Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Я сподіваюсь, що ми теж наберемося спритності, — сказала сестра. — Скажи їй, щоб вона забиралася геть, Нікі.
— Скажи сама.
— Забирайся геть, куріпко! Птах не рухався.
Нік підняв рушницю, і птах подивився на нього. Нік знав, що він не може застрелити птаха, не засмутивши сестру, і тоді він зафуркотів, як куріпка, що вилітає зі схованки, і птах подивився на нього зачарованим поглядом.
— Давай краще ми не займатимемо його, — сказав Нік.
— Вибач, Нікі, — сказала Мала. — Він дурний.
— А які вони смачні, — сказав Нік. — Ти зрозумієш, чому ми на них полювали.
— На них теж іще не сезон?
— Звичайно. Але вони вже доросли, і ніхто, крім нас, на них тут не полював би. Я вбив чимало великих рогатих сов, а велика рогата сова вбиває куріпок майже щодня. Вони весь час полюють і вбивають усіх гарних птахів.
— Цю куріпку сові легко вбити, — сказала сестра. — Мені вже трохи відлягло з душі. Тобі дати мішок?
— Я випатраю їх, а потім складу в мішок, загорнувши в папороть. Звідси вже недалеко й до чорниць.
Вони сіли під кедром. Нік розчинив птахів, вийняв теплі нутрощі, пошукав у них те, що можна їсти, потрухи, вичистив їх і промив у струмку. Коли птахи були випатрані, він пригладив їм пір'я, загорнув їх у папороть і поклав у мішок з-під борошна. Потім зробив з мішка рюкзак, повісив собі на плече, вернувся до струмка, сховав у нього нутрощі, а тоді кинув кілька шматочків легень у струмок, щоб подивитись, як у бистрій течії шугає форель.
— З нього була б гарна принада, але нам її не треба зараз, — сказав він. — Вся наша форель у струмку, і ми братимемо її, коли нам буде потрібно.
— Цей струмок збагатив би нас, якби протікав біля нашого дому, — сказала сестра.
— Тоді з нього виловили б усю рибу. Це останній струмок у наших краях, до якого не добралася людина, крім хіба ще отого, що в нетрях за озером. Я ніколи нікого не приводив сюди рибалити.
— А тут коли-небудь хтось уже рибалив?
— Ніхто, наскільки я знаю.
— То це незайманий струмок?
— Ні, індіанці тут рибалили. Але вони забралися звідси після того, як перестали зрізати з ялиць кору, і тут не зосталося жодного їхнього табору.
— А Евансів хлопець знає це місце?
— Де там! — зопалу вигукнув Нік. Але потім подумав про те, що сказав, і йому стало неприємно. Той хлопець наче постав у нього перед очима.
— Про що ти думаєш, Нікі?
— Я не думаю.
— Ні, ти думав, Нікі. Скажи мені. Ми ж товариші.
— Може, він і знає, хай йому біс, — сказав Нік. — Може, й знає.
— Але ж ти не певен цього.
— Ні. В тому-то й вся біда. Якби я був певен, то вшився б звідси.
— Може, він уже порається в нашому курені, — сказала сестра.
— Не кажи так. Ти що, хочеш його прикликати?
— Ні, — сказала вона. — Пробач. Нікі, я шкодую, що згадала про нього.
— А я ні, — сказав Нік. — Я вдячний тобі. Однаково він мені муляв. Тільки я перестав думати про нього. А треба завжди думати про все.
— Ти завжди й думав про все.
— Але не про нього.
— Так чи так, а ходімо вниз, назбираємо чорниць, — сказала Мала. — Ми ж бо нічим не можемо тепер собі зарадити, правда?
— Так, — сказав Нік. — Ми назбираємо чорниць і повернемось назад до куреня.
Але Нік пробував обміркувати становище з усіх боків. По-перше, не треба панікувати. Адже нічого не змінилося. Все лишається так, як було тоді, коли він вирішив прийти сюди й перечекати, доки мине небезпека. Евансів хлопець міг піти за ним назирці ще раніше. Але навряд. Міг піти за ним слідом лише один раз, коли він звернув сюди з дороги повз ферму Ходжесів, але теж навряд. У струмку ніхто не рибалив. Він був у цьому переконаний. Але ж Евансів хлопець захоплюзався не рибальством.
— У того виродка тільки одне захоплення: стежити за мною, — сказав він.
— Я знаю, Нікі.
— Він уже тричі накликав на нас біду.
— Я знаю, Нікі. Але не вбивай його.
