Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗

– Справедливо кажете, пане, – мовив Захар. – Не тії тепер люде, що бували…

Потім подивився на Володийовського і додав, похитавши головою:

– Але щоб цей лицар Богуна убив, но, но!..

Розділ XX

Старий Захар, відпочивши кілька днів, виїхав назад у Київ, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без особливих надій на збереження миру, гірше того – у повному сум’ятті. Їм удалося лише виговорити armisticium [189] до руської Трійці, після чого передбачалося зібрати нову комісію з повноваженнями для ведення переговорів. Однак вимоги й умови Хмельницького були настільки непомірні, що ніхто не вірив, аби Річ Посполита могла на них погодитися. Тому обидві сторони з поспішністю почали озброюватися. Хмельницький слав посла за послом до хана, закликаючи його з усіма силами собі на підмогу; відправляв він гінців і в Стамбул, де давно вже перебував королівський посланник Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день очікували призову в ополчення. Прийшли вісті про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського і Фірлея. Ярема ж Вишневецький од військових справ був цілком відсторонений – тепер він лише з власними силами міг захищати вітчизну. Не тільки князівські жовніри та руська шляхта, але навіть прихильники колишніх регіментаріїв обурені були таким рішенням і немилістю, зробленою князеві, справедливо міркуючи, що якщо варто було пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія на укладення миру, то усунення його в переддень війни було непрощенною, найбільшою помилкою, оскільки лише князь не поступався Хмельницькому силою і міг здолати могутнього проводиря смути. Нарешті й сам князь прибув у Збараж, аби зібрати якнайбільше війська й у повній готовності очікувати швидкого початку війни. Перемир’я було укладено, але раз у раз виявлялася його неспроможність. Хмельницький наказав, щоправда, зрубати голови декільком полковникам, які всупереч договорові дозволяли собі нападати на замки і корогви, що відпочивали на зимових стоянках, але не в його владі було стримати чорний люд і незліченні безначальні ватаги, що про armisticium або не чули, або не бажали чути, а найчастіше і значення цього слова не розуміли. Вони раз у раз переступали встановлені договором границі, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З другого боку, кварцяне військо та шляхетські загони, переслідуючи заколотників, частенько переходили Горинь і Прип’ять у Київському воєводстві, забиралися в глиб воєводства Брацлавського, а там, піддавшись нападові козаків, затівали справжні бої, часом досить запеклі й кровопролитні. Тому з боку і козацтва, і поляків безперестану сипалися скарги про порушення договору, котрого, по суті, дотриматися було неможливо. Таким чином, перемир’я означало тільки, що ні сам Хмельницький, ні король зі своїми гетьманами не починали воєнних дій, фактично ж війна розпалювалася – без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як колись, освітлювали палаючі села, містечка, міста й замки, опромінювали криваві побоїща та людське горе.

Бунтівні ватаги з-під Бара, Хмільника, Махнівки підступали близько до Збаража, грабували, палили, вбивали. З цими Ярема розправлявся руками своїх полковників, сам не беручи участі у дрібних сутичках, – він мав намір виступити з усією своєю дивізією, лише коли гетьмани вийдуть на ратне поле.

Поки ж князь висилав роз’їзди, наказуючи кров’ю платити за кров, палею за грабежі й убивства. У числі інших ходив раз на вилазку Лонгин Підбийп’ятка і розбив заколотників під Чорним Островом, але страшним лицар наш був тільки в битві, із бранцями ж, схопленими зі зброєю в руках, поводився з зайвою м’якосердістю, і тому більше його не посилали. Володийовський же, навпаки, вельми в цих експедиціях відзначався – суперничати з ним у партизанській війні міг хіба що сам Вершулл. Ніхто інший не робив таких стрімких нальотів, не вмів так несподівано напасти на ворога, розбити його в скаженій атаці, розсіяти на всі чотири сторони, переловити, перебити, перевішати. Незабаром ім’я його почало вселяти жах, князь же став обдаровувати пана Міхала особливою прихильністю. З кінця березня до середини квітня Володийовський розгромив сім безначальних ватаг, кожна з яких була втроє сильніша його загону, і, не знаючи утоми, розпалювався все більше, немов у крові, що проливалася, черпав нові сили.

