Молой - Беккет Сэмюел Баркли (книги без регистрации бесплатно полностью txt) 📗

Я вирішив, що мені, мабуть, краще більше не думати про суть завдання, спершу треба знайти Молоя, а потім я зорієнтуюсь, поки що я маю час і пригадаю завдання, коли найменше сподіватимусь цього, а якщо, знайшовши Молоя, я й далі не знатиму, що треба робити з ним, можна було б зв'язатися з Ґабером без відома Юді. Я мав адресу Ґабера, так само як він мав мою. Я пошлю йому телеграму: «Що робити з М.?» Він би вже дав мені ясні вказівки, хоч і як з необхідності завуальовані. Але чи є телеграф у Баліба? А втім, будучи тільки людиною, я заспокоював себе, мовляв, що більше я зволікатиму з пошуками Молоя, то більше матиму шансів пригадати, що слід робити з ним. Ми з сином і далі повільно б рухалися пішки, якби не наступний інцидент.

Однієї ночі, зрештою, як і завжди, таки заснувши поряд із сином, я аж підскочив спросоння, мавши враження, ніби хтось щосили вдарив мене. Не переживайте, я не вмію переповідати власне сновидь. У халабуді стояв непроглядний морок. Не ворушачись, я уважно прислухався. Не чулося нічого, крім сопіння та віддиху мого сина. Я вже збирався сказати собі, як звичайно, що це тільки лихе сновиддя, як раптом гострий біль пронизав мені коліно. Так ось чому я так раптом прокинувся. Здавалося, немов мене хтось ударив, немов хвицьнув копитом кінь. Знерухомівши й затамувавши віддих, укрившись, звичайно, холодним потом, я стурбовано чекав, що біль повториться. Зрештою, я поводився точнісінько так, як, здавалось, поводяться в такій ситуації. І справді, через кілька хвилин біль повторився, але був не такий дошкульний, як першого разу, чи, радше, другого разу. А може, він видався мені менш дошкульним тільки тому, що я чекав його? Чи, може, тому, що я вже звикаю до нього? Не думаю. Бо біль повертався знову, раз по раз, і щоразу був трохи слабший, аж поки зовсім угамувався, тож я зміг заснути біль-менш заспокоєний. Але, перше ніж заснути, я ще мав час пригадати, що цей біль – не новина для мене. Адже я вже відчував його, у ванні, коли ставив синові клізму. Але тоді він озвався тільки раз і вже не повертався. Я заснув, запитуючи себе, – з метою заколисати, – чи тоді боліло те саме коліно, що й тепер, чи друге. Відповісти на це запитання я так ніколи й не зміг. А мій син і поготів, коли я запитав його, не міг відповісти, котре коліно я розтирав перед ним йодною маззю ввечері перед тим, як вирушити в дорогу. Я трохи заспокоївся й заснув, кажучи собі: «Це, певне, невралгія, спровокована тривалими переходами і прохолодними та вогкими ночами», й пообіцявши собі купити при першій нагоді коробку теплотворної вати з гарненьким чортиком, зображеним на ній. Отака швидка людська думка. Але це ще не кінець. Бо, знову прокинувшись перед світанком, цього разу під впливом природної потреби, з членом у стані легенької ерекції для більшої вірогідности, я не зміг підвестися. Тобто зрештою я таки підвівся, бо ж треба, але коштом яких зусиль! Адже тільки сказати чи написати можна швидко, мовляв, не міг, тоді як насправді я ще не знав тяжчих мук. Мабуть, унаслідок вольових зусиль найменший опір доводив, здається, до нестями. Спершу я гадав, ніби не зможу зігнути ногу, але, затявшись, я таки трохи зігнув її. Тобто анкілоз був неповний. Я всякчас говорю про коліно. Але чи це те саме коліно, яке розбудило мене на початку ночі? Я б не зміг заприсягтися в цьому. Коліно, власне, не боліло. Просто воно опиралося моїм намаганням зігнути ногу. Біль, що марно попереджав мене кілька разів, ущух. Ось як я бачив усю ту ситуацію. Мені, наприклад, було б неможливо стати навколішки, бо, хоч як ставати навколішки, завжди треба згинати обидва коліна, хіба що прибрати справді гротескної пози, яку неможливо підтримувати довше, ніж кілька секунд, тобто, випростати хвору ногу перед собою, немов кавказькі танцюристи. Я розглядав хворе коліно у світлі електричного ліхтарика. Воно ані почервоніло, ані напухло. Я поворушив колінну чашечку. Клітор якийсь та й годі. Увесь той час син сопів, мов тюлень. Він іще не здогадувався, що може утнути з нами життя. Я теж був наївний. Але я вже знав.

