Повість про санаторійну зону - Хвильовий Микола Григорович (книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Карно сказав і зник у темряві.
Анарх ускочив у кімнату. Лист лежав на столі. Сестра Катря й тепер рівно дихала. Очевидно, вона не прокидалась.
Анарх узяв листа, положив його в конверт і тремтячими руками заховав у кишеню.
ХІІІ
Він прокинувся й здивовано подивився навкруги себе: фотелі, ліжко, канапа, на якій він лежав, - все це з першого погляду здалося йому через міру надзвичайним. І тільки коли він побачив на цвяшку одну з Катриних блузок, що її сестра Катря, виходячи з кімнати, очевидно, не встигла сховати в корзину, - згадав ніч.
Вчора, положивши в кишеню листа до своєї сестри, він ліг на канапу й непомітно для себе заснув. Він це добре пам'ятає. Але що ж далі? Він дістав написаний ним лист і хутко пробіг по рядках. Виходить, що все те, що він згадує, - все це було. Анарх поспішно вийшов із кімнати й побрів до поштової скриньки. Він так нервувався, вкидаючи туди свого листа, ніби боявся, що щось пошкодить йому.
З півночі біг холодний вітерець. Енергійно наступав осінній день. Не вірилось, що тільки-но, декілька годин тому, над санаторійною зоною пройшла гроза. Ртуть падала. Стояла холодна ріка й холодні води. Зрідка накрапав дощ. Койки сьогодні не винесли в садок - розташували їх на веранді.
Коли анарх ліг на свою ліжницю и подивився на хворих, побачив: обличчя всім були якісь сірі й скучні. Очевидно, нікого й ніщо сьогодні не цікавило. Навіть ніде не видно було книжок, що протягом цілого літа відігравали таку велику роль в суперечках між хворими й сестрами.
- Слухайте! - почув анарх позад себе сухий голос.
Він повернувся й побачив Майю. Лягаючи на своє ліжко, він не помітив її.
- Що таке? - спитав він і подивився на дівчину. В ній уже зовсім пропала колишня бадьорість, і тільки зрідка проривався тихий негарний смішок.
- Пам'ятаєте (вона сказала не «пам'ятаєш», а «пам'ятаєте») той веселий день, коли я з вами востаннє зустрілася на командній висоті?
- Пам'ятаю… А що?
- От що: ви сказали тоді мені, що ви - хворий. Я вам не повірила. Тепер вірю.
- Дуже радий! - кинув анарх і подивився навкруги; навкруги було так сіро й скучно, що в нім у ці хвилини не прокинулось жодної мислі. Навіть зиркнувши якось на дальню койку й побачивши на ній Карно, він тільки й подумав, що метранпаж сьогодні зовсім не такий, яким він бачив його вчора. Що ж до того, чи справді Карно був учора з ним, чи то просто була примара, то він навіть не поцікавився. Наступив момент цілковитої апатії. Анарх і справді попав в якесь зачароване коло: ішла апатія, за нею тривога й манія пересліду, причини якої він і досі не міг розгадати, і нарешті проривалося життя. Останній момент знову зміняла апатія, і так без кінця.
- Вашій хворобі я тепер вірю, - сказала Майя. - Бо не тільки я, можливо, і багато з нас захворіло на цю хворобу. Але нашій хворобі ім'я не істерія, а… Як би це м'якше сказати… А… entre chien et loup (між собакою і вовком - франц.). Бо ж подивіться: я завжди погоджувалася з тим твердженням, що ми надто гнучке тіло. Я знаю, що ми служимо тільки тому класу, який - власть. Але…
- Але ви, мабуть, трохи не погоджуєтесь?
- Ні! - різко сказала вона. - Я цілком погоджуюсь. Я сама належу до них, про кого говорю зараз, і добре знаю породу цих людей. Але я мушу визнати, що починаю зневажати цей крам. І не на словах, як це часто буває з нами, а щиро, на ділі. Ви подумайте: все ж таки ми колись давали гідних поваги людей. Був час, коли з нашого осередку виходили безгрішні апостоли й святі проповідники. Варт пригадати хоч би минуле століття й початок нашого. А тепер? Тепер я сама собі не вірю. Мені здається іноді, що й я здібна на ту гидоту, без якої тепер не може жити названа порода. Подивіться хоч би на всіх тих, що тікали за кордон і відтіля паплюжили республіку. З якою солоденькою усмішкою плазують вони на задніх лапках! Де їхнє почуття людської гідності? Це ж кошмар!… Але не одні ці. Хіба ті, що живуть тут, хіба вони не являються крамом? Тепер кожний бувший велетень не більше, як паршивенький інтелігентішка, міщанин, сволоч, який нахабно дере кирпу й ще нахабніш заявляє «ми». Цебто «ми», не ті, що пахали (це між іншим), а «ми» - вдасть!… Зі мною було вже багато випадків, коли я таких-о артистів приймала за партійців. Він так упевнено говорить «ми», що ви ніколи не подумаєте інакше. Знаєте, це до болю противно! Саме в цьому я й бачу розклад вершків нашого суспільства.
