Три мушкетери - Дюма Александр (лучшие книги .txt) 📗

Усі погляди звернулися до Атоса, справжнє ім'я якого було граф де Ля Фер, і той кивком ствердив, що кат каже щирісіньку правду.

— Тоді, — вів далі кат, — мій бідолашний брат, у якого ця жінка відібрала і честь, і щастя, мало не збожеволів і з розпачу вирішив покінчити з життям. Він повернувся до Лілля і, дізнавшись, що я замість нього відбуваю ув'язнення, доброхіть з'явився до суду і того ж вечора повісився на душнику в своїй камері.

А втім, властям треба віддати належне — ті, хто засудив мене, дотримали свого слова. Коли особу самогубця було встановлено, мене звільнили з ув'язнення.

Ось злочин, в якому я її звинувачую; ось за що її затавровано.

— Пане Д'Артаньяне, — мовив Атос, — якої кари вимагаєте ви для цієї жінки?

— Страти на смерть, — відповів Д'Артаньян.

— Мілорде Вінтере, — повторив Атос, — якої кари вимагаєте ви для цієї жінки?

— Страти на смерть, — відповів лорд Вінтер.

— Панове Портосе і Арамісе, — вів далі Атос, — адже ви теж її судді. Якої кари заслуговує ця жінка?

— Страти на смерть, — глухим голосом відповіли мушкетери. Міледі несамовито закричала й проповзла навколішках кілька кроків до своїх суддів. Атос жестом зупинив її.

— Шарлотто Баксон, графине де Ля Фер, леді Вінтер, — мовив він, — ваші злочини переповнили міру терпіння людей на землі і Бога на небі. Якщо ви знаєте яку-небудь молитву, прочитайте її, бо ви засуджені й помрете.

Почувши ці слова, які не лишали їй жодної надії на порятунок, міледі підвелася, випросталась на весь зріст і хотіла щось сказати, але сили зрадили її. Їй здалося, що чиясь владна, невблаганна рука схопила її за волосся й повела за собою так само безповоротно, як зла доля веде людину до загибелі. Навіть не намагаючись чинити опір, вона вийшла з будинку.

Лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс вийшли слідом за нею. Слуги пішли за своїми панами. В порожній кімнаті з розбитою шибкою і навстіж розчиненими дверима сумно догоряла на столі чадна лампа.

XXXVI. Страта

Було вже близько півночі. Щербатий місяць, закривавлений останнім відблиском грози, сходив за містечком Армантьєр, і в його тьмяному світлі бовваніли темні силуети будинків та кістяк високої ажурної дзвіниці. Річка Ліс котила свої води, схожі на потік розтопленого олова. На тому березі видніли чорні купи дерев, що вирізнялися на тлі грозового неба, вкритого важкими мідно-червоними хмарами, які трохи розсіювали непроглядний морок ночі. Ліворуч височів старий занедбаний вітряк з нерухомими крилами, з руїн якого вряди-годи долинали пронизливі й монотонні крики сови. Тут і там на рівнині, праворуч і ліворуч од дороги, по якій рухалась зловісна процесія, чорніли низькі, присадкуваті дерева, що скидалися на потворних карликів, які присіли навпочіпки й підстерігають людей у цю лиху годину.

Час од часу широка блискавка осявала крайнебо, зміїлась над купами дерев і, наче страхітливий ятаган [249], розколювала навпіл небо і воду. В задушливому повітрі не відчувалося жодного повіву вітерцю. Мертва тиша гнітила всю природу, земля була волога та слизька після недавнього дощу, а свіжі трави пахли сильніше, ніж звичайно.

Двоє слуг вели міледі, тримаючи її за руки. Кат ішов слідом за ними, а лорд Вінтер, Д'Артаньян, Атос, Портос і Араміс простували за катом.

Планше і Базен ішли останніми.

Слуги повели міледі на берег річки; її уста мовчали, але очі промовляли з властивою їм виразністю, благаючи кожного, до кого вона по черзі їх звертала.

Скориставшися з того, що вона опинилась на кілька кроків попереду всіх, міледі сказала слугам:

— Обіцяю по тисячі пістолів кожному, якщо ви допоможете мені втекти. Та коли ви наважитесь віддати мене до рук ваших панів, то знайте: я маю поблизу месників, які змусять вас дорого заплатити за мою смерть.

Грімо вагався. Мушкетон тремтів усім тілом. Почувши голос міледі, Атос підбігдо слуг; лорд Вінтер зробив те ж саме.

