажаючи стояти на місці. І так усі коні в усіх корогвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, стадо кентаврів або грифів несеться по полю, більш повітря, ніж землі торкаючись.
– Князь у наметі? – запитав староста в одного з гінців.
– У нього пан Пшиємський, – відповів той.
Собєський увійшов першим, не доповівшись, а четверо лицарів залишилися перед наметом.
Але в найскорішім часі запона відкинулась і висунув голову Пшиємський.
– Князь негайно бажає вас бачити, – сказав він.
Заглоба ввійшов у намет, повний райдужних надій, бо думав, що князь не захоче кращих своїх лицарів посилати на вірну загибель, одначе ж він помилився: не встигли друзі поклонитись, як Ярема мовив:
– Казав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я лише схвалити можу цей благий намір. Ніщо не є занадто великою жертвою для вітчизни.
– Ми прийшли просити дозволу вашої ясновельможності, – відповів Скшетуський, – тому що тільки ви, ясновельможний князю, життям нашим розпорядитися маєте право.
– Так ви всі четверо йти хочете?
– Ваша ясновельможність! – сказав Заглоба. – Це вони хочуть – не я; Бог свідок: я сюди не похвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то для того лише, щоб ні в кого не закралося підозри, начебто Заглоба боягуз. Пан Скшетуський, Володийовський і пан Підбийп’ятка з Мишікишок – найдостойніші мужі, але і Бурляй, що від моєї руки упав (про інші подвиги помовчу), теж великий був воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, – тому думаю, що в мистецтві лицарському я їм не поступлюсь. Але одна справа – хоробрість, а зовсім інша – безумство. Крилами ми не наділені, а по землі не пробратися – це ясно як Божий день.
