Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗

Тут саме з'явилася Лючія. У фартусі в неї було стільки горіхів, що вона ледве несла їх, напружуючи випростані руки, якими міцно тримала високо підняті куточки фартуха. І коли фра Гальдіно, знову знявши свій подвійний мішок з плеча, опустив його додолу й заходився розкручувати, щоб всипати туди щедру милостиню, мати здивовано й суворо подивилася на Лючію, мовчки дорікаючи дочці за марнотратство; але та відповіла багатозначним поглядом, мовляв: «Так треба, потім усе поясню». Фра Гальдіно почав розточуватися в похвалах, побажаннях, обіцянках, подяках і, взявши мішок на плече, вже був зібрався йти. Але Лючія спинила його, мовивши:

— Чи не зробили б ви мені одну послугу? Ви б не змогли переказати падре Крістофоро, що мені конче потрібно терміново поговорити з ним? Чи не зробить він милість нам, бідним, і не зайде чимскоріше? Бо нам самим не можна піти до церкви.

— Оце й усе? Не мине й години, як я перекажу падре Крістофоро ваше прохання.

— То я покладаюся на вас!

— Будьте спокійні! — І, мовивши це, він пішов, пригинаючись тепер набагато нижче і задоволений куди більше, ніж коли йшов сюди.

Читаючи про те, що бідна дівчина з такою певністю давала доручення покликати падре Крістофоро, а збирач без найменшого подиву і так охоче брався виконувати це доручення, нехай ніхто не подумає, що падре Крістофоро був звичайний, пересічний чернець. Навпаки, він мав великий вплив і серед братії, і в усьому околі. Але так уже воно велось у капуцинів: ніщо не здавалось їм ані надто принизливим, ані надто величним. Служити слабким і приймати послуги від сильних, заходити до палаців і до халуп з однаковим виглядом смирення й певності в собі, бути в одному й тому ж будинку то предметом потіхи, то особою, без якої не приймається жодне важливе рішення, просити милостиню всюди й давати її всім, хто приходив по неї до монастиря,— усе це було звичною справою для капуцина. Йдучи вулицею, він міг зустрітися і з родовитим багачем, котрий шанобливо цілував кінці його вірьовки [31], і з юрбою шибеників, які, вдавши, ніби б'ються між собою, заляпували йому бороду багном. Слово «фра» за тих часів вимовлялося то з високою пошаною, то з найгіркішим презирством. І капуцини, мабуть, більше від усякого іншого ордену, викликали до себе два цілковито протилежних почуття, та й сама їхня доля була так само подвійна, бо, нічого не маючи, носячи дивну одіж, помітно відмінну від звичайної, відверто проповідуючи смирення, вони часто ставали предметом і глибокої поваги, і презирства, яке такі речі можуть викликати у людей іншого складу й напряму думок.

Коли фра Гальдіно пішов, Аньєзе не втрималась від вигуку:

— Стільки віддала горіхів, та ще й у такий рік!

— Простіть мені, мамо,— відказала Лючія.— Та якби ми подали милостиню, як ото інші, фра Гальдіно довелось би ходити ще бозна-скільки часу, доки наповнився б його мішок, і він бозна-коли повернувся б до монастиря; а дорогою ще й став би теревенити з усіма, а ще могло статися, й взагалі забув би про наше існування.

— Твоя правда: ти добре придумала, і до того ж усяка милостиня завжди винагороджується,— сказала Аньєзе, котра, попри всі свої вади, була все ж дуже добра жінка і, як кажуть, пішла б у вогонь та в воду за свою єдину дочку, в якій вона душі не чула.

Тут повернувся Ренцо; зайшовши до кімнати, він із злим і водночас засмученим виглядом кинув каплунів на стіл. На цьому й скінчилися лихі пригоди бідолашних птахів того дня.

— Та й гарну ж ви дали мені пораду! — сказав він Аньєзе.— Послали, кажете, до порядного чоловіка, який справді допомагає бідним! — І переказав свою розмову з доктором. Вражена таким сумним кінцем відвідин, Аньєзе заходилаnen сь доводити, що порада все ж була корисна і що Ренцо, певно, не зумів обладнати цю справу як слід, та Лючія урвала цю суперечку, повідомивши, що, очевидно, знайшла кращу підтримку. Ренцо також ухопився за цю надію, як це буває з кожним, хто потрапив у тяжке й заплутане становище.

— Але коли падре Крістофоро не знайде для нас виходу,— докинув він,— тоді знайду його я, так чи інак!

Жінки почали вмовляти його бути спокійним, терплячим і розважливим.

