Три мушкетери - Дюма Александр (лучшие книги .txt) 📗
— Ні, не намагалась; але там, по-моєму, зовсім інша справа: її у Франції втримує кохання до когось.
— Ну, — сказала міледі, — якщо вона кохає, то не така вже вона й нещасна.
— То виходить, — мовила абатиса, з усе більшою цікавістю придивляючись до міледі, — я бачу перед собою ще одну бідолашну, гнану жертву?
— На жаль, так! — відповіла міледі.
Якусь мить паніматка схвильовано дивилася на міледі, наче враз їй сяйнула несподівана думка.
— Чи не ворог ви нашої святої віри? — спитала вона, затинаючись.
— Я! — вигукнула міледі. — Я — протестантка? О ні! Присягаюсь ім'ям Бога, який чує нас: навпаки, я — ревна католичка.
— Тоді заспокойтесь, добродійко, — всміхнувшися, мовила абатиса. — Цей дім не буде для вас суворою в'язницею; ми зробимо все, щоб полегшити ваше ув'язнення. Більше того, ви побачитеся з цією молодою жінкою, переслідуваною, мабуть, у зв'язку з якоюсь придворною інтригою. Вона дуже люб'язна і привітна.
— Як її звуть?
— Одна дуже висока особа доручила її моїм турботам під іменем Кетті. Я не питала в неї справжнього імені.
— Кетті! — вигукнула міледі. — Як! Ви певні?..
— Що вона так називає себе? Авжеж, пані. А хіба ви її знаєте? Міледі всміхнулася, подумавши, що це може бути її колишня камеристка. Спогад про молоду дівчину викликав у неї почуття гніву, і жадоба помсти спотворила її обличчя; а проте за мить воно набуло того ж спокійного й лагідного виразу. Ця столика жінка вміла володіти собою.
— Коли ж я зможу побачити цю молоду даму, до якої я вже відчуваю приязнь? — спитала міледі.
— Та хоч сьогодні ввечері, — відповіла абатиса, — навіть удень. Однак ви самі сказали, що вам довелося подорожувати чотири доби; сьогодні ви прокинулись о п'ятій годині ранку й, мабуть, хочете відпочити. Лягайте й засніть, перед обідом ми вас розбудимо.
Схвильована новою пригодою, від якої з новою силою закалатало її схильне до інтриг серце, міледі чудово могла б обійтися й без сну. Проте вона скористалася з поради: за останні два тижні їй випало стільки переживань, що хоч її залізне тіло ще витримувало втому, душа потребувала відпочинку.
Вона попрощалася з абатисою й лягла, заколисувана приємними думками про помсту, на які її мимоволі навело ім'я Кетті. Міледі згадала майже беззастережну обіцянку кардинала надати їй свободу дій, коли вона успішно виконає його доручення. Вона досягла успіху — отже, Д'Артаньян належав їй!
Одне тільки жахало міледі — спогад про чоловіка, графа де Ля Фера, про якого вона думала, що він помер або принаймні виїхав з Франції, і якого так несподівано впізнала в Атосі, кращому другові Д'Артаньяна.
А якщо він друг Д'Артаньяна, то, певно, допомагає йому в усіх заходах, за допомогою яких королева розбила заміри його високопреосвященства; якщо він друг Д'Артаньяна, то він — ворог кардинала. О, їй конче треба заманити його в тенета помсти, в яких вона зуміє задушити молодого мушкетера!
Втішена цими надіями, міледі незабаром заснула.
Її розбудив ніжний мелодійний голос. Міледі розплющила очі й побачила абатису й молоду жінку — біляву, білолицю та рум'яну. Жінка дивилася на неї з ласкавою цікавістю.
Обличчя молодої жінки було міледі зовсім незнайоме. Привітавшись, вони пильно глянули одна на одну. Обидві були дуже гарні, але кожна по-своєму. А втім, міледі усміхнулась, відзначивши, що має, порівняно зі своєю новою знайомою, куди вельможніший вигляд та аристократичніші манери. Правда, одяг послушниці на молодій жінці навряд чи міг допомогти їй у цьому змаганні.
Познайомивши жінок, абатиса попросила дозволу залишити їх, сказавши, що обов'язки наставниці вимагають її присутності в церкві.
Міледі й молода послушниця зостались удвох. Послушниця, побачивши, що міледі ще лежить у ліжку, хотіла піти слідом за абатисою, та міледі затримала її.
— Пані, — мовила вона, — ледве я вас побачила, як ви хочете позбавити мене свого товариства. А я, признатись, дуже розраховувала на нього в цій тихій обителі.
