Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
— Що це за дівчина? — зараз же спитав він.
— Ну… це моя нова покоївка.
— Де ж ви її найшли?
— її прислала до мене баронеса Гранжері з найкращою рекомендацією.
— А вона гарненька!
— Вам подобається?
— Так… гарненька, як на покоївку.
Я була сама не своя з радості: він уже йшов на нашу принаду!
Того самого вечора Роза сказала мені:
— Тепер я можу сказати, пані, з певністю, що це станеться не пізніше як за два тижні. Мосьє дуже м'який на вдачу.
— А! Ви вже робили спроби?
— Ні, я ще нічого не робила, але це можна відразу побачити. Його вже бере охота обняти мене, коли він проходить біля мене.
— Він вам нічого не казав?
— Ні, пані, лише спитав, як мене звати… Спитав зумисне, аби почути мій голос.
— От і гаразд, моя славна Розо. Ідіть же до мети якнайшвидше.
— Не бійтесь, пані. Я тільки трошки опиратимусь, а то надто легка перемога могла б його розчарувати.
Пройшло вісім днів — чоловік мій нікуди й не вигляне. Увесь час по обіді він никав по кімнатах, а крім того — і з цього можна було здогадатися, що все як слід, — він не боронив тепер мені виїздити з дому. І я цілими днями їздила по гостях та на прогулянки, щоб… щоб не заважати йому.
Нарешті дев’ятого дня, роздягаючи мене, Роза сказала несміливо:
— Готово, пані. Цього ранку все зробилось.
Я була трохи вражена, трохи схвильована навіть, не з того, що воно сталось, а з того, як вона це сказала.
— 'Ну… ну… і як же це було?
— О! Все гаразд, пані. Він уже три дні добивається, але
я не хотіла надто скоро піддатись. Тепер маєте попередити мене, пані, коли хочете застукати його на зраді.
— Так, моя люба. Ну… візьмім хоч би четвер.
— Хай буде четвер. До того часу я знову його уникатиму, щоб він весь час жадав мене.
— Ви певні, що тут не буде ніякої помилки?
— Так, дуже певна, пані. Я весь час розпалюватиму в ньому пристрасть, дедалі збільшуючи собі ціну, — і на призначений термін він буде наш.
— Тоді о п’ятій годині, моя люба Розо.
— О п’ятій то о п’ятій. А де саме?
— Ну… хоч би в моїй кімнаті.
— Добре, у кімнаті пані.
Ну, ти розумієш, миленька моя, що я тоді зробила? Я, по-перше, поїхала й запросила до себе тата й маму, потім дядька мого д’Орвелена, голову, та ще пана Рапле, суддю, чоловікового приятеля. Я нікого з них не попередила, що вони мають побачити. Тільки примусила всіх навшпиньки підійти до дверей моєї кімнати. Я припасувала так, щоб це було якраз о п’ятій, рівно о п’ятій! О! Як билося в мене серце! Я покликала також і консьєржа, щоб ще на одного свідка було більше. Тоді… Тоді, коли годинник почав дзвонити п’яту, я відчиняю раптом двері навстіж… Ха-ха-ха! Це було якраз… якраз… мила моя… О! Що за обличчя було в нього! Що за обличчя! Коли б ти тільки побачила! І він ще повернувся, дурень! — повернувся до нас! Ну й смішний же він був!.. Я так реготала, так реготала… А тато розгнівався, хотів бити мого чоловіка… А консьєрж, добрий чолов’яга, ще й помагав йому одягатись… перед нами, серденько, перед нами!.. Він застібав йому шлейки… як це було кумедно, Господи!.. А щодо Рози — ну, це просто золото, а не дівчина! Вона плакала — прекрасно, натурально плакала. Чудова дівчина! Як тобі треба буде чогось подібного, згадай про неї!
І от я, тільки-но все скінчилось, прибула до тебе розказати все, ні хвилини не гаючись. Тепер я вільна. Хай живе розлучення!
І вона пішла сама собі в танець через кімнати, а баронеса, задумлива та незадоволена, промовила:
— А чому ти мене не покликала поглянути?
Диявол
Селянин стояв біля лікаря перед ліжком умираючої. Стара покірливо, спокійно й просвітлено дивилась на обох чоловіків, прислухаючись до їх розмови. їй прийшов час помирати, вона не опиралась; вона віджила своє: їй було дев’яносто два роки.
В розчинені вікна і двері струменіло липневе сонце, і полум’яне проміння його падало на руду, нерівну долівку, вибиту черевиками чотирьох селянських поколінь. Гарячий вітер доносив запах ланів, пахощі трав, хлібів і листя, спаленого південною спекою. Коники похрипли, наповнюючи село дзвінким сюрчанням, подібним до стукоту де рев’яних тріскачок, які купують на ярмарках дітям.
