Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
– Десять миль усього! Тільки десять миль! – повторював, потираючи руки, Заглоба. – Аби добратися до першої корогви, а там без перешкод до Збаража доїдемо.
Володийовський, одначе, вирішив запастися в Проскурові свіжими кіньми, оскільки куплених у Бареку вони вже зовсім загнали, а Бурляєвих скакунів хотіли приберегти на крайній випадок. Обережність така була аж ніяк не зайвою: рознеслася чутка, начебто Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан із усіма ордами суне від Пилявців.
– Ми з князівною тут залишимося, краще нам у місті на ринковій площі не показуватися, – сказав невеличкий лицар Заглобі, коли за версту від Проскурова їм натрапив на очі покинутий будиночок, – а ви попитайте городян, чи не продасть хто коней, а може, проміняти захоче. Сутеніє вже, але нам так чи інак усю ніч їхати.
– Я незабаром повернуся, – пообіцяв Заглоба і поскакав у бік міста.
Володийовський же звелів Редзяну послабити в сідел попруги, щоб дати відпочити бахматам, а сам одвів князівну до світлиці й запропонував для підкріплення сили випити вина і здрімнути трохи.
– Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, – сказав він їй, – тоді й відпочинемо спокійно.
Але не встиг він принести провізію і міхи з вином, як у дворі зацокали копита.
Невеличкий лицар виглянув у віконце.
– Пан Заглоба повернувся – видно, не дістав коней, – сказав він.
Ледь він договорив, двері з сіней відчинились і на порозі з’явився Заглоба – блідий до синяви, засапаний, змоклий.
– На коня! – закричав він.
Володийовський був доволі досвідченим воїном, аби в таких випадках не втрачати часу на розпити. Він не захотів навіть на секунду затриматися, щоб урятувати міхи з вином (про які, утім, подбав Заглоба), миттю підхопив князівну, вивів її у двір і посадив у сідло, а потім, перевіривши квапливо, чи підтягнуті попруги, наказав:
– Уперед, братики!
Зацокали копита, і незабаром люди і коні, мовби низка примар, сховалися в пітьмі.
Довго скакали, не переводячи духу; лише коли від Проскурова їх відокремлювало не менш милі і морок перед сходом місяця згустився настільки, що можна було не побоюватися погоні, Володийовський, наздогнавши Заглобу, запитав:
– Що сталося?
– Зачекайте, пане Міхал, зачекайте! У мене ледве ноги не оніміли… Ух! Дай віддихатися!
– Що ж усе-таки приключилося?
– Сатана власною персоною, клянуся, сатана або змій, у якого одну голову знесеш, інша негайно виростає.
– Та говоріть же ви до ладу!
– Я Богуна бачив на ринку.
– А ви при своєму розумі, пане?
– На ринковій площі бачив на власні очі, а при ньому ще душ п’ять або шість – у мене ноги ледь не оніміли, не до лічби було… Смолоскипи над ним тримали… Ох, чую, біс якоїсь нам перешкоди не утомлюється придумувати; ні, не вірю я більше в щасливе завершення нашої справи. Чи його, диявола, смерть не бере, чи що? Не говоріть нічого Олені… О Господи! Ви його зарубали, Редзян зрадив… Ба ні! Живісінький, на волі і поперек дороги норовить стати. Ух! Усемогутній Боже! Слово даю, пане Міхал, краще spectrum на цвинтарі побачити, ніж цього лиходія. І таланить же мені, чорт забирай, завжди і скрізь саме я його зустрічаю! Талан називається – ворогові такого не побажаєш! Невже, крім мене, немає на світі людей? Нехай би іншим зустрічався! Ні, одному мені тільки!
– А він вас бачив?
– Якби бачив, вам би мене не бачити, пане Міхал. Цього ще не вистачало!
– Добре б знати, – сказав Володийовський, – за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас перехопити по дорозі?
– Здається мені, що на Валадинку.
– Так воно, мабуть, і є. Виходить, ми їдемо в один бік, а він в інший, і тепер уже не миля, дві нас відділяють, а за годину і всі п’ять наберуться. Поки він у дорозі про нас довідається та поверне назад, ми не те що в Збаражі – у Жовкві будемо.
– Гадаєте, пане Міхал? Ну, слава Богу! Наче бальзам пролили на душу… Але скажіть на милість, як могло статися, що цей чорт на волі, якщо Редзян його комендантові влодавскому видав?
