Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Классическая проза » Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Людина біжить над прірвою - Багряный Иван Павлович (книги без регистрации полные версии TXT) 📗. Жанр: Классическая проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

Раптом машина стала. «От, приїхали», — відзначила думка. Замиготіли ліхтарики, й почулася команда:

— Ви-ла-зь!.. Та не стрибай! Спокійно… Та-ак…

Максим виліз і став на снігу… І відчув, що його ноги вже майже босі — ганчір'яні бурки розлазились. Але він зовсім тим не затурбувався. Він стояв і чекав усе з тим же самим відчуттям передсмертної нудьги. «І на в'язах мулько голові…»

Автоматники оточили його зовсім тісним кільцем.

— Крок уліво, крок управо… — чувся десь за кільцем апатичний голос начальника спецвідділу. — П р я м о… давай!..

Автоматники пішли, топчучись по Максимових ногах, наступаючи йому на п'яти.

Так вони йшли в темряві, густій і мокрій, і нарешті опинилися перед якоюсь іще темнішою химерою, підійшовши до неї впритул.

— Стій!

Стали. Забрязчали, заклацали зброєю. Враз у вічі вдарив сліпучий сніп світла… То відчинилися двері — і Максим пережив головокрутне, приголомшуюче відчуття — щось на зразок того, коли на високій гойдалці стрімко летиш униз і забиває тобі дух, перехоплює дихання в горлі…

Він опинився в хаті, повній сліпучого сяйва. Те сяйво бурхнуло на нього шаленим водоспадом. Тяжко ступнув крок наперед і став, оглушений. Сам. Автоматники й брязкіт їхньої зброї лишились десь там за дверима, разом із темрявою. Він був тут сам. Голова й серце йому загуділи, як від тяжкого вдару дзвін, — то завирувала дико кров, немовби шаліючи, не підкоряючись ні волі, ні розумові:

«Живий! Живий!.. Живий!!.»

А перед ним постала фантастична, химерна, здавалось, неможлива картина, що закарбувалась у пам'яті незабутнім видивом…

На великому столі стояло вряд шість великокалібрових артилерійських мідяних гільз, кінці яких були сплеснуті і в них вправлені ґноти. Ті «свічі» горіли дружно, як фантастичний канделябр, переливаючись міддю, заливаючи велику хату морем світла, перетворюючи її на якийсь величний поганський храм. Над цією ілюмінацією — на покуті рясніли образи. Посеред стіни — якийсь окремий образ під рушником… якогось особливого святого… Стіл застелений білою скатертиною, поверх неї — лупа, револьвери, шахівниця з розставленими фігурами, а також — кришталева, мерехтлива, дорога чара з червоним вином і ще щось…

Та ось із-за столу звелась дебела людина в блискучій шкірянці, з орденами, з блискітками, з вороною ручкою пістоля над кобурою, — звелась і вийшла до нього…

Максим стояв приголомшений. І враз відчув, що він… сміється. Так, сміється внутрішньо всім своїм єством. Сміється, не в силі стримати в собі якогось дикого, безглуздого сміху, що ніби все тіло його схопив корчем. Щось — чи то світло, мерехтливе море світла, чи щось інше — вивело його раптом із летаргії…

Широкогрудий, волохатий у своєму лахмітті, велетень — він стояв, розставивши широко ноги й майже дістаючи головою стелі, і тремтів від внутрішнього сміху.

Те «щось», що викликало цей сміх, — то було нагле й гостре відчуття пародійности — так, пародійности! — побаченої картини. Відчуття кричущої її реальности і в той же час — кричущої пародійности.

«Ніч у Філях під Бородіно!!. От! А це Кутузов, далебі!?. І десь уже бачений! Бачений!.. Га-га!.. Яка страшна іронія! І це — вислід патологічних потуг…»

А той «святий»…

Та то ж відомий «святий» — вусатий і горбоносий, з низьким зачубленим чолом. Той, що його Максим, як справжній єретик, уперто не визнавав, не визнає й визнавати не хоче й не буде. Разом із усіма іншими подібними «святими» на цьому безглуздому світі.

Тільки тепер Максим помітив, що той «Кутузов», той дебелий чолов'яга в шкірянці й з орденами, кричав. Стрибав перед ним, розмахував кулаками, ще й якимись папірцями, й кричав несамовито. Максим дивився йому в рот згори вниз і нічого не розумів. І блукав очима по стінах, по дивовижних свічах…

Та помалу крик того Кутузова приводив його до пам'яти. Зміст його вигуків почав доходити до свідомости Максима, і він відчув, як обличчя його стало наливатися кров'ю, а руки самі собою складалися з хрустом у кулаки. Ось він зараз його — того Кутузова — вдарить, аж той повалить собою геть канделябр і стане темно…

Але Максим не вдарив. Натомість він раптом гукнув оглушливо, на всі свої легені, просто Кутузову в очі:

— Чого ви горлаєте?!.

