Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич (читать книги онлайн бесплатно полные версии TXT) 📗
Таки привів молоду господиню у свою хату, а стара Ланцюжиха зосталася одна, відмовившись від запрошення зятя перейти жити до нього; відповіла, що їй зі старими своїми звичками не вжитися з молодими людьми. Федір Блискавка не міг натішитися, дивлячись на милу дружину свою, не міг нахвалитися нею. І гарячі пестощі, і палкі поцілунки, і догідливість її чоловікові свому — все було до душі нашому козакові. Дивним здавалось йому лише те, що дружина під час найсолодших хвилин подружньої ніжності іноді зненацька ставала сумною, важко зітхала і навіть сльози набігали їй на очі; а то, було, помічав такий погляд її великих карих очей, що у нього несамохіть мурашки по спині пробігали. Особливо це помітно було, коли місяць на ущербі.
Тоді дружина похмурніла, відповідала коротко й неохоче, і, здавалось, якась туга гризе її серце. Такої пори усе їй було не до шмиги: і пестощі чоловіка, і жарти його друзів, і господарські турботи; так, наче б і світ божий став для неї тісним, наче б рвалася вона кудись, хоч і з відразою, пересилюючи себе й підкорюючись якомусь непереборному потягові. Деколи було помітно, що вона хоче в чомусь відкритися чоловікові; та кожного разу важка таємниця залягала у її грудях, душила — і тільки смертельна блідість, потоки сліз і трепет всього тіла відкривали чоловікові, що тут не все гаразд. Цей стан так само раптово й зникав — Катруся, враз ізвладавши з собою, оживала, починала сміятися, гратися, як дитина, і ластитися до чоловіка ще палкіше; потім його запевняла, що це був такий хворобливий приступ від зурочення, що його накликала була на неї колись у дитячі літа якась лиха баба, та що це довго не триває. Федір вірив їй, бо кохав свою жону, а зрештою й сам не раз бачив зурочених.
Однак завше, коли був місяць у серп, чоловік помічав ночами за дружиною якийсь незвичний неспокій. Либонь починала чогось боятися, час од часу здригалася і блідла. Дивним було те, що як тільки він покладав собі розкрити таємницю, підступний, глибокий сон змагав його. Чи то сам здогадався, чи добрі люди надоумили, та якось у таку ніч Федір, лягаючи спати, намацав рукою під подушкою вузлик з травами. Ледве що він торкнувся їх, ураз відчув, що рука стала важчати і кров у ній тихенько стихати, наче б засинаючи. Жінка у той час поралася по хаті й не помітила, як Федір прочинив кватирку й викинув того вузлика. Пес, який дрімав на призьбі, вочевидь подумав, що шпурнули йому якусь поживу, та й кинувся її обнюхувати. Нюхнув раз, другий, захитався, упав і заснув міцним сном. «Еге! так он чого і я спав, жіночко моя люба!» — здогадався Федір, але, нічим себе не зрадивши, прикинувся, що спить, і захропів так, наче б три доби очей не склепив.
Катруся, зробивши, що там було в хаті, наблизилася до чоловіка та, поклавши руку на його груди, подивилась уважно в обличчя, важко зітхнула і одійшла до печі. Федір, не перестаючи хропіти, прискалив одне око й слідкував жінку. А та розвела в печі вогонь, поставила на жар гладущика з водою і почала кидати в нього зілля, примовляючи стиха дивні і дикі для вуха слова. Увага Федора зростала щохвилі: страх, гнів і цікавість боролися в ньому.
Коли вода в горщику завирувала білим джерелом, то над ним наче буря прошуміла, наче сильний дощ задріботів, наче грім проторохтів. Нарешті звідти пискливим і різким голосом, що нагадував вищання заліза, як ото бува коли косу мантачать, тричі пролунало одне слово: «Лети, лети, лети!» Ураз Катруся хутенько вимастилася якоюсь мастю і вилетіла в каглу.
Страх пойняв бідного козака такий, що аж зуби зацокотіли. Вже не сумнівався, хто його жінка, але був настільки схвильований, що не знав, на що відважитися. Мабуть, лучче відкласти усе до іншого разу. Проте заснути не міг, перед очі навівалися якісь чудовиська. Покрутившись отак якийсь час на ліжку, встав та вийшов на подвір’я. Тиха прохолодна ніч трохи його відсзіжила. Місяць останнім, блідим своїм світлом наче б прощався з землею до нового відродження. Федір виловив поглядом собаку, що спав під вікном, а біля його голови зачарований вузлик. Підняв його двома пальцями — і враз собака стрепенувся, скочив на ноги, потряс головою і почав ластитись до господаря. Козак невесело всміхнувся і повернув до хати, поклав вузлика під голову, ліг і заснув, мов убитий.
Коли він розплющив очі, то побачив, що Катруся лежить поруч. На обличчі її не було помітно й сліду вчорашньої несамовитості, ані тієї нестями в очах, з якою вона творила свої заклинання. Якась розманіженість і тиха радість відбивалися тепер в її погляді й усмішці. Ніколи ще не обдаровувала вона стількома палкими поцілунками, дитячими пестощами свого чоловіка, як того ранку. Словом, була це молода, мила і закохана жінка, але в жодному випадку не та страшна чарівниця, якою бачив уночі її муж. Козак уже й замислився: а чи й справді трапилося те, що він спостеріг? Чи не сон йому привидівся серед ночі? Чи не лихий дух його спокушав і мучив нічницями, або відвернути його серце від любої жінки?
