Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
Нарешті показався комісарський поїзд. Попереду довбиші били в литаври і сурмачі, роздуваючи щоки, сурмили в сурми; жалібні протяжні звуки видавали їхні інструменти: здавалося, це похорон величі та слави Речі Посполитої. За музикантами ловчий Кшетовський ніс булаву на оксамитній подушці, а Кульчинський, київський скарбничий, – червоний прапор із орлом і написом; далі самотою йшов Кисіль, високий, худий, із білою бородою, що сягала грудей; на шляхетнім його лиці було страждання, а в душі – нескінченний біль. Інші комісари рухалися за декілька кроків услід воєводі; замикали хід драгуни Бришовського на чолі зі Скшетуським.
Кисіль ішов повільно: в ту хвилину йому виразно уявилось, як за драним лахміттям переговорів, за видимістю монаршої милості й прощення зовсім інша, оголена, ганебна проглядає правда, що сліпий побачить, глухий почує, бо вона волає: «Не милість дарувати йдеш ти, Киселю, а милості просити смиренно; купити її сподіваєшся ціною булави та прапора, пішки йдеш випрошувати її в мужицького вождя від імені Речі Посполитої, ти, сенатор і воєвода…» І розривалася душа брусилівського магната, і почувався він огиднішим хробака, нікчемнішим праху, а у вухах його дзвеніли слова Яреми: «Краще зовсім не жити, ніж жити в холопів і бусурманів у неволі». Що він, Кисіль, у порівнянні з лубенським князем, який являвся заколотникам не інакше, як в образі Юпітера, з насупленим чолом, у вогні війни і пороховому диму, овіяний запахом сірки? Що? Тягар цих думок зломив дух воєводи, усмішка назавжди зникла з його лиця, радість навіки залишила серце; він стократ волів би вмерти, ніж зробити ще крок уперед, і все-таки йшов: його штовхало все його минуле, всі старання, витрачені зусилля, вся невблаганна логіка його колишніх діянь…
Хмельницький чекав його, взявшись у боки, суплячи брови і випнувши губи.
Нарешті хода наблизилася. Кисіль, виступивши вперед, зробив іще кілька кроків до самого підвищення. Довбиші перестали калатати, замовкли сурми – і велика тиша впала на юрбу, лише на морозному вітрі шелестів червоний прапор, що його ніс Кульчинський.
Раптово тишу розірвав чийсь владний голос, із непередаваною силою відчаю, незважаючи ні на що і ні на кого, коротко і чітко наказав:
– Драгуни, кругом! За мною!
То був голос Скшетуського.
Усі голови повернулися в його бік. Сам Хмельницький злегка підвівсь, аби бачити, що відбувається. У комісарів із лиця відринула кров. Скшетуський стояв у стременах, прямий, блідий, із палаючим поглядом, тримаючи в руках оголену шаблю; напівобернувшись до драгунів, він громовим голосом повторив наказ:
– За мною!
У тиші голосно зацокали по чисто виметеній промерзлій вулиці копита. Вимуштрувані драгуни повернули на місці коней, і весь загін на чолі з поручиком за даним ним знаком неспішно рушив назад до комісарських квартир.
Подив і розгубленість відобразилися на обличчях у всіх, не виключаючи Хмельницького, позаяк щось надзвичайне було в голосі поручика і його рухах; ніхто, втім, не знав до пуття, чи не становить раптовий від’їзд ескорту частини урочистого церемоніалу. Лише Кисіль усе зрозумів, і, головне, зрозумів він, що і переговори, і життя комісарів разом із ескортом у ту хвилину висіли на волоску; тому, щоб не дати опам’ятатися Хмельницькому, він ступив на підвищення і звернувся до нього з промовою.
Почав він з того, що повідомив про виявлення королівської милості Хмельницькому й усьому Запоріжжю, але зненацька промову його перервала нова подія, котра мала тільки ту добру якість, що зовсім відвернула увагу від попередньої. Старий полковник Дедяла, що стояв біля Хмельницького, потрясаючи булавою, кинувся до воєводи, горлаючи:
– Ти що плетеш, Киселю! Король королем, а скільки ви, королята, князі, шляхта, лих накоїли! І ти, Киселю, хоч однієї з нами крові, відщепився від нас, із ляхами злигався. Не хочемо більше слухати твою балаканину, чого треба, ми й самі добудемо шаблею.
