Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

Тієї ночі він сидів у вітальні, намагаючись при світлі нічника читати «Робінзона Крузо», щоб прогнати від себе думку про те, що колись срібна струна його життя неминуче урветься. Зайшла служниця і пригрозила, що поскаржиться батькові, якщо він негайно не піде спати. Він ліг у ліжко, але, як тільки служниця пішла до своєї кімнати, знову повернувся до вітальні й при лампі читав аж до ранку.

Такий самий страх опосів його минулої ночі в наметі. Він гнітив хлопця тільки вночі. Спочатку це було скоріш усвідомлення страху, чекання страху, а незабаром з'явився сам страх. Коли страх став нестерпним, Нік ухопив рушницю й, виставивши дуло з намету, тричі вистрілив. Рушниця щоразу дуже боляче відбивала йому в плече. Нік чув, як луна пострілів котиться поміж деревами. Постріли прогнали його страх, він ліг, очікуючи на батька, і заснув ще до того, як батько й дядько загасили ліхтар на другому боці озера.

—. Клятий хлопчисько, — вилаявся дядько Джордж, коли вони повеслували назад. — Навіщо ти сказав йому, щоб він нас покликав? Певне, вроїв собі якусь химеру.

Дядько Джордж, батьків менший брат, був запеклий рибалка.

— Та мабуть. Він ще зовсім дитина, — сказав батько.

— То не треба було брати його з собою в ліс.

— Я знаю, що він страшенний боягуз, — сказав батько, — але ми всі були такими в його віці.

— Він мене просто дратує, — сказав дядько Джордж. — Що не слово, то брехня…

— Ну годі, не сердься. Ти ще матимеш нагоду порибалити. Вони зайшли до намету, і дядько Джордж посвітив ліхтариком просто у вічі Нікові.

— Що сталося, Ніку? — спитав батько. Нік сів на постелі.

— Щось середнє між лисицею й вовком вило тут біля намету й ганяло довкола, — відповів він. — Менше схоже на лисицю, а більше на вовка. — Вираз «середнє між» він засвоїв недавно від дядька.

— Він, мабуть, чув, як крикнула сова, — сказав дядько. Вранці батько побачив дві великі липи, що росли навхрест і терлися одна об одну, коли віяв вітер.

— А може, це липи рипіли, Ніку? — спитав він.

— Не знаю, — відказав Нік.

— Не треба ніколи лякатися в лісі, Ніку. Тут немає нічого такого, що могло б заподіяти тобі зло.

— Навіть блискавка? — спитав Нік.

— Так, навіть блискавка. Якщо тебе захопить у лісі гроза, виходь на відкрите місце. Або ставай під бук. У них блискавка ніколи не б'є.

— Ніколи? — здивувався Нік.

— В усякому разі, я ніколи не чув, щоб у бук ударила блискавка, — відповів батько.

— Добре, тепер і я знатиму це, — сказав Нік.

Зараз він знову роздягався в наметі. І знав, що дві тіні відбиваються на тенті, хоч і не дивився на них. Потім він почув, як хтось витягає на берег човна. Тіні зникли. Почув він також, як батько з кимось розмовляє.

Потім батько гукнув:

— Одягайся, Ніку!

Він похапцем одягнувся. Батько зайшов до намету й почав порпатися у рюкзаку.

— Надягни пальто, Ніку, — сказав він.

Індіанці виїхали

Від ферми старого Бекона дорога на Петоскі здіймалася круто вгору. Ферма стояла біля підніжжя узвозу, і через те здавалось, що дорога починається на самій фермі, стрімко здирається на довгий та високий піщаний пагорб і губиться між деревами, там, де поле несподівано переходить у густий ліс.