Минув місяць. Федора не покидала думка таки дізнатися таємниці й покласти край своєму сум’яттю. Увечері, якраз коли мав зійти молодик, помітив за своєю дружиною ті самі ознаки: і сльози, і тяжке зітхання, і таємну тугу, і відразу до усього, навіть до пестощів чоловікових, а деколи дикий, непорушний погляд. Ще з вечора Федір сказав, що йому душно в хаті, і розчахнув вікно, а коли ліг спати, то, вийнявши з-під подушки вузлика, пошпурив його хутенько на двір. Потім удав, що заснув і захропів, як і першого разу. Так само й жінка підійшла до постелі, поклала руку на груди йому, нахилилась, поцілувала, і почув він, що гаряча сльоза упала йому на щоку. Потім, важко зітхаючи, вся в сльозах, зайнялась вона боговідступним чином своїм. Козак тим часом усе уважно запам’ятовував — де і яке саме зілля брала дружина, прислухався до чудернацького примовляння і повторював його подумки. Вже нічого він не боявся: ані спаленілого, несамовитого обличчя і Катрусиних очей, що виблискували, ані ревіння бурі, ані грому, ані гидкого голосу з гладущика. І щойно тільки молода відьма вифуркнула в каглу, чоловік її зіскочив з постелі, підкинув нових дров на жар, що згасав, налив свіжої води в гладущик і поставив його на вогонь. Потім відшукав невеличку скриньку під лавою в запіллі, розкрив його — і остовпів од жаху й огиди. Там були людські кості й волосся, засушені кажани і жаби, зміїна шкура, вовчі зуби, чортові пальці, осикове вугілля, кістки котячі, безліч небачених мушель, якогось зілля, корінців — годі усе й пригадати. Перемігши відразу, Федір схопив повну жменю цього чаклунського причандалля і всипав у гладущик, приказуючи те заклинання, яке перейняв од своєї жінки. Та коли в гладущику закипіло, Федір відчув, що обличчя його почало кривлятися й посмикуватися, наче корчі його брали, очі йшли зизом, волосся ставало дуба, а в грудях мовби хто молотком вистукував, ще й кістки в суглобах хрумтіли. Від усього цього пойняв його шал такий, що почув у собі неймовірну відвагу, щось схоже на тяжке сп’яніння. В очах замигтіли іскорки, світляні смуги, якісь дивовижні потворні привиддя. Над ним і буря казилася, і дощ лопотів, і грім тарабанив — але Федір нічого вже не боявся.
А коли почув голосний погук з гладущика: «Лети, лети, лети!», не володіючи собою від люті, хапливо узяв із пуделочка масті й натер собі руки, ноги, обличчя, груди… І вмить якась незнана сила схопила його і витягла з комина. Отямився він під відкритим небом, на Лисій горі, за Києвом…
Що там угледів наш бравий козак, того, либонь, опріч нього ані одному православному не доводилось бачити. Та й не доведи боже! І страх, і сміх проймали його навзамін: таким жахливим, таким огидним було збіговисько на Лисій горі! На щастя, неподалік від Федора Блискавки височіла велетенська дровітня з осикового поліняччя. Він припав за нею і звідти визирав, наче миша.
На самій маківці гори була гладка місцина, чорна, як вугілля, і гола, мов лисина старого діда. Посеред майдану стояло риштовання зі сімома східцями, що покриті були чорним сукном. На риштованні сидів здоровенний ведмідь з двома мавпячими пащеками, цапиними рогами, зміїним хвостом, з настовбурченою щетиною по всьому тілу, з руками кістяка і котячими кігтями на пальцях. Довкіл нього кипів цілий відьомський базар, де було ще повно чаклунів, упирів, вовкулаків, полісунів, водяників, домовиків і різних інших чуд небачених і нечуваних. Там велетень жид сидів навпочіпки перед цимбалами завбільшки з байдак, що мали струни грубші за линву; жид молотив по них замашними граблями, трусив гострою борідкою, лупаючи очима й шкірячи пику й без того дуже бридку. Побіч ціла ватага чортенят, одне одного паскудніше й незграбніше, гупала в казани, тарабанила по діжках, лупила в залізні тарілки і галасувала на всі заставки. Тут валка старих, зморщених, як гриби, відьом водила журавля, пританцьовуючи, гоцкаючи сухими своїми ногами так, що дзвін од кісток розсипався довкруж, ще й приспівуючи таким голосом, що хоч вуха затуляй. Далі довготелесі полісуни гасали навприсядки з дрібнолюдками. В іншому місці беззубі, хирляві відьми верхи на мітлах, лопатах і коцюбах поважно і статечно, наче вельможні панни, танцювали польку з сивими, потворними чаклунами, декотрі з яких аж у дугу гнулися, а в одного ніс нависав до підборіддя, в іншого з рота стирчали вовчі ікла, у ще в іншого був такий поморщений лоб, як ото хвилі бува на Дніпрі у негоду. Молоді чарівниці з божевільним несамовитим сміхом і зойком, наче п’яні бабенції на весіллі, витанцьовували горлицю і метелицю з кучматими водяниками, що мали мармизи, вимащені на два пальці багном. Грайливі, жартівливі русалки бавилися в дудочку з упирями, на яких і поглянути було страшно. Крик, галас, тупіт, шамотіння, пронизливий скрип і посвисти пекельних сопілок і пищалок, співи й вереск чортенят і відьом — все це було розбуялим, диким, збісованим, а зі всім тим видно було, що ота страшна наволоч від душі веселиться.
