Твори в 4-х томах. Том 4 - Хемингуэй Эрнест Миллер (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗

— Еге ж, Томе.

— Уявляй собі, ніби сидиш у засідці на качок.

— Мені цього не треба, Томе.

Томас Хадсон уже лежав на дні шлюпки.

— Як тільки настане час повернутися, Ара приїде по тебе.

— Не турбуйся, Томе. Коли хочеш, я можу перебути тут і цілу ніч. Тільки нехай Ара привезе мені чогось попоїсти, ще пляшку води і, може, трохи рому.

— Він приїде й забере тебе, і ми вип'ємо трохи рому на катері.

Ара смикнув шнур мотора, і вони повернули назад до катера. Томас Хадсон відчував біля ніг гранати й вагу автомата на грудях. Він обняв його руками й поколисав, і Ара засміявся, й, нахилившись до нього, промовив:

— Таке життя не для добрих малят.

XIX

Усі вони знов були на катері, і надвечірній вітер віяв прохолодою. Зграї фламінго вже покинули обмілину, хоч вона й досі випиналася над водою. У промінні призахідного сонця обмілина здавалася зовсім сірою, і на ній діловито копошився табунець бекасів. Далі тяглося мілководдя, протоки, яких не видно було за сколоченим мулом, і ген оддалік острівці.

Томас Хадсон стояв, спершись на поруччя містка, і розмовляв з Антоніо.

— Години до одинадцятої на повний приплив нема чого й сподіватися, — сказав Антоніо. — Вітер жене воду із затоки та обмілин, і я навіть не знаю, яка тут буде глибина.

— Нас зніме припливом чи доведеться тягти?

— Має зняти. Але ночі тепер безмісячні.

— У тім-то й річ.

— Місяць тільки-но вчора з'явився, — провадив Антоніо. — Зовсім тоненький. Учора ввечері ми й не бачили його за хмарами.

— Еге ж.

— Я послав Джорджа й Хіля нарубати гілля, щоб позначити прохід тичками. Ми можемо поїхати шлюпкою, проміряти глибину й розставити по фарватеру тички. Тоді легше буде вибратися звідси.

— Слухай. Коли катер знов буде на плаву, я хотів би стати в такому місці, де можна навести на той черепашатник прожектор та наші п'ятдесятки і щоб хтось на борту посигналив нам ліхтариком, якщо вони виткнуться на човні.

— Це було б найкраще, що можна придумати, Томе. Але потемки туди ніяк не підійти. Хіба що з увімкненим прожектором та зі шлюпкою попереду, щоб хтось замірював глибину, гукав тобі й ставив тички. Тільки тоді ніхто з них і носа не виткне. Нізащо в світі.

—. Мабуть, що так. Це я вдруге сьогодні помиляюсь.

— Ти помилився вдень, — сказав Антоніо. — Але то була чиста випадковість. Як ото карту тягти.

— Важливо те, що я помилився. А тепер скажи мені свою думку.

— По-моєму, якщо вони не подалися геть і якщо ми викажемо, що сидимо на грунті, то сьогодні вночі вони неодмінно спробують захопити наш катер. З вигляду ми для них не що інше, як така собі купка аматорів морських прогулянок. Я певен, що коли все те сталося, вони були далеко серед островів. А нас вони зневажають і не мають сумніву, що ми для них легка здобич, бо якщо й стежили за нами, то цілий день бачили на шлюпці одного-єдиного чоловіка.

— На те ми й розраховували.

— А що, як вони побачать, що сталося з їхнім черепашатником?

— Поклич до мене Віллі, — сказав Томас Хадсон.

Прийшов Віллі, досі запухлий від москітів. Але подряпини його вже трохи підсохли. На ньому були самі шорти.

— Ну, як ти, сину джунглів?

— Усе гаразд, Томе. Ара приклав мені до покусаних місць хлороформ, і вони більше не сверблять. Та які ж там кляті москіти — з чверть дюйма завбільшки і чорні, як чорнило.

— Ми сьогодні пошилися в бісові дурні, Віллі.

— Паскудство. Ми пошилися в бісові дурні з самого початку.

— Як з Пітерсом?

— Ми зашили його в брезент і обклали льодом. Навряд чи багато за нього дадуть на ринку, але день-два протримається.

— Слухай, Віллі. Я тут казав Антоніо, що хотів би підійти туди й узяти ту бісову руїну під прожектор та під наші п'ятдесятки. Але він каже, що для цього довелося б переполохати весь океан і що так діла не буде.

— Авжеж, — мовив Віллі. — Він має рацію. Це твоя третя помилка сьогодні. В мене на одну менше, і я попереду.

