Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Що це за тип? — спитав він.
Корехідор, — відповіла вбита горем Урсула. — Кажуть, що це такий начальник і його прислав сюди уряд.
Корехідор, дон Аполінар Москоте, прибув до Макондо без зайвого шуму. Спинився в готелі Хакоба, заснованому одним із перших арабів, які приїжджали обмінювати дрібнички на папуг, і назавтра винайняв кімнатку з дверима просто на вулицю, через два квартали від будинку Буендіа. Поставив усередині стіл і стілець, куплені в Хакоба, прибив на стіну привезений із собою герб республіки і вивів на дверях: «Корехідор». Першим його розпорядженням був наказ пофарбувати всі будинки у блакитний колір з нагоди річниці національної незалежності.
Хосе Аркадіо Буендіа, зайшовши з копією наказу в руці до корехідора, застав його в гамаку, почепленому тут же в конторі: начальник відсипався після обіду.
Ви писали цей папірець? — спитав Хосе Аркадіо Буендіа.
Дон Аполінар Москоте, вже літній чоловік сангвінічної комплекції, досить боязкий на вигляд, відповів ствердно.
Яким же це правом? — спитав далі Хосе Аркадіо Буендіа.
Дон Аполінар Москоте, попорпавшись у шухляді столу, дістав папір і простягнув йому.
Мене призначено корехідором вашого міста.
Хосе Аркадіо Буендіа і не глянув на призначення.
У цьому місті ми не порядкуємо папірцями, — спокійно відказав він. — І запам'ятайте раз і назавжди: нам не потрібен корехідор, у нас тут нічого коригувати.
Як і доти, не підвищуючи голосу, він докладно розповів зовні незворушному донові Аполінару Москоте, як вони заснували селище, як розмежували землю, проклали дороги, зробили все, що потрібно, й не турбували при цьому ніякий уряд, і їх так само ніхто не турбував. «Ми мирні люди, у нас досі ніхто не вмирав своєю смертю, — сказав Хосе Аркадіо Буендіа і докинув: — Адже ви самі бачите: тут іще немає цвинтаря». О ні, він не скаржиться на уряд за те, що той їм не допомагав. Навпаки, він радий, що їм не заважали досі спокійно рости, й сподівається, що так усе й буде надалі: адже вони не для того заснували Макондо, щоб тепер перший-ліпший зайда вказував їм, що вони мають чинити. Дон Аполінар Москоте тим часом надяг на себе куртку з грубої бавовняної тканини, такої ж білої, як і його штани, ані на мить не забуваючи про добрі манери.
Отож коли хочете зостатися тут, як звичайний простий житель міста, — ласкаво просимо, — мовив на закінчення Хосе Аркадіо Буендіа. — Але якщо ви прибули сюди, щоб запроваджувати безлад, примушуючи людей фарбувати будинки у блакитний колір, то пакуйте свій мотлох та й забирайтеся звідси туди, звідки прийшли. А мій будинок буде білим, як голубка.
Дон Аполінар Москоте зблід. Ступив назад і, стиснувши щелепи, мовив трохи схвильовано:
Повинен вас попередити: я озброєний.
Хосе Аркадіо Буендіа навіть не зауважив, у яку мить його руки наповнились тією молодою силою, з якою він колись валив додолу коня. Він схопив Аполінара Москоте за петельки й підняв до свого обличчя.
Я чиню так, — сказав він, — бо волію краще проволокти кілька хвилин живого, аніж решту життя тягати за собою мерця.
І, тримаючи за петельки, проніс дона Аполінара Москоте вулицею — самісінькою її серединою — і поставив його обома ногами на дорогу, яка вела з Макондо в долину. Через тиждень корехідор повернувся в супроводі шести босих обшарпаних солдатів, озброєних ґвинтівками, та з підводою, запряженою волами, в якій сиділи його дружина і сім дочок. Згодом прибуло ще два вози з меблями, скринями й домашнім начинням. Тимчасово він поселив свою сім'ю в готелі Хакоба, доки знайде собі будинок, і знову відчинив свою контору, поставивши на дверях двох вартових. Старожили Макондо вирішили прогнати непроханих гостей і з'явилися разом зі своїми старшими синами до Хосе Аркадіо Буендіа, сподіваючись, що він їх очолить. Однак той висловився проти їхнього наміру, бо, як пояснив він, дон Аполінар Москоте повернувся разом із дружиною й дітьми, а чоловікам не личить ганьбити когось перед його ж власною родиною. Треба залагодити справу мирно.
Ауреліано зголосився піти з батьком. На той час він уже почав носити чорні вуса з намазаними клеєм, закрученими кінчиками і вже промовляв тим гучним голосом, що вирізнятиме його на війні. Беззбройні, не звертаючи уваги на вартових, зайшли вони до контори корехідора. Дон Аполінар Москоте не виявив ані найменшого замішання. Він познайомив їх зі своїми двома дочками, що випадково були в конторі: шістнадцятирічною Ампаро, темноволосою, як її мати, і Ремедіос, якій щойно минуло дев'ять років, гарнесенькою дівчинкою з ірисовою шкірою й зеленими очима. Сестри були Граціозні й добре виховані.
Тільки-но Буендіа ступили досередини, як обидві дочки, перше ніж батько встиг назвати їм імена відвідувачів, подали тим стільці. Однак прибулі воліли стояти.
Гаразд, приятелю, — мовив Хосе Аркадіо Буендіа. — Можете залишатися тут, але я кажу це не тому, що за дверима стовбичать оті бандюги з мушкетами, а з поваги до вашої дружини й ваших дочок.