Воєвода з обуренням звернув свій погляд на Хмельницького.
– Що ж це ви, гетьмане, полковників своїх розпустили?
– Замовчи, Дедяло! – крикнув гетьман.
– Мовчи, мовчи! Набрався з раннього ранку! – підхопили інші полковники. – Іди геть, поки не вибили в плечі!
Дедяла не вгамовувався; тоді його і дійсно схопили за комір і виштовхали за межі кола.
Воєвода продовжив гладеньку свою промову, ретельно вибираючи слова; він хотів показати Хмельницькому, яким значним є те, що відбувається: адже прислані йому дарунки – не що інше, як знак законної влади, що нею дотепер гетьман користувався самочинно. Король, маючи право карати, зволив простити його, винагородивши за послушенство, виявлене під Замостям, і тому ще, що колишні злочини зроблено було до його сходження на престол. Отож Хмельницькому, котрий має на совісті стільки гріхів, нині належало б виявити вдячність за ласку та поблажливість, заборонити кровопролиття, вгамувати чорний люд і почати з комісарами переговори.
Хмельницький прийняв у мовчанні булаву та прапор, який негайно наказав над собою розгорнути. Юрба, побачивши це, радісно заревла – на кілька хвилин усе потонуло в галасі.
Тінь удоволення ковзнула по лиці гетьмана; зачекавши трохи, він так відповів:
– За велику милість, якою його королівська величність за посередництвом вашим мене обдарував, владу над військом оддавши і минулі мої простивши злочини, смиренно дякую. Я завжди говорив, що король зі мною проти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найкращий сьому доказ – його поблажливість до того, що я голови ваші рубав; знайте ж: я і надалі рубатиму їх, коли ви нам із його величністю не будете в усьому слухняні.
Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брову, немовби скипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту промови-відповіді. Кисіль же сказав:
– Король, шановний гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття й почати з нами переговори.
– Кров не я проливаю, а литовське військо, – різко відповів гетьман. – За чутками, Радзивілл міста мої вирізав, Мозир і Турів; підтвердиться це – кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу постинати голови, і негайно. Переговорів не буде. Не час нині для комісій: військо моє не в повному зборі, і полковники не всі тут, багато хто на зимівниках, а без них я і починати не буду. Нічого, одначе, на морозі теревені правити. Що з вас належало – отримано; всі бачили, що віднині я гетьман із королівської волі, а тепер ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, я вже зголоднів.
Із цими словами Хмельницький вирушив до своїх палат, а за ним полковники і комісари. У великому серединному покої стояв накритий стіл, що ломився під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, напевно, міг би відшукати і своє, вивезене минулого літа з Гущі. На блюдах горою навалено було свинину, яловичину й татарський плов, уся кімната просочилася запахом просяної горілки, розлитої по срібних глечиках. Хмельницький сів за стіл, посадовивши по праву від себе руку Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського, і сказав, тицьнувши пальцем у горілку:
– У Варшаві кажуть, я лядську кров п’ю, а в мене її пси хлебчуть, мені смачніша горілка.
Полковники розреготалися – від їхнього сміху затремтіли стіни.
Таку пігулку підніс комісарам замість закуски гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб – як писав підкоморій львівський – «не дражнити дикого звіра».
Лише піт рясно зросив бліде чоло воєводи.
Трапеза почалася. Полковники руками брали з блюд шматки м’яса, Киселеві та Бжозовському накладав у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні: кожний поспішав угамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток, та горілка з булькотом лилася в горлянки; часом хто-небудь зроняв слівце, що залишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, попоївши і перехиливши кілька чарок просянки, першим раптом звернувся до воєводи із запитанням:
– Хто у вас командує конвоєм?
Тривога відбилася на лиці воєводи.