— Завтра падре Крістофоро прийде напевне,— сказала Лючія,— і ви побачите, що він знайде якийсь спосіб, якийсь вихід, який нам, маленьким людям, геть і на думку не спадає.

— Сподіваюся,— зауважив Ренцо,— але, в усякому разі, я зумію домогтися правди або ж сам, або з допомогою інших. Існує ж, зрештою, справедливість на цім світі!

Отак у сумних розмовах та у вже описаних нами заходах і минув цей день; почало смеркати.

— На добраніч,— сумно мовила Лючія до Ренцо, що ніяк не міг зважитися піти.

— На добраніч,— ще сумніше відповів він.

— Який-небудь святий та допоможе нам,— сказала Лючія,— тож не втрачайте розважливості й смирення.

Мати й собі дала кілька подібних порад, і наречений пішов геть із сум'яттям в душі, знай повторюючи слова: «Існує ж справедливість на цім світі!» Справді, пригнічений скорботою чоловік не відає, що й казати.

Розділ четвертий

Сонце щойно випливло з-поза обрію, коли падре Крістофоро вийшов із свого монастиря в Пескареніко, щоб зійти вгору до будиночка, де його дожидали. Пескареніко — дрібне сільце на лівому березі Адди, або, краще сказати, на березі озерця неподалік від мосту,— кільканадцять будинків, населених переважно рибалками, з розвішаними тут і там для сушіння сітями й неводами. Монастир, будівлі якого стоять і досі, був розташований за сільцем якраз напроти в'їзду до останнього, на півдорозі між Лекко й Бергамо. Небо було зовсім чисте. В міру того, як сонце здіймалось над обрієм, його проміння осявало вершини протилежних гір і швидко сповзало донизу схилами аж до самої долини. Легкий осінній вітерець, зриваючи з гілок зів'яле листя тутових дерев, вкривав ним землю за кілька кроків від стовбурів. Праворуч і ліворуч по виноградниках, на ще попідв'язуваних виноградних лозах, жевріло почервоніле листя різних відтінків, і свіжозорана земля гостро вирізнялася своїм коричневим кольором на білястій, блискучій від роси, стерні. Цей пейзаж тішив око, але поява всякої людської постаті смутила погляд і думки. Час від часу траплялися жебраки, обірвані й схудлі,— або звиклі до цього ремесла, або такі, що простягала руку під тиском тогочасної гіркої нужди. Вони мовчки проходили повз падре Крістофоро, побожно дивлячись на нього, і, хоча не могли сподіватися жодного подаяння, бо капуцин ніколи не доторкався до грошей, все ж удячно вклонялись йому за милостиню, яку вже одержали або ж іще тільки йшли одержувати в монастирі. Вигляд селян, розсіяних по полях, викликав ще щімкіший смуток. Одні йшли, розкидаючи зерна чимрідше, ощадливо, немовби згнітивши серце, наче ризикуючи чимсь дуже дорогим для себе; інші налягали на заступ, здавалося, з величезним зусиллям і ніби знехотя перевертали підважену брилу. Щуплявенька дівчинка, придержуючи за мотузку виснажену, худющу як тріска корівчину на паші, заглядала вперед і швидко нахилялася, щоб потягти в неї з-під носа для своєї родини якусь травинку, яку голод навчив людей використовувати на харч. Ці картини щокрок усе дужче засмучували ченця, котрий і так уже йшов з важким передчуттям у душі, готуючись почути про якесь нещастя.

Але звідки в нього з'явилася така турбота про Лючію? І чому по першому ж слову він вирушив у дорогу з таким поспіхом, неначе на поклик падре провінціала [32]? хто був цей падре Крістофоро? На всі ці запитання потрібно дати відповідь.

Падре Крістофоро з *** (ці зірочки поставив мій анонім з обережності) був уже ближче до шістдесяти, ніж до п'ятдесяти літ. Його поголена голова, облямована, за капуцинським звичаєм, тільки вузеньким вінчиком волосся, підводилася час від часу таким порухом, який ледь помітно виказував ніби погорду й неспокій, але відразу ж схилялася донизу на знак смирення. Довга сива борода, вкриваючи його щоки й підборіддя, ще чіткіше відтінювала благородні риси верхньої частини обличчя, яким утримування від людських спокус, що давно вже стало для нього звичкою, надало поважності, не позбавивши, проте, виразності. Глибоко досаджені очі дивилися здебільшого в землю, але іноді вони раптово спалахували жвавістю, ніби пара баских коней на поводі в кучера, про якого вони з досвіду знають, що його годі здолати, і все ж час від часу стрибають убік, відразу розплачуючись за це рвучким осмикуванням вудил.