У лісі відчувалась уже прохолода, і мокрий пісок на дорозі не груз під ногами. Дорога бігла то вгору, то вниз, а обабіч підступали зарості дикої малини, ожини та букового молодняка, які час від часу доводилось вирубувати, щоб дорога не заросла зовсім. Улітку понад дорогою індіанці збирали ягоди й несли їх продавати до котеджу; червону лісову малину, яка була дуже ніжна й чавилася від власної ваги і яку вони збирали в кошики та накривали буковим листям, щоб вона довше була свіжою, а пізніше ожину, лискучу й тверду, яку рвали просто у відра. Індіанці тихо пробиралися лісом до котеджу біля озера. Ніхто не чув їхніх кроків, тільки вже бачив, як вони стояли біля кухонних дверей з кошиками, повними ягід. Часом, коли Нік читав, лежачи в гамаку, він вгадував з запаху, що індіанці входять у ворота, минають купу дров й обходять будинок. Від усіх них пахло однаково. Цей солодкавий дух він уперше почув у хатині, яку старий Бекон здавав індіанцям. Коли вони виїхали, Нік зайшов досередини, і там скрізь був цей дух. Потім старий Бекон ніяк не міг здати свою хатину білому, а індіанці не хотіли селитися в ній через те, що чоловік, який жив там, Четвертого липня [185] пішов у Петоскі хильнути віскі, а вертаючись назад, ліг та й заснув на залізничній колії, і його переїхав нічний поїзд. Це був височенний індіанець, який зробив колись Нікові ясенове весло для каное. У своїй хижі він жив сам, пив заспокійливі краплі й блукав уночі лісами. Таких, як він, було чимало.

А от щасливих індіанців не траплялося. Давніше вони були — старі селяни, які мали власні ферми, працювали на них, старіли й товстішали разом з численними дітьми та онуками. Скажімо, Саймон Грін із Гортенс-Крік мав велику ферму. Саймон Грін помер, а діти його продали ферму, поділилися грішми й роз'їхалися хто куди.

Нік згадав, як Саймон Грін сидів на стільці перед кузнею в Гортенс-Бей і загоряв, поки всередині підковували його коней. Нік, копаючи лопатою вогку прохолодну землю за повіткою, вибирав черв'яків і прислухався до дзвінких ударів молота по залізу. Він присипав землею черв'яків у бляшанці й старанно розрівняв лопатою перекопане місце.

— Привіт, Ніку, — сказав Саймон Грін, коли Нік вийшов.

— Привіт, містере Грін.

— Рибалити зібрався?

— Так.

— Ну й спека сьогодні, — всміхнувся Саймон. — Скажи татові, що цієі осені буде багато дичини.

Нік пішов поза кузнею до будинку, щоб узяти вудку й кошик для риби. Коли він спускався до річки, Саймон Грін їхав дорогою в бричці. Ніка він не помітив, бо той уже зайшов у чагарник. Більше Нік його не бачив. Тої зими Саймон Грін помер, а влітку ферму його продали. Після нього не лишилось нічого, крім ферми. Все було вкладено в неї. Один з його синів хотів і далі господарювати там, проте інші не погодились і все спродали. Сума виявилась удвічі менша, ніж вони сподівалися. Син Гріна Едді, той, що хотів далі господарювати, купив клапоть землі на Спрінг-Брук. Двоє інших придбали гральний дім у Пелстоні. Невдовзі вони збанкрутували. Ось так і не стало тут індіанців.

Останній незайманий край

— Нікі, — сказала йому сестра. — Ось послухай мене, Нікі.

— Я нічого не хочу слухати.

Він вдивлявся у дно кринички, де вода, нуртуючи, здіймала хмаринки піску. Біля кринички стирчав у камінцях роздвоєний патик, і на ньому висіла бляшанка; Нік Адамс глянув на неї, потім на воду, що била з джерела і прозорою стрічкою розливалася в піщаному руслі поблизу дороги.

Йому було видно обидва боки дороги, й він спершу подивився на пагорб, потім на пристань та озеро, на смужку лісу по той бік затоки й на відкриту гладінь озера, по якій перебігали білі гребінці хвиль. Він сидів, притулившись спиною до високого кедра, а позад нього, на драговині, ріс густий кедровий ліс» Сестра примостилася поряд на мохові, обіймаючи його рукою за плечі.

— Вони сподіваються, що ти прийдеш додому вечеряти, — сказала вона. — їх там двоє. Вони приїхали бричкою й запитали, де ти.

— Хтось їм сказав?

— Ніхто ж не знав, де ти, тільки я. А ти багато спіймав, Нікі?

— Двадцять шість штук.

— Великих?

— Саме таких, які замовляли для обідів.

— Ох, Нікі, краще б ти не продавав їх.

— Вона платить мені по долару за фунт, — сказав Нік Адамс. Його сестра була засмагла, кароока, а в її темному волоссі видніли світлі пасма, вигорілі на сонці. Вони любили одне одного й не любили інших. Тими «іншими» була решта родини.

— Їм усе відомо, Нікі, — безнадійно мовила сестра. — Вони сказали, що в науку іншим хочуть покарати тебе й відправити до колонії.

— У них є тільки один доказ проти мене, — сказав Нік. — Та все ж, я гадаю, мені треба втекти на якийсь час.