Конотопська відьма - Квитка-Основьяненко Григорий Федорович (книга регистрации .txt) 📗

От пан Уласович підтяг живіт, та підійшов до Солохи, та й каже:

– Чи не соізволяєте, панночко, зо мною шлюб прийняти? – А Солоха і загугнявила:

– Соізволяю.

Мерщій побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, і ввійшли у церкву та до стільця.

Не забарились і їх обкрутити. Панотець і каже: «А поцілуйтесь!» Пан Забрьоха не дуже розглядав, обтер уси та свою гарну молоду цмок! на усю церкву та з радощів і викинув попові аж п'ять алтин, та усе денежками, і пішов з своєю молодою у Безверхий хутір. А старший боярин, пан Пістряк, кишки рве зо сміху, та біга по селу, та збира свій поїзд, щоб швидше на посаг молодих садовити.

XIII

Смутний і невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, у Безверхому хуторі біля панських хат, дивлячись, що панна хорунжівна, Олена Йосиповна, сидить на посаді з паном судденком, Дем'яном Омеляновичем Халявським, а біля нього стоїть… Солоха! Дівка гарна, чепурна, одягна… бо що було на ній до вінця позичено, чи плахта, чи свита, чи намисто, чи скиндячки, то усе люди своє познімали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорна, дірява, розхристана, і тільки що шматком старої плахти зап'ялась, та й годі. От усе убрання на ній! Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська відьма, за той бешкет, що він їй і на річці, і над річкою при усій громаді зробив. А й не він же то, коли по правді сказати; то поравсь з нею пан Пістряк; він і пана сотника на се навів; ну, та знаєте, що на світі усе так йде: що писар збездільнича, так йому і нічого; а суддя здуру, не знаючи діла, підпише, так він і у відвіті; на ньому усе лихо і складеться.

Стояв-стояв пан Уласович довгенько і розуму не прило-жить, що йому теперечки на світі і робити! Забіг би на край світу, та уже шлюбу не розірве: казав-бо при вінчанні, що «не покину її аж до смерті». А як гляне у вікно – його панна Олена сидить край пана Халявського; як послу-ха, що дружечки приспівують вже не так, як учора, замість Микитки та вже Дем'янка, а сліпий скрипник, сидячи у сінях, що є духу скрипить Дербентський марш [6], а бісова відьма, Явдоха Зубиха, замість матері сидить у червоних юхтових чоботях з підковами у п'ядь, а на голові ки-балка, що усе-то зять, пан Халявський, нарадовав, та ще вона визирне до нього у віконце та й глузує над ним: так аж об поли б'ється руками і зубами клаца.

Пан Ригорович мав було покинути і своє боярство і притулитися до чужого весілля, бо бачив, що тут і страва усяка мудра, і горілки багацько, і поштують наподряд усіх, не розбираючи, хто першу п'є, а хто вже і п'яту. Піткнувсь було, так йому і чарки понюхати не дали, і у хату ходу не дали: «Іди, – кажуть, – собі на своє весілля». От він подумав, що, каже, «живе покину, а мертвого піду ськати», плюнув їм через поріг та й пішов до свого поїзду.

От їх дружко зібрав усіх і каже:

– А що ж, пане сотнику! Якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє діло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп, треба як почали, так по закону і скінчати; вже й нерано.

Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали дечого у пана Уласовича з материзни, прикрили грішне Соло-шине тіло, стала хоч трохи не з так бридка; посадили молодих за стіл; страви ж було усякої наварено, була ж і горілка, була й варена. Таки нічого сказати: було діло з порядком.