- Я чув, що це - не погано, - знову в'яло сказав анарх.
- Або подивіться, - продовжувала Майя, незважаючи на репліку. - Загляньте в магазин, де продається марксівська література… Звичайно, за велике завоювання можна вважати той факт, що наші вороги читають те, що ми хочемо. Але ж гидко дивитись, коли вся ця продажна сволоч навалюється на нашу книгу й пожирає її, майже давиться, пожираючи її. А для чого це? Щоб скоріше сказати «ми».
Анарх слухав ці їдкі слова й несподівано відчув, як у нім заворушилось щось подібне до злоби. Він повернувся й сказав:
- Це закон Дарвіна: боротьба за існування!
Майя зневажливо подивилась на нього й знову перевела свій погляд на койку.
- І це розумію, - сказала вона. - Але все-таки людина повинна чимось різнитися од гадини. І та бореться за існування. Де ж людська чистоплотність?… І коли хочете щирого признання, я скажу: мені буває соромно до сліз за цей продажний крам.
Вона змовкла й одвернулась. Анарх байдуже подивився на неї, прикрив ковдрою подушку і, раптом підвівшись, мовчки пішов на проселочну дорогу. В їдальні він побачив за невеличким столом нервову хвору, що кожного дня заносила щось у свій щоденник.
«Їдкі розмови входять у систему, - писала, між іншим, в своєму щоденнику хвора. - Навіть Унікум і психопат - і ті почувають потребу висловити свою незадоволеність. «Знову лікарський смотр?» - говорить Унікум. «Знову лікаткий тмот», - подає дідок. І тоді ж вияснилося: це просто комедія! Головний лікар запише зарані, кого треба виписати, а консиліум лікарів - просто так, для блізиру. В цім певні і Унікум, і психопат, і інші. І вони перекидаються отруйними фразами. Як же, мовляв, відціля треба зробити висновок: залицяйся до головного лікаря. Відціля, безперечно, і так званий протекціонізм. І Унікум певна, що тут мусить усе змішатися: і партійні, і безпартійні, і анархи, і радбури, і комбури. А коли змішається, тоді виясниться: нас давить протекціонізм, ми загрузли в протекціонізмі. І тому завтра треба обов'язково побачити головного лікаря й зробити йому «глазки». «Але що ж буде робити другий пол?» - питав психопат. «Це залежить від його таланту, - ядовито кидала Унікум і продовжувала, вивертаючи гладкий торс: - А завтра не головний лікар, а прийдуть черевички з губздраву. Подивляться вони на санаторій, покуштують мороженого, покрутять носом і скажуть: «Нам цей санаторій не подобається. Значить, ми поїдемо в Крим. Будь ласка, передайте цю записку секретареві губздраву». І улетить. Тоді санаторій, коли він не дурень, мусить зробити так: написати записку й до першої записки, приложивши цю записку, приложити й камінь, що ним чистять нігті, який теж залишили черевички. А в записці оце: «Посилаємо секретареві губздраву манікюрний камінь і записку, яку залишили черевички. Просимо від себе послати її в Крим. Гадаємо, що це для держави не буде накладно, бо одна людина все одно багато не з'їсть». Оце і все. І це буде сучасна притча про камінь для нігтів, про секретаря губздраву й про черевички, які поїхали в Крим». «Буде», - кричить хтось із своєї койки. «Чи не в Карно ти навчилась так язвити?» «У нього, друже, у нього! - відповідала Унікум. - Воно то так, та…» - «Чого ж ти не договорюєш? - каже Майя. - Я за тебе договорю. Воно то так, та треба тобі, Унікум, не забувати й тієї байки, де говориться: «Чем кумушек считать…». Ну, словом, ти знаєш!» І тоді вияснилось, що Майя - хамка. Унікум підбігла до неї й дробила: «Я не розумію, що ти із себе корчиш! В тебе, мабуть, ущекнене самолюбство? Да?… Кажи!» Майя не відповідала й виходила з палати…»