Дон Аполінар Москоте зам'явся, але Хосе Аркадіо Буендіа не дав йому часу на відповідь.
Проте ми ставимо перед вами дві умови, — докинув він. — Перша: всяк фарбує свій дім тим кольором, яким йому заманеться. Друга: солдати покидають Макондо. А порядок у місті ґвинтівуємо ми.
Корехідор підняв руку, як для присяги.
Слово честі?
Слово ворога, — відказав Хосе Аркадіо Буендіа. І додав з гіркотою в голосі: — Бо я хочу сказати вам одну річ: ви і я залишаємося ворогами.
Того ж вечора солдати покинули місто. Через кілька днів Хосе Аркадіо Буендіа підшукав для сім'ї корехідора будинок. І всі заспокоїлися, крім Ауреліано. Образ Ремедіос, наймолодшої корехідорової доньки, якій Ауреліано за віком годився в батьки, зостався глибоко в його серці, завдаючи йому постійного болю. Це було фізичне відчуття, що майже не давало йому ходити, як ото камінець, що потрапив у черевик.
З нагоди закінчення нового, білого, як голубка, будинку було влаштовано бал. Думка про це зародилася в голові Урсули ще того вечора, коли вона зрозуміла, що Ребека й Амаранта стали дорослими дівчатами. Власне кажучи, головною спонукою затіяного будівництва стало бажання мати пристойне приміщення, де б дівчата могли приймати гостей. А щоб здійснити свій задум з повним блиском, Урсула працювала як каторжна весь той час, поки виконувалися заплановані перетворення, і ще до їхнього закінчення вона наскладала від продажу солодощів та хліба стільки грошей, що могла назамовляти чимало рідкісних і цінних речей для прикраси й упорядкування будинку, зокрема — чудесний винахід, який мав вразити все місто й викликати бурхливий захват у молоді, — піанолу. Її привезли розібраною й упакованою в кількох ящиках, а тоді вивантажили разом із віденськими меблями, богемським кришталем, столовим посудом, простирадлами з голландського полотна і силою-силенною найрізноманітніших ламп, свічників, ваз, покривал і килимів. Торговельна компанія обох Індій, що доставила все це, прислала за свій рахунок іще й майстра-італійця — П'єтро Креспі, який мав скласти й настроїти піанолу, а також навчити клієнтів користуватися нею для танців під модну музику, записану дірочками на шести картонних циліндрах.
П'єтро Креспі був молодий і білявий — такого гарного й вихованого чоловіка в Макондо ще ніхто не бачив; він так дбав про свій зовнішній вигляд, що навіть у найвиснажливішу спеку працював у тиснутому сріблом шкіряному жилеті і в пелерині з темного сукна. Обливаючись потом і пильно витримуючи шанобливу відстань між собою й господарями дому, він просидів, замкнувшись кілька тижнів у вітальні, заглиблений у роботу з такою самою одержимістю, з якою Ауреліано віддавася ювелірній справі. І от одного ранку, не відчинивши дверей і не покликавши нікого в свідки чуда, майстер вставив у піанолу перший циліндр, і набридливий перестук молотків та безнастанний грюкіт дощок нараз урвались, і запала тиша, сповнена подиву перед гармонією й чистотою музики. Всі збіглися до вітальні. Хосе Аркадіо Буендіа остовпів вражений, але не красою мелодії, а тим, що клавіші піднімалися й опускалися кожна сама по собі; він навіть установив у кімнаті камеру Мелькіадеса, сподіваючись зробити знімок невидимого музиканта. Того ранку італієць снідав разом із їхньою родиною. Ребека й Амаранта, що подавали на стіл, торопіли, бачачи, з якою плавністю бліді, не прикрашені жодною каблучкою руки цього подібного до ангела чоловіка орудують ножем і виделкою. В сусідній з вітальнею залі П'єтро Креспі почав давати уроки танців. Не доторкаючись до дівчат, під стукіт метронома, що відбивав ритм, він показував їм різні па під чемним наглядом Урсули, яка ні на хвилю не залишала кімнати, поки її дочки вчилися танцювати. У ці дні П'єтро Креспі надягав особливі штани — дуже вузькі та облягаючі — і бальні туфлі. «Даремно ти так непокоїшся, — казав дружині Хосе Аркадіо Буендіа. — Цей чоловік — пестунчик». Та Урсула не послабила своєї пильності, доки закінчилося навчання і італієць поїхав геть з Макондо. Тоді почали готуватися до свята. Урсула склала досить куций список запрошених, куди ввійшли родини засновників Макондо — всі, крім родини Пілар Тернери, яка на той час устигла народити ще двох синів від невідомих батьків. То був, по суті, кастовий відбір, хоча й зумовлений дружнім почуттям: удостоєні запрошення були друзями Буендіа ще до походу, що завершився заснуванням Макондо, їхні сини й онуки з дитячих літ були товаришами Ауреліано й Аркадіо, а дочки — єдиними подругами Ребеки й Амаранти, яких пускали в дім, щоб дівчата могли разом вишивати. Дон Аполінар Москоте, добрий правитель Макондо, чия діяльність обмежувалась утримуванням на убогі особисті кошти двох озброєних дерев'яними жезлами поліцаїв, був суто декоративним представником влади. Щоб зводити кінці з кінцями, його дочкам довелося відкрити кравецьку майстерню, де також виготовлялися штучні квіти, солодощі з ґуайяви, а на особливе замовлення — і любовні послання. Дарма що дівчата були скромні, послужливі й найгарніші в місті та краще від усіх танцювали нові танці, їм так і не вдалося потрапити в список запрошених на бал.