Розвиднялося, була та огидна досвітня пора, що передує сходові сонця. Речі потай займали свої денні позиції, вмощувалися, вдавали смерть. Я обережно і, мушу признатися, з певною цікавістю сів на землю. Хтось інший хотів би сісти як звичайно, імпульсивним рухом. дле не я. Хоч яким несподіваним був цей новий хрест, я одразу знайшов найкращий спосіб нести його. Коли сідаєш на землю, треба або сідати по-турецьки, або вмощуватись, наче плід у материнській утробі, це, так би мовити, єдині пози, доступні початківцеві. Отже, я не барився й ліг на спину. Не гаявся я і з тим, щоб до суми своїх знань додати ще й таку мудрість: коли з усіх поз, що їх, навіть не думаючи, звичайна людина надає своєму тілу, доступними для вас лишаються тільки дві або три, тоді відбувається збагачення тих поз. Я б запінившись, обстоював радше протилежну думку, якби сам не набув такого досвіду. Атож, коли не можна ані стояти, ані сидіти так, щоб було зручно, тоді вдаються до різних горизонтальних поз, немов дитина в материнському лоні, їх досліджуєш із незнаною доти цікавістю і знаходиш у них насолоди, про які й не здогадувався. Одне слово, вони стають безмежні. А якщо, незважаючи на все, зрештою таки набридають, досить випростатися на кілька митей, тобто просто сісти на сідниці. Ось у цьому й полягають переваги місцевого й безболісного паралічу. Мене б не здивувало, якби тяжкі класичні паралічі були пов'язані з аналогічними, а то й з іще більшими насолодами. Нарешті справді не мати змоги поворухнутись – це вже, напевне, неабищо! Мій розум такий, що аж тане на думку про це. А разом з нерухомістю – ще й повна афазія! Й можливо, цілковита глухота! І хтозна, може, й параліч сітківки! А можливо, і втрата пам'яті. І тільки мозок цілісінький, щоб мав змогу радіти! І боявся смерти, немов одужання.

Я міркував, що слід робити у випадку, якщо стан мого коліна не поліпшиться, а то навіть погіршиться. Я дививсь поміж гіллям, як опускається небо. Небо опускається вранці, цей феномен ще не досить вивчений. Воно немов наближається, щоб бачити. Хіба що земля піднімається, щоб її похвалили перед тим, як вона рушить далі.

Я не переповідатиму своїх міркувань. А втім, переповісти їх було б неважко. Скінчилися вони постановою, яка дала змогу написати наступну сторінку.

– Ти виспався? – запитав я сина, тільки-но він розплющив очі. Я міг би розбудити його, але ні, я дав йому прокинутись природно. Зрештою син сказав мені, що почувається недобре. На запитання він часто відповідав отак непрямо. – Де ми, – знову запитав я, – і яке тут село найближче? – Син назвав мені. Я знав це село, бував у ньому, то було майже містечко, щастя не відвернулося від нас. Серед жителів я навіть мав кількох знайомих. – Який сьогодні день? – Син відповів, ні на мить не завагавшись. Але ж він тільки пригадував те, що знав! Я вже казав вам, що в історії та географії він не мав собі рівні. Саме від нього я дізнався, що річка Злягання омиває місто Кондом. – Гаразд, мовив я, – ти негайно підеш до Голя, в тебе є на це – я підрахував – щонайбільше три години. – Син здивовано витріщився на мене. – Там, – провадив я далі, – ти купиш велосипед у доброму стані, якщо можна, вживаний. Можеш заплатити до нього до п'яти фунтів. – Я дав йому п'ять фунтів купюрами по десять шилінгів. – Треба, що він мав дуже міцний багажник, – наставляв я далі, – а якщо буде не досить міцний, заміниш його дуже міцним. – Я намагався говорити ясно. Запитав, чи син задоволений. Він, здається, був незадоволений. Я повторив свої настанови і знову запитав, чи він задоволений. Син видавався радше приголомшеним. То був, мабуть, наслідок, великої радості, що опанувала його. Можливо, не вірив своїм вухам. – Ти хоч зрозумів? – запитав я. Як добре вряди-годи насолоджуватися бодай трохи справжньою розмовою. – Повтори мені, що ти маєш робити, – наказав я. Це був єдиний спосіб дізнатися, чи він зрозумів.

– Я повинен піти до Голя, – мовив він, – за п'ятнадцять миль звідси.

– П'ятнадцять миль? – перепитав я.