Від несподіванки Кутузов аж присів. А хтось у кутку протяг здивовано:

— Ого-о!..

То сиділи там на ослоні під мисником і дрімали вартові «мушкетери», що їх зразу не помітив Максим. Вони протягли те «ого» й поворушили зброєю. Та Максим не звернув уваги.

— Чого ви горлаєте?! — повторив він своє громоподібне й безмежно презирливе запитання. — Чого й на кого?.. Вам це не личить… А чи ви хочете криком заступити брак почуття гумору?

Кутузов, ніби на всім скаку зсаджений з коня, вилупив очі й роззявив рота і так стояв — розгублений, уже не тільки не кричучи, а навіть нічого й не кажучи.

— З вами говорить начальник Особливого відділу армії! — промовив хтось за спиною в Максима. З голосу Максим пізнав «старого знайомого» — начальника спецвідділу дивізії.

— Дуже мені мило, — промовив Максим, не повертаючи голови, а дивлячись на Кутузова всторч. — Але якщо начальник Особливого відділу армії думає, що нечленоподільним криком можна людину, якій «нема чого втрачати, крім своїх кайданів», примусити поповзти на колінах, то він помиляється… Я вже чув це!..

— Де? — тихо спитав Кутузов, промовивши це помалу й зовсім іншим голосом.

— На Луб'янці, уявіть собі… — І аж тут Максим згадав, де ж він цього Кутузова вже бачив. Чи ти ба!..

— Та-а-ак?! — здивувався Кутузов. — І коли?

— В тридцять сьомому.

— Ум-г-гу-у…

Кутузов зайшов за стіл, поторсав чуба, постояв, кусаючи губу, і спитав зовсім тихо:

— Хто був начальником групи?

— Уявіть собі… — Максим подивився на свої пальці, що вилазили з мокрої розлізлої бурки, глянув на Кутузо-ва А зітхнув:

— Мені здається, що ви… уявіть собі…

Кутузов насупив брови, досить зніяковівши, а начальник спецвідділу дивізії, що вийшов з-за Максимової спини й сів біля столу, посміхнувшись, промурмотів, немов спросоння:

— Буває…

Кутузов довго мовчав, гортаючи папери й не підводячи від них очей. Потім закурив, випустивши поміж собою й Максимом хмару диму, і з-за тієї хмари спитав:

— Добре. І що ж ви тепер нам скажете? — Спитав підкреслено чемно, навіть ласкаво, і тільки одна нотка, люта-прелюта, бриніла в тій чемності, не віщуючи нічого доброго.

Максим мовчав.

— Що ж ви? — Голосно: — Вам не подобається? — А тихо: — Ви не чуєте? Так? — Хмара диму коливалась у повітрі, розповзалась і танула.

— Ні, чую.

— То що ж ви скажете?

— Гм… Хіба що такий ось афоризм: «Якщо заздалегідь ясно, що й від крику, й від тихої розмови наслідки будуть однакові, то чи не ліпше говорити все-таки по-людському?»

— Мда-а… Це правда. Афоризм добрий. Що ж, говорімо «по-людському». Які ж будуть наслідки?

Хмара диму розійшлася геть, тільки над цигаркою Кутузова звивалась тоненька димова смужка, ніби над цівкою гармати, що тільки що пальнула й має ще пальнути знову.

— Нічого, — зітхнув Максим байдуже.

Кутузов кинув цигарку, блиснув недобре очима й хлиснув вина з кришталевої чари, А тоді поставив ногу картинно на стілець, сперся на коліно ліктем і затарабанив пальцями по шахівниці, ніби пильно вивчаючи її.

«Мушкетери» під мисником і навіть начальник спецвідділу дивізії помітно нашорошились. Потім останній насунув ушанку на очі й удав, що дрімає. А «мушкетери» дивились на великого начальника, мов вірні пси, чекаючи, чим скінчиться його тарабанення пальцями по шахівниці. Кутузов тарабанив довгенько. А тоді враз прийняв ногу зі стільця й махнув рукою…

З-під мисника вискочили три заспаних «мушкетери», озброєні німецькими «ем-пі», в ватяних розхристаних куфайках і в повстяниках. Три здоровили з виразом безмежного очманіння на їх отупілих обличчях, розбурханих оце лише хвилевою злобою, що їм от не дають виспатись. Люто чухаючись і спльовуючи, вони наладували зброю насупроти самісіньких Максимових грудей, а тоді один піддав своїм «ем-пі» під ребра:

Перейти на страницу:

Багряный Иван Павлович читать все книги автора по порядку

Багряный Иван Павлович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Людина біжить над прірвою отзывы

Отзывы читателей о книге Людина біжить над прірвою, автор: Багряный Иван Павлович. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*