Лікар, підвищуючи голос, сказав:
— Оноре, ви не можете залишити вашу матір саму в такому стані. Вона кожної хвилини може вмерти!
Селянин розпачливо вів своє:
— Але ж мені треба зібрати хліб, бо надто вже довго він стоїть. І погода якраз добра. А що скажеш ти, мамо?
Стару жінку, незважаючи на близьку смерть, все ще мучила нормандська скнарість, і вона очима й чолом відповіла «так», одсилаючи сина возити пшеницю й залишити її саму на вмирання.
Та лікар, розсердившись, тупнув ногою:
— Ви просто тварина, чуєте! І я вам не дозволю цього зробити! Чуєте?! А коли вам уже так треба саме сьогодні йти на жнива, то розшукайте тітку Pane хай вам чорт, і нехай вона доглядає вашу матір. Я вам так наказую, чуєте! А як не послухаєтесь, то я покину вас здихати, як собаку, коли ви самі захворієте, чуєте?
Селянин, високий, сухорлявий, з повільними рухами, вагаючись між страхом перед лікарем і любов’ю до грошей, роздумував, вираховував, бурмотів:
— Скільки ж вона візьме за догляд, ота Pane?
Лікар закричав:
— Хіба я знаю? Дивлячись, на який час ви її запросите. Умовтеся з нею, хай їй чорт! Але я вимагаю, щоб через годину вона була вже тут, чуєте?
Селянин наважився.
—" Я піду, я піду, не гнівайтесь, пане лікарю.
Лікар вийшов гримаючи:
— То знайте, знайте, стережіться, бо я не жартую, коли розсерджусь.
Залишившись сам, селянин обернувся до матері і покірно сказав:
— Я піду до тітки Pane, бо він того хоче, оцей чоловік. Не турбуйся, я швидко повернуся.
І він теж вийшов.
Тітка Pane була стара прасувальниця, що доглядала мертвих і вмираючих у своєму селі і в усій окрузі. Зашивши своїх клієнтів у простирала, звідки вони не могли вже вийти, вона знову поверталась до праски, щоб прасувати білизну для живих. Вона була зморщена, як торішнє яблуко, люта, заздрісна, феноменальна скнара — напівзігнута, ніби переломлена в попереку від вічного совання праскою по полотну. Казали про неї, що вона має до агонії якусь страхітливу й цинічну пристрасть. Говорила вона тільки про мертвих і про різні випадки смерті, свідком яких вона була; вона з особливою ретельністю розповідала завжди схожі деталі, як мисливець розповідає про кожен свій постріл.
Коли Оноре Бонтан увійшов до неї, вона розводила синьку для комірців селянок.
— Добривечір, тітко Pane, — сказав він, — ну, як поживаєте?
Вона повернула до нього голову.
— Та все по-старому, все по-старому. А ви як?
— О, щодо мене, то все гаразд, а от з матір’ю зовсім зле!
— З матір’ю?
— Так, з матір’ю.
— А що з нею таке?
— Та швидко вже помре.
Стара вийняла з води руки; синюваті, прозорі краплини котились до кінчиків пальців і спадали назад у ночви.
З несподіваним співчуттям вона спитала:
— То це вже безнадійно?
— Лікар сказав, що вона не встане.
— Ну, то, значить, це безнадійно!
Оноре вагався. Годилося б почати розмову здалека, перш ніж приступити до діла, але, не придумавши нічого, він зважився одразу:
— Скільки б ви взяли, щоб доглянути її до смерті? Ви знаєте, я чоловік небагатий; у мене нема на що навіть найняти наймичку. Це й доконало її, мою бідну, втомлену
матір! Працювала за десятьох у свої дев’яносто два рокиї Тепер таких людей уже не водиться!
Pane відповіла поважно:
— Є дві ціни: сорок су за день і три франки за ніч, — з багатих. Двадцять су за день і сорок за ніч — з інших. Ви дасте мені двадцять і сорок.
Але селянин міркував. Він добре знав свою матір. Він знав, яка вона міцна, живуча, витривала. Що б там не казав лікар, вона могла протягти ще цілий тиждень.
Він рішуче сказав:
— Ні! Краще ви скажіть мені одну ціну, от! Одну ціну за все, аж до кінця. Ми ризикуємо обоє, і ви, і я. Лікар кайее, що вона помре дуже швидко. Коли станеться так, — то краще вам, а гірше мені. А як вона протягне до завтра або й довше, — то краще мені, а гірше вам!