— Як ти гадаєш, чи спробують вони захопити наш катер?

— Ні біса вони не спробують, — відказав Віллі.

— Але ж може таке бути.

— Вони ж іще при своєму розумі. А втім, з великого розпачу можуть і спробувати. — Вони обидва сиділи на містку, прихилившись до затягнутого брезентом поруччя. У Віллі знову засвербіло праве плече, і він терся ним об брезент. — Справді, можуть, — повторив він. — Вчинили ж вони оту бійню на острові.

— Вони дивились на це по-своєму. Не забувай, що вони тоді втратили судно й теж були в розпачі.

— Ну, а сьогодні втратили друге судно та ще й одного із своїх. А може, вони любили того сучого сина.

— Цілком можливо. А то б не морочилися з ним стільки.

— Той німчура був таки молодець, — мовив Віллі. — Вислухав усю балакню про руки вгору, і гранату дав кинути, а тоді вже сказав своє слово. Мабуть, подумав, що Пітерс командир, — такий він був важний та ще й так шпрехав по-їхньому.

— Певне, що так.

— Ти ж знаєш, гранати вибухали під палубою. Вони могли їх і не почути. Скільки пострілів ти дав, Томе?

— Щонайбільше п'ять.

— І той дав коротку чергу.

— Вам тут дуже було чути, Антоніо?

— Та ні, не дуже, — відповів Антоніо. — Ми ж стоїмо не за вітром, на північ звідти, а ще острів між нами. Зовсім тихо було чути. Але я почув.

— А вони могли й не почути, — сказав Томас Хадсон. — Зате напевне бачили, як тут весь час сновигала шлюпка і як сіла набік їхня шхуна. Вони неодмінно вирішать, що то пастка. І навряд чи поткнуться до неї.

— По-моєму, це ти слушно розважив, — погодився Віллі.

— Але як ти гадаєш — чи виткнуться вони взагалі?

— Я про це знаю не більше, ніж ти й господь бог. Та хіба не ти в нас завжди розмірковуєш усе за них?

— Еге ж, — відказав Томас Хадсон. — І часом це непогано у мене виходить. Але сьогодні — ну ніяк.

— Розмірковуєш ти добре, — мовив Віллі. — Просто така нещаслива смуга на тебе насунула.

— Ми й справді могли б улаштувати там пастку.

— А тим часом ти сам вскочив у добру пастку, — сказав Віллі.

— Ну от що. Поки ще видно, їдь туди й замінуй там усе як слід.

— Оце ти діло говориш, — погодився Віллі. — Впізнаю старого Тома. Я заміную обидва люки, і дохлого німчуру, і леєр з підвітряного борту. Виявляється, голова в тебе ще варить.

— Не шкодуй вибухівки. Ми маємо її до біса.

— Я ту посудину так нафарширую, що сам господь бог туди не поткнеться.

— Шлюпка повертається, — обізвався Антоніо.

— Ну, я піду скажу Арі. Візьмемо все, що треба, й поїдемо, — мовив Віллі.

— Ти тільки себе не підірви.

— Ти тільки дурниць не говори, — відказав Віллі. — Відпочив би ти трохи, Томе. Тобі ж не спати цілу ніч.

— Тобі також.

—. Е ні, дідька. Я собі спатиму, а коли знадоблюся, збудите.

— Я заступаю на вахту, — мовив Томас Хадсон до Антоніо. — Коли почнеться приплив?

— Він уже почався, але ще не може здолати течії, що йде за вітром із затоки.

— Пристав Хіля до п'ятдесяток а Генрі нехай відпочине. І всім скажи, щоб відпочивали, бо вночі не спатимуть.

— Чом би тобі не випити, Томе?

— Не хочу. Що в нас сьогодні на вечерю?

— Великий шмат вареної риби під іспанським соусом, з чорними бобами та рисом. А от фруктових консервів уже немає.

— Я ж замовляв тоді на Конфітесі.

— Так. Але їх викреслили із списку.

— А якісь сушені фрукти є?

— Абрикоси.

— Замочи їх на ніч і даси завтра на сніданок.

— Генрі не схоче їсти зранку сушені фрукти.

— Ну, то даси йому до обіду, коли в нього добрий апетит. Суп у тебе ще є?

— Є вдосталь.

— Як з льодом?

— На тиждень вистачить, якщо не дуже багато піде на Пітерса. Чом ти не хочеш поховати його в морі, Томе?

— Може, так і зробимо, — відповів Томас Хадсон. — Він завжди казав, що хотів би бути похований у морі.

— Він багато чого казав.

— Еге ж.

— Томе, чому ти все-таки нічого не вип'єш?