«Ось чому вона пішла зі мною, — подумав Нік. — Ось чому вона тут. Бо ж ясно, що я не зважусь стріляти, доки вона зі мною».
— Я знаю, що не треба його вбивати, — сказав він. — Ми нічого не можемо тепер зробити. Не говорімо більше про це.
— Якщо ти обіцяєш, що не вб'єш його, — сказала сестра. — З усього можна виплутатись, і все минеться, тільки треба почекати.
— Вертаймось до куреня, — раптом сказав Нік.
— Без чорниць?
— Ми назбираємо їх іншим разом.
— Ти занепокоївся, Нікі?
— Так. Вибач мені.
— Але що з того, що ми повернемося назад?
— Швидше знатимемо.
— А чи не можна все-таки сходити туди, куди ми зібралися?
— Сходимо потім. Я не боюся, Мала. І ти не бійся. Але я стривожений.
Нік рушив навпростець понад узліссям, і вони пішли в затінку. Тепер вони підійдуть до табору згори.
До табору вони наблизились дуже обережно. Нік ішов попереду з рушницею. Ніяких ознак, що тут хтось побував.
— Залишайся тут, — сказав Нік сестрі. — Я піду роздивлюся довкола. — Він залишив свій мішок з куріпками й відерця для чорниць і подався проти течії струмка. Коли сестра вже не могла бачити Ніка, він замінив дробові набої на кульові. «Я не вбиватиму його, — подумав він, — хоч і треба було б». Він старанно оглянув усе довкола. Ніде не було ніяких слідів. Тоді він пішов ще вниз за течією, а звідти вже до табору.
— Вибач, що я так стривожився, Мала, — сказав він. — Ми тепер можемо зготувати собі гарний сніданок і вже не боятися, що багаття буде видно здалеку вночі.
— Я так стривожилася, — сказала вона.
— А ти заспокойся. Все гаразд, нічого не змінилося.
— Проте через нього ми повернулися, навіть не назбиравши чорниць. А його тут і близько не було.
— Я знаю. Та все ж таки його тут немає. Мабуть, він взагалі ніколи не був біля цього струмка. Можливо, ми його тут взагалі не побачимо.
— Він налякав мене, Нікі, більше, ніж коли б був тут.
— Я знаю. Але страх нічого не дає.
— Що ж ми робитимем?
— Краще зачекаймо до вечора, а тоді вже почнемо куховарити.
— А чому ти змінив свій намір?
— Бо вночі він сюди не дістанеться. Він не зможе пройти в темряві через болото. Нам нічого боятися, що він з'явиться тут рано-вранці чи пізно ввечері. Будьмо, як ті олені, що вдень вилежуються в схованці й виходять тільки в безпечний час.
— А може, він взагалі не прийде сюди?
— Може, й так.
— Але ти дозволиш мені бути з тобою весь час, правда?
— Боюсь, що доведеться відіслати тебе додому.
— Не треба, прошу тебе, Нікі. Хто ж тоді втримає тебе, коли ти схочеш убити його.
— Слухай, Мала, припини ці розмови про вбивство, я ж тобі й слова не сказав, що збираюсь когось убити. Ні про яке вбивство не може бути й мови.
— Це правда?
— Правда.
— Я така рада.
— Нема чого радіти. Про це навіть мови не було.
— Гаразд. Я ніколи не думала й не говорила про це.
— Я також.
— Звичайно, ти також ні.
— Я ніколи й не думав про таке.
«Авжеж, — подумав він. — Ти ніколи й не думав про таке. Тільки цілий день і цілу ніч. Але не можна думати про це, коли ти поруч з нею, бо вона вгадує твої думки. Адже вона твоя сестра, і ви любите одне одного».
— Ти голодна, Мала?
— Не дуже.
— З'їж плитку шоколаду, а я тим часом принесу свіжої води зі струмка.
— Мені зараз зовсім нічого не хочеться.
Вони дивилися на великі білі хмари, що, гнані ранковим бризом, випливали з-за блакитних пагорбів по той бік болота. Небо було високе, чисте, синє, і хмари підіймалися білі, відривалися від пагорбів і сунули у високості; бриз посвіжішав, і тіні хмар попливли над болотом і через схил. Дерева захиталися од вітру, і на Ніка й Малу, які лежали в затінку, війнуло прохолодою. Вода зі струмка була холодна й свіжа у бляшаному відерці, і шоколад був не зовсім гіркий, але твердий і хрумкий.
— Вода така приємна, як у тій криничці, біля якої ми вперше побачили їх, — сказала дівчина. — А після шоколаду вона здається навіть смачнішою.
