Коні не винні (збірник) - Коцюбинский Михаил Михайлович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
– А се що? – скрикнула вона на всю хату, аж хлопці жахнулись з несподіванки. – А се що за вигадки? Ще я не діждалася, щоб ти, запанівши, гордував матір’ю мужичкою?! Так ти ж не діждеш, сякий-не-такий сину!.. – І Наумиха, як оком мигнути, вхопила граматку та вкинула її у піч. Нещасна граматка почорніла, задимилась, а далі спалахнула ясним полум’ям, аж в хаті стало видніше.
Хлопці перелякано дивились то на палаючу книжку, то на грізну постать сердитої матері й не знали, що їм чинити. А Наумиха хвилювалась.
Все той старий виробляє… З глузду з’їхав на старість, чи який хрін… Бач, яке вигадав: дітей вчити, в пани виводити!.. Ще вона мало натерпілася від тих панів, ще вони мало залляли їй сала за шкуру за часів панщизняних?! А тепер щоб власні діти її зростали на сльози людські?.. Та зроду-звіку сього не буде!..
Довго ще гримала Наумиха на чоловіка та совала горщики в піч так енергічно, що не раз борщ, хлюпнувши на вогонь, бухав та сичав, мов гадина, гніваючись на незручність господинину.
А по голові Семеновій шибали думки: «Невже пани такі погані, як оце про них усі кажуть – і мати, і Романко? Невже я мусив би відцуратись рідної неньки, ставши паном, через те, що вона мужичка?.. Та Бог з ними, з тими панами! Бог з ним, з тим панством та з книжками! Не хочу вчитися. Однак настирилось мені те вчиття…»
І Семен зважився залишити назавжди книжку, хоч чув, що він наче загубив щось, що в його чогось не стало.
А Наумиху жаль взяв, що нагримала на свого пестунчика; вона покликала увечері Семена, приголубила його та довго потішала, оповідаючи чудову казку про «Правду та кривду», аж поки Семен не поснув у неї на колінах, забувши уві сні свої турботи дитячі…
Настала осінь. Почали загадувати до школи. Наум гадав віддати Семена, але Наумиха стала руба і затялась, що не пустить. Наум не дуже налягав, вдовольняючись одним Романком, проте покликав Семена, щоб від самого дізнатись, чи має він охоту до вчиття.
– Ну, сину, як маєш охоту, то я тебе в школу віддам.
Семен мовчав, спустивши очі додолу, а далі наважився:
– Ні, не хочу…
– Чому ж ти не хочеш?
– Так, не хочу…
– О, це ще… ціпов’яз! Родивсь мудьом – мудьом і вмреш! – сказав Наум, махнувши рукою.
З того часу й прозвали Семена ціпов’язом.
А Наум хвалився людям:
– Двох синів маю, та… з одного дерева і хрест і лопата, мовляли ви… Цей, Романко, в мене хитрий, хоч кого обдурить!.. І грамоту добре знає, письменний… От – малий ще, а куди хочете «прошеніє» напише… Є його тих прошеній і в волості, і в мирового, і де хочете… Одно аж у «Крестьянскоє присутствіє» подав! І приняли! Аякже!.. Я ще виведу його в люди, як дасть Бог прожити… Ну, а молодший, Семен – той отак: за плугом ходити, сіно косити, ціпом махати… Сказано – ціпов’яз!
Росли брати, зростали, та не були друзями, Семен це добре пам’ятав. Неоднакову вдачу мали. Щирий та щедрий Семен ніяк не міг погодитися з лукавим та заздрим на чуже добро Романком. Чого б не попрохав, про що б не поспитав Семен у старшого брата – на все одна відповідь: «А що даси?» Не раз лучалося, що Романко обдурював Семена, звичайно, в дрібничках. Видурить що в його, та ще й регоче, коли той обурюється на брата за хитрощі.
Все це відпихало Семена від брата, і він жив самотньо, не маючи й межи хлопцями приятелів. Сопілка та думи були йому приятелі й побратими. А думи носились по його голові одна за другою, як хмари по небі, коли їх жене вільний вітер. «Чому?», «Навіщо?», «Чого?» не давали йому супокою, і лиш одна буйна фантазія хлопця давала дивоглядні часом відповіді на ті питання… Романка віддали в економію за писарчука, і він дуже чванився новим прозвищем та новою жилеткою, яку батько вперше справив йому. Семен лишився на господарстві помагати батькові.
Збігло кілька років. Семен починав уже двадцятий рік, коли старий помер, лишивши ґрунт – шість шнурів – синам. Романа теж проженено тоді з економії, де він був за прикажчика; він одружився, взяв половину батьківщини – три шнури поля – та поставив собі хату край села, де саме починалась його нива. Других три шнури взяла Наумиха.