— Ні, добродійко, — відповіла послушниця, — просто я подумала, що прийшла невчасно: ви спали, вам треба відпочити.
— Що з того? — сказала міледі. — Чого можуть бажати ті, хто спить? Щасливого пробудження. Ви мені його дали; тож дозвольте мені скористатися з нього.
І, взявши молоду жінку за руку, міледі запропонувала їй крісло, що стояло біля ліжка. Послушниця сіла.
— Боже мій! — сказала вона. — Яка я нещасна! Вже півроку, як я живу тут, не маючи й тіні розради. Тепер приїхали ви, ваша присутність могла б подарувати мені чарівне товариство. А я, може, от-от муситиму залишити монастир!
— Як! — здивувалась міледі. — Ви маєте намір залишити монастир?
— Принаймні маю на це надію, — відповіла послушниця, навіть не ховаючи своєї радості.
— Мені казали, що ви натерпілися лиха через кардинала, — вела міледі далі. — Коли це так, то ось іще одна причина для нашої обопільної приязні.
— Отже, паніматка сказала правду, і ви, так само, як і я, жертва цього злого пастиря?
— Тсс! — застережливо мовила міледі. — Навіть тут не треба говорити про нього. Всі мої нещастя почалися з того, що я сказала приблизно те саме, що ви зараз, жінці, яку вважала своїм другом і яка зрадила мене. То й ви теж жертва зрадництва?
— Ні, — відповіла послушниця, — я жертва відданості: відданості жінці, яку любила, за яку віддала життя й ладна віддати його знову.
— І яка покинула вас у біді? Так завжди буває!
— Я була настільки несправедлива, що теж думала так, але кілька днів тому я переконалась у протилежному й дякую за те Богові. Мені важко було б повірити, що вона про мене забула. Але ви, пані, — вела далі послушниця, — ви, здається, вільні, і якби захотіли втекти, то це залежало б тільки від вас.
— А куди б ви хотіли, щоб я втекла, не маючи ні друзів, ні грошей, у тій частині Франції, в якій я раніше ніколи не бувала? — О! — вигукнула послушниця. — Щодо друзів, то вони знайдуться у вас скрізь, хоч би де ви опинились! Адже ви така добра й така гарна!
— Що не заважає мені бути самотньою і гнаною, — відповіла міледі, всміхаючись ангельською усмішкою.
— Вірте мені, — мовила послушниця, — треба надіятись на провидіння. Неодмінно настане така хвилина, коли зроблене кимось добро стає його заступником перед Богом, і, може, хоч яка я безсила й нікчемна, ваше щастя в тому, що ви зустріли мене. Якщо я вийду звідси, в мене знайдуться впливові друзі, котрі, виступивши на мій захист, виступлять потім і на ваш.
— О-о! Коли я сказала, що я самотня, — вела далі міледі, сподіваючись викликати на відвертість послушницю, — то це не означає, що в мене зовсім немає впливових знайомих. Але вони самі тремтять перед кардиналом. Навіть королева не насмілюється суперечити грізному міністрові; її величність — я маю чимало доказів цього, — незважаючи на своє добре серце, не раз була змушена віддавати на поталу його високопреосвященству тих, хто вірно служив їй.
— Повірте мені, пані, королева може вдати, що вона від них відступається. Але не слід робити поспішних висновків. Чим більше їх переслідують, тим більше королева думає про них. І часто саме тоді, коли ці люди менш за все на те сподіваються, вони переконуються в тому, що не забуті її милосердною увагою.
— Ой леле! — зітхнула міледі. — Я вірю вам: адже королева справді дуже добра.
— О! То ви знаєте нашу чарівну й великодушну королеву, якщо так кажете про неї! — захоплено вигукнула послушниця.
— Тобто, — відповіла міледі, прагнучи обійти непередбачену перешкоду, — я не маю честі знати її особисто, але я знайома з багатьма її ближчими друзями: з паном де Пютанжем, знала в Англії пана Дюжара, зустрічалася з паном де Тревілем.
— З паном де Тревілем? — вигукнула послушниця. — Ви знайомі з паном де Тревілем?
— Авжеж, дуже добре, навіть близько знайома.
— З капітаном королівських мушкетерів?
— З капітаном королівських мушкетерів.
— О! В такому разі ви самі переконаєтесь, — сказала послушниця, — що дуже скоро ми з вами станемо близькими знайомими, майже друзями. Якщо ви знайомі з паном де Тревілем, то, певно, бували у нього вдома? — І досить часто! — відповіла міледі, яка, побачивши, що брехня її дуже доречна, вирішила не зупинятися на півдорозі.