Чи співали дружечки, чи не співали, чи танцювали парубки з дівчатами, чи не танцювали, а мерщій поділили коровай та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то м'яке-сеньких подушечках спав би він з панною хорунжівною, і усе… і теє… а тут довелось лягати на своїй паїничівській перині та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту біду, збираючись на панні Йосиповні женитись, Пазьку, таки нань-мичку свою, що йому усегда після обід у головці ськала, відпустив до пана писаря до того ж діла. А сидячи на посаді з своєю Солохою, як вздрів Пазьку, що прийшла на весілля дивитися, так… аж оскома його узяла…

Ну, сяк-так переночувала. Яка не була Солоха, а при-йшлось тій, що замість матері, по закону хомут надівати, як водиться часом по весіллям у городі…

Ще ж дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибіг тарадайкою у город покриватися. Попереду везуть на превисоченному дрючці запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина… і коням чуби, і музиці і руки, і скрипку, і чуб, і уси червоними лентами поперев'язовали; і покривали молодих у церкві. А в пана Микити Уласовича Забрьохи, хоч є і стьожки, є й хустки, та ба! не вивезло. Повів Солоху покривати дружко… на сміття, по закону. Лихо нашому панові Забрьосі, та й годі!!!

Зібралися люди, лагодяться калач розділяти, змовляються, чим пана Забрьоху даровати: «Сякий-такий, а він є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не відбудеш; а коли не так, то він таки своє коли-небудь віддячить». От радяться промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, і вже пан Пістряк, звичайно, як писар, узявши вуголь у руки, хоче записовати на стіні, хто Що подарує; а дружко збирається викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує… аж ось і вбіг козак із Чернігова і зараз подав письмо до пана сотника від самісінького пана полковника черніговського.

Надувсь наш пан Забрьоха, мов індик, і став шикати, щоб усі замовчали, і каже: «Цитьте лишень, мовчіть! Пане писарю! а прочитай-ке сей лепорт. Бач, мені ніколи; я теперечки на посаді сижу, я молодий. А читай, читай! Чи нема якої новини або якої милости? Та голосніш читай!»

Поки пан Пістряк читав по складам та зопинявся над словотитла, так ще нічого; як же став по верхам читати, так ну! – фіть! фіть!., та й тільки. Там було таке писано, що пана Забрьоху, таки нашого Микиту Уласовича, зачим не послухав пана полковника черніговського та не прийшов з хваброю Конотопською сотнею у Чернігів, як йому було писано, а замість того зополісковав у ставку конотопських молодиць та старих баб, мов плаття, та з півдесятка їх на смерть утопив; а далі, як вишукав промеж них відьму, та їй і піддався, і чортяці душу закріпостив, та й літав у вирій, мов той птах заморський, що усі люди бачили, і дивовались, і полякались, а деяким малим дітям і переполох виливали, так-то добре кумандовав пан согник над своєю сотнею; так за те його з сотничества і змінити…

Як се почув народ, так і вжахнулись, і стоять, роти по-роззявлювавши, а наш сердешний Забрьоха сидить, мов гарячим борщем похлинувся… і казати б то, і у горлі застряло, і поблід, і посинів, і запінився, і сльози пустив. А Риго-рович йому і каже: «От так же, пане сот… чи то пак вже, пане Микито! Так тобі і треба. Ти вже було дуже розібрався, і вже й писаря не слухав, і мав умніший його бути, та, бач, у вирій літав, та сотничество і пролітав. Се ж ще на першому листку так писано, а ось перевернемо на другий, що то там прочитаємо. Може, й наш верх буде. Цитьте ж усі, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому і на ралець з гостинцями ідіте».

Та й перевернув папір, уси розгладив, озирнув усіх, щоб дивилися на нього, і кахикнув тричі по-школярськи, і став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як він бажав і щиро надіявся, і з тим і Забрьоху скрутив з сотничества, а з другої сотні узяли суд-денка, Дем'яна Омеляновича пана Халявського, та й письмо упустив, і голову похилив, і довго думав, думав, далі підняв голову та й каже собі: «Дарма! Підіб'юсь під нового та й буду над ним орудовати. Недовго буде пановати. Пошию і сього у дурні, його і змінять, тогді вже певно я буду. Оставайся ж, пане сот… чи то пак, пане Микито, з своєю Солохою, а я піду до нового пана сотника, Дем'яна Омеляновича, і той подарунок, що лагодив тобі на весілля, понесу йому на ралець. А хто, хлопці, за мною?»

– Я! я! я! я! – заревла громада і потягли з хати, незважаючи, що й чарки поналивані і калач дружко покраяв І що то сказати: усі, і дружко, і піддружий, і бояри, і усі розійшлись; зоставсь сам Микита з Солохою; нікому було й страви їсти, то на обід понаварювали.