Семен мусив йти у найми, бо на батьківщині нічого було робити.
Найми! Він знав, що то найми… «Босий дохід, а голодна харч; зрання води, в полудне пити, а ввечері бити», – як каже жартівлива приказка. Та багато сумної правди в тих жартах.
Одно тільки скрашало його життя невеселе: надія на краще, що жевріла в його серці. За чотири роки служби в економії склав він сто п’ятдесят карбованців; на ці гроші купить він собі ґрунт, що за три сотні продає пан Янковський таки в їх селі (катеринку, може, позичить Роман, а п’ятдесят пан почекає), одружиться з Домною і якось, дасть Бог милосердний, стане на ноги!.. Ця думка так підбадьорила Семена, що він зірвався на рівні ноги й прокинувсь з задуми.
Навкруги чорніло зоране поле, а згори, від повного місяця, лилось блакитне холодне сяйво, обгортало мокру землю, переливалось на змочених росою плугах, блищало по лемешах та мокрих рогах волів, що, лежачи оддалік, тихо румигали. Тільки яри та провалля, повні пітьми, туману й холоду, грізно чорніли геть навкруги, бо місяць, мабуть, жахався послати свої паруси в ці таємничі закутки…
Семен помолився до неба, загорнувся у свиту і заснув твердим сном натрудженого робітника.
Першої неділі після цього відпрохався Семен у пана на часинку до брата. Він застав у Романа гостей: старосту та дяка, що любо бесідували за чаркою. Відколи поставлено Романа сільським писарем, він ще більше почав цуратись мужицької компанії, а водився з дяком, фершалом та прикажчиками з економії. Скоро гості вийшли, Роман обернувся до Семена, поглядаючи на нього хитрими очима. Ці очі та погордлива рисочка коло уст якось прикро вражали, псували доволі гарне, чепурне Романове обличчя з русявим волоссям на голові, підстриженим під польку.
– Що там, оборались?.. – байдужно обізвався Роман до Семена.
– Та ні ще… ще буде на деякий час… А я оце до тебе, Романе, за порадою…
– А що там таке? – скинув догори бровами Роман.
– Та то бачиш… склав я собі на службі трохи грошенят… маю сто і п’ятдесят… Не вікувати ж мені, думаю собі, у наймах, треба б уже хоч клаптик свого поля мати… А тут лучається купити; панок отой, Янковський, продає три морги, тих…
– Що суміжні з моїм полем? – скрикнув Роман.
– Еге!..
Роман вже не слухав. Як! Цих три морги родючої землі, що наче зумисне притулені до його ниви, мають бути не його власністю, хоч він, складаючи гроші на цю землю, два роки плекав у серці надію купити її?.. І хто ж? Отой ціпов’яз має видерти в нього з-під носа ту землю?.. Ніколи! Краще він собі зуба вирве, ніж попустить кому іншому купити її!
Думи колесом закрутилися в голові Романовій; він почув, що ним починає тіпати пропасниця.
– Ну, та що? – нервово скрикнув Роман, обертаючись до брата.
– А я, бач, й прийшов попрохати, чи не позичив би ти мені катеринку?.. Я тобі дурно не схочу… П’ятдесят пан обіцяв почекати: на рік, може, спроможуся віддати…
– Не дам!.. не маю!.. Чи я тобі жид, чи я тобі банок який, що йдеш до мене по гроші? – кричав роздратований Роман, а усякі думки так і літали по його голові, попереджаючи слова.
– Та чого кричиш?.. Схаменись, чоловіче!.. Не даси, то й обійдеться без свяченого на Різдво!.. Жиди позичать!..
– Найкраще… йди до жидів, йди… най позичають!..
Семен лихий та збентежений вийшов з хати.
А Роман гукнув на жінку, щоб виймала з бодні гроші… Та всі, які єсть!.. Катеринка… десятка… друга… третя… сто тридцять! Мало!.. А проте – треба щось радити! Роман мало що не прожогом кинувся до пана Янковського. Так чи інак, а земля мусить бути його власністю!
За кілька хвилин Роман опинився у пана Янковського. Але там стріла його несподіванка. Панок затявся, що не продасть землі нікому, опріч Семена, бо Семен умовився та дав задаток, а пани Янковські не звикли ламати слова. Надаремне Роман давав більшу ціну, надаремне упевняв пана, що Семен не має грошей, що він крутій і т. ін. Пан не похитнувсь. Роман, лютий та скажений, проклинаючи брата, вибіг від пана Янковського і не помітив, як самі ноги занесли його на ниву, що, мов здорового зуба, виривав її в нього Семен.