Невеличкий лицар, а вірніше сказати, невеличкий диявол, гаряче умовляв Заглобу супроводжувати його в цих експедиціях, оскільки його товариству віддавав перевагу перед усяким іншим, однак поважний шляхтич на вмовляння не піддавався, так пояснюючи своє небажання зайнятися ділом:

– Не з моїм товстим черевом, пане Міхал, трястися по бездоріжжю та встрявати в сутички – всяк, як відомо, для свого породжений. Із гусарами серед білого дня врізатися в гущу вражого війська, обоз рознести, відібрати прапор – це по мені, для того мене Господь сотворив і наставив, а за всяким набродом по кущах та в потемках ганяйтеся самі, ви в нас, як голка, тонкі, у всяку щілину пролізете. Я старого гарту воїн, мені зручніше, як леву, рвати звіра, ніж, як нишпорці, по сліду в хащах никати. Та й спати лягати я звик з півнями – якраз моя пора.

Тому Володийовський їздив сам і сам здобував перемоги, доки, виїхавши якось наприкінці квітня, не повернувся в середині травня настільки сумний і пригнічений, наче зазнав поразки і людей своїх погубив. Так усім принаймні здалось, але то було помилкове уявлення. Навпаки, тривалий і тяжкий цей похід завершився за Острогом, під Головнею, де Володийовський не просто ватагу чорного люду погромив, а загін у кілька сот запоріжців, половину з яких порубав, а половину захопив у полон. Тим незвичніше було бачити глибокий сум, що затуманив його веселе від природи лице. Багатьом не терпілось негайно дізнатися про його причину, але Володийовський слова нікому не сказав і, спішившись, вирушив одразу до князя, з яким мав тривалу бесіду. Його супроводжували два невідомі лицарі. З цими ж лицарями він пішов потім до Заглоби, ніде не затримуючись, хоча цікаві, жадібні до новин, по дорозі раз у раз його за рукав хапали.

Заглоба з чималим подивом витріщився на двох велетнів, яких ніколи раніше не бачив; судячи з мундирів із золотими нашивками на плечах, вони служили в литовському війську. Володийовський же сказав тільки:

– Зачиніть двері, пане, і звеліть нікого не пускати: про важливі справи поговорити треба.

Заглоба віддав розпорядження челядникові й сів, поглядаючи на гостей із тривогою: їхні лиця нічого доброго не обіцяли.

– Це, – сказав Володийовський, указуючи на юнаків, – князі Булиги-Курцевичі: Юр і Андрій.

– Двоюрідні брати Олени! – вигукнув Заглоба.

Князі поклонились і вимовили в один голос:

– Двоюрідні брати покійної Олени.

Червоне лице Заглоби вмить зробилося синювато-блідим; як підстрелений, почав він руками бити повітря, роззявив рота, неспроможний перевести подих, витріщив очі й скоріше простогнав, аніж промовив:

– Як так?

– Є відомості, – похмуро відповів Володийовський, – що князівну в монастирі Миколи Доброго убито.

– Чернь димом задушила в келії дванадцять шляхтянок і декількох черниць, серед яких була сестра наша, – додав князь Юр.

Цього разу Заглоба нічого не відповів, лише обличчя його, хвилину назад синє, почервоніло так, що лицарі злякались, як би старого не побив грець; потім повіки його повільно опустилися, він затулив очі руками, і з уст його вирвався стогін:

– Боже! Боже! Боже!

Після чого старий шляхтич замовк надовго.

А князі та Володийовський дали волю розпачеві.

– От, зібралися ми, друзі та родичі твої, з наміром урятувати тебе, чарівна панно, – говорив, чергуючи свою мову із зітханнями, молодий лицар, – але, виходить, із поміччю своєю спізнилися. Не потрібна нікому рішучість наша, не потрібні відвага та гострі шаблі – ти в іншому вже, кращому, ніж оця жалюгідна юдоль, світі, при дворі в цариці небесної…