– Утік, та й годі.
– Голови рубати таким комендантам! Редзяне! Гей, Редзяне!
– Чого вам, пане? – запитав слуга, притримавши коня.
– Ти кому Богуна видав?
– Панові Реговському.
– А хто він такий, цей пан Реговський?
– Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської корогви.
– Ах ти, чорт! – вигукнув, ляснувши в долоні, Володийовський. Тепер я все зрозумів! Ваша милість забули – нам пан Лонгинус розповідав, як ворогують між собою Скшетуський із Реговським. Реговський цього пана Лаща, стражника, родич і за його ганьбу odium [194] затаїв на пана Яна.
– Зрозуміло! – закричав Заглоба. – На зло відпустив Богуна, значить. Але ця справа підсудна, тут плахою пахне. Я перший поспішу з доносом!
– Дай Боже з ним зустрітися, – пробурмотів Володийовський, – тоді й у трибуналі потреби не буде.
Редзян не зрозумів, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знову поскакав уперед до Олени.
Вершники тепер їхали неквапливо. Зійшов місяць, туман, що піднявся ввечері з землі, осів – ніч зробилась ясною. Володийовський зануривсь у свої думки. Заглобі знадобився ще чималий час, аби отямитися від пережитого потрясіння. Нарешті він заговорив:
– Ох, не минути лиха тепер і Редзяну, якщо попадеться він Богуну в руки!
– А ви скажіть йому новину, нехай натерпиться страху, а я з князівною поїду, – запропонував невеличкий лицар.
– І то так! Гей, Редзяне!
– Чого? – запитав хлопець і притримав коня.
Заглоба наздогнав його і деякий час у мовчанні їхав поруч, поки Володийовський із князівною не віддалилися на чималу відстань, а потім тільки сказав:
– Знаєш, що сталося?
– Ні, не знаю.
– Реговський Богуна відпустив на волю. Я його в Проскурові бачив.
– У Проскурові? Зараз? – запитав Редзян.
– Зараз. Ну, як? Не злетів з кульбаки?
Світло місяця падало прямо на товстощоке лице слуги, на якому Заглоба не тільки не помітив переляку, а навпаки, на превеликий свій подив, побачив жорстоку, просто звірячу ненависть; точнісінько такий вираз був у хлопця, коли він убивав Горпину.
– Еге! Так ти, либонь, Богуна не боїшся? – запитав старий шляхтич.
– Що ж, мосьпане, – відповів Редзян, – коли його пан Реговський відпустив, слід мені самому шукати нагоди помститися за свою ганьбу та образу. Я ж заприсягся, що даром йому це не минеться, і, якби не панянку везти, негайно кинувся б навздогін: за мною не пропаде, не сумнівайтеся!
«Тьху, – подумав Заглоба, – не хотів би я цього щеняти скривдити».
І, підстьобнувши коня, наздогнав Володийовського та князівну. За годину подорожани переправилися через Медведівку і заглибилися в ліс, який двома чорними стінами тягся від самого берега вздовж дороги.
– Ці місця я добре знаю, – сказав Заглоба. – Бір незабаром скінчиться, за ним із чверть милі відкритого поля, по якому шлях із Чорного Острова проходить, а там іще більший за цей ліс – до самого Матчина. Дасть Бог, у Матчині застанемо польські корогви.
– Пора б уже настати порятунку! – пробурмотів Володийовський.
Якийсь час вершники їхали в мовчанні по залитому яскравим місячним світлом шляхові.
– Два вовки дорогу перебігли! – раптом сказала Олена.
– Бачу, – відповів Володийовський. – А он і третій.
Сіра тінь і справді промайнула попереду за сотню кроків од коней.
– Ой, четвертий! – скрикнула князівна.
– Ні, це козуля; дивіться, панно: ще одна і ще ось!
– Що за чорт! – вигукнув Заглоба. – Козулі женуться за вовками! Воістину світ догори ногами перевернувся.
– Їдьмо швидше, – сказав Володийовський, і в голосі його почулася тривога. – Редзяне! А ну, давай із панною вперед!
Редзян із князівною помчали, а Заглоба, схилившись на скаку до вуха Володийовського, запитав:
– Що там іще, пане Міхал?
– Кепська справа, – відповів невеличкий лицар. – Бачили: звір прокинувся, з лігвища біжить серед ночі.
194
ненависть (лат.).