— Заберіть цих слуг, — сказав Атос, — вона говорила з ними; їм уже не можна довіряти.

Покликали Планше та Базена, які замінили Грімо та Мушкетона. Коли всі дісталися берега, кат підійшов до міледі і зв'язав їй руки та ноги.

Втративши останнє самовладання, вона закричала:

— Боягузи, негідні вбивці, ви вдесятьох хочете вбити одну жінку! Але стережіться, бо якщо мені не прийдуть на допомогу зараз, то за мене помстяться в майбутньому!

— Ви не жінка, — холодно відповів Атос, — ви навіть не людина — ви демон, який вирвався з пекла і якого ми примусимо повернутися туди знову.

— О доброчесні панове! — вигукнула міледі. — То знайте ж: той, хто торкнеться волосинки на моїй голові, теж стане вбивцею.

— Кат може вбивати й не бути при цьому вбивцею, пані, — відповів чоловік у червоному плащі, взявшись за свій широкий меч. — Він — останній суддя, тільки й того. Nachrichter [250], як кажуть наші сусіди німці.

Промовляючи ці слова, він продовжував зв'язувати її. Міледі нестямно закричала; крик цей химерно відлунив у нічній тиші й загубився далеко за лісом.

— Коли я винна, коли я вчинила злочини, в яких ви мене звинувачуєте, — сказала міледі, — то відведіть мене до суду! Бо ви — ніякі не судді й не маєте права мене судити.

— Я пропонував вам Тайберн, — відповів лорд Вінтер. — Чому ви не схотіли поїхати туди?

— Бо я не хочу вмирати! — вигукнула міледі, намагаючись вирватися з рук ката. — Бо я надто молода, щоб померти!

— Жінка, яку ви отруїли в Бетюні, була ще молодша за вас, добродійко, і все-таки вона померла, — сказав Д'Артаньян.

— Я піду в монастир, я стану черницею, — благала міледі.

— Ви вже були в монастирі, — відповів кат, — і втекли звідти, щоб занапастити мого брата.

Міледі несамовито зойкнула і впала навколішки. Кат ухопив її попідруки, щоб віднести до човна.

— О Боже мій! — вигукнула вона. — Боже мій! Невже ви хочете втопити мене?

В цих криках вчувався такий розпач, що Д'Артаньян, який досі був найзапеклішим переслідувачем міледі, одійшов убік і сів на колоду, схиливши голову й затуливши долонями вуха. Та, незважаючи на це, він усе-таки чув її голосіння й погрози.

Д'Артаньян був наймолодший з усіх; серце його нарешті не витримало.

— О! Я не можу бачити це страхітливе видовище! Я не можу дозволити, щоб ця жінка померла такою смертю! — вигукнув він.

Міледі почула його слова, і в неї сяйнув промінець надії.

— Д'Артаньяне! Д'Артаньяне! — скрикнула вона. — Згадай, що я кохала тебе!

Юнак підвівся і ступив крок до неї. Але Атос вихопив шпагу й заступив йому дорогу.

— Якщо ви зробите ще один крок, Д'Артаньяне, — сказав він, — ми схрестимо з вами шпаги.

Д'Артаньян упав на коліна й став читати молитву.

— Ну, кате, — мовив Атос, — роби свою справу.

— З охотою, ваша світлосте, — відповів кат, — бо я ревний католик і вважаю виконання мого обов'язку щодо цієї жінки за справедливість.

— Гаразд!

Атос підійшов до міледі.

— Я прощаю вам, — сказав він, — усе зло, яке ви мені вчинили; я прощаю вам моє розбите життя, мою втрачену честь, моє скривджене кохання й муки душі, яку ви навіки занапастили зневірою. Помріть із миром.

Потім до неї підійшов лорд Вінтер.

— Я прошаю вам, — сказав він, — отруєння мого брата й убивство його світлості лорда Бекінгема; я прощаю вам смерть бідолашного Фелтона, я прощаю вам зазіхання на моє життя. Помріть із миром.

— А я, пані, — сказав Д'Артаньян, — прошу пробачити мені за те, що не гідним шляхетної людини обманом викликав ваш гнів; натомість я прощаю вам убивство моєї нещасної коханої та вашу жорстоку помсту; прощаю і оплакую вашу долю. Помріть із миром.

— І am lost [251]. — прошепотіла по-англійськи міледі. — І must die [252]! По тому вона підвелась і глянула довкола пронизливим палаючим поглядом.