Вогнем і мечем - Сенкевич Генрик (книги онлайн бесплатно серия txt) 📗
«Невже їм нічого, крім крові, не треба? Невже не потрібні ніякі свободи, крім свободи палити і грабувати?» – думав у розпачі воєвода, стримуючи стогони, що розривали його шляхетні груди.
– Голову Кисельову! Голову Кисельову! На погибель! – кричала юрба.
Воєвода без вагань приніс би їм у дарунок свою скуйовджену білосніжну голову, коли б не останні крихти віри, що і черні цій, і всьому козацтву потрібно щось інше, більше – а інакше не буде ні їм, ні Речі Посполитій порятунку. Нехай розкриє їм на це очі прийдешній день!
І коли він думав так, проблиск надії, що зміцнювала дух, розсіював на мить морок, породжений розпачем, і бідолашний старець починав себе умовляти, що чернь – це ще не все козацтво і не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться переговори.
Але чи багато від них буде пуття, поки півмільйона мужиків не склали зброї? Чи не стане злагода з першим подувом весни схожою на сніги, що нині вкривають степ?…
І вкотре вже пригадувалися воєводі слова Яреми: «Милість можна зробити лише переможеним», – і думка його знову занурювалася в пітьму, а під ногами розверзалася прірва.
Тим часом перевалило за північ. Волання та стрілянина трохи притихли, зате виття вітру посилилося, надворі вирувала хуртовина, втомлені юрби, видно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло від серця.
Войцех Мясковський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав біля вікна, занесеного снігом, і мовив:
– Бачиться мені, з Божою поміччю ще доживемо до завтра.
– Може, і Хмельницький надішле підмогу – з цією охороною нам не дійти, – зауважив Смяровський.
Зеленський, підчаший брацлавський, посміхнувся гірко:
– Хто скаже, що ми посланці миру!
– Траплялося мені, і не раз, посольствувати в татар, – сказав новогрудський хорунжий, – але такого я в житті не видав. У нашій особі Річ Посполиту зліше принижено, ніж під Корсунем і Пилявцями. Того я й говорю: їдьмо, шановні добродії, назад, про переговори годі й думати.
– Їдьмо, – як відлуння повторив каштелян київський Бжозовський. – Не судилося бути мирові – нехай буде війна.
Кисіль підвів очі й утупив осклянілий погляд у каштеляна.
– Жовті Води, Корсунь, Пилявці! – глухо проговорив старець.
І замовк, а за ним замовкли й інші – лише Кульчинський, київський скарбничий, почав голосно молитись, а ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:
– Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!
Раптом двері розчинились і до світлиці ввійшов Бришовський, капітан драгунів єпископа Познанського, що командував конвоєм.
– Ясновельможний воєводо, – доповів він, – якийсь козак хоче бачити панів комісарів.
– Нехай увійде, – відповів Кисіль. – А чернь розійшлася?
– Пішли. До завтра обіцяли повернутися.
– Дуже буйствували?
– Страшенно, але Донцеві козаки поклали душ п’ятнадцять. Завтра обіцяються нас спалити живцем.
– Добре, клич цього козака.
За хвилину двері відчинились, і на порозі стала висока людина, що заросла чорною бородою.
– Ти хто такий? – запитав Кисіль.
– Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.
Каштелян Бжозовський, Кульчинський і ловчий Кшетовський попідхоплювалися з лав. Усі вони минулого року були з князем під Старокостянтиновом і Махнівкою та чудово знали пана Яна; Кшетовський навіть йому доводився свояком.
– Правда! Правда! Та це ж Скшетуський! – повторювали вони в один голос.
– Що ви тут робите? Як змогли до нас добратися? – запитував, обіймаючи його, Кшетовський.
– У селянській одежі, як бачите, – відповідав Скшетуський.
– Ваша милість, – вигукнув, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, – це найдоблесніший лицар із корогви руського воєводи, прославлений серед усього війська.
– Радий душевно його вітати, – сказав Кисіль, – воістину надзвичайну відвагу мати потрібно, щоб до нас пробитися.
І потім звернувся до Скшетуського:
– Чого ви від нас хочете?
– Дозвольте з вами йти, ваша милість.
– Драконові в пащу лізете… Втім, коли така ваша воля, ми заперечувати не маємо права.
Скшетуський мовчки вклонився.
Кисіль дивився на нього зі здивуванням.
Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботним виразом.
– Скажіть, пане, – промовив він, – які причини штовхнули вас у це пекло, куди не лізе ніхто по добрій волі?
– Нещастя, ясновельможний пане воєвода.
– Даремно я запитав, – сказав Кисіль. – Видно, ви втратили когось із близьких і тепер на пошуки їдете?
– Саме так.
– А давно це приключилося?
– Минулої весни.
– Як? І ваша милість зараз тільки їхати зібралися! Адже мало не рік минув! Що ж ви дотепер, шановний пане, робили?
– Воював під прапорами руського воєводи.
– Невже шляхетний цей вождь вас не побажав відпустити?
– Я сам не хотів.
Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, що було перерване київським каштеляном:
– Усі ми, хто з князем служив, чули про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили зі співчуття до нього, а що він зволів, поки війна йшла, батьківщині служити, а не про своє благо пектися, гідно ще більшого схвалення. Рідкісний як на теперішній час приклад.
– Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького хоч що-небудь значить, повірте, пане, я не забуду його за вас замовити, – сказав Кисіль.
Скшетуський знову вклонився.
– А тепер ідіть відпочивайте, – лагідно сказав воєвода, – ви, певно, стомлені добряче, як і всі ми: адже в нас ні хвилини немає спокою.
– Я його до себе заберу, ми з ним свояки, – сказав ловчий Кшетовський.
– Ходімо й ми, відпочити нікому не зашкодить, хто знає, чи вдасться заснути наступної ночі! – сказав Бжозовський.
– Вічним сном, можливо, – докінчив воєвода.
І з цими словами пішов до ванькирчика, де в дверях його вже чекав слуга; за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до себе на квартиру, що була поруч, через кілька будинків тільки. Слуга з ліхтарем ішов попереду.
– До чого ж ніч темна, і мете все сильніше! – сказав ловчий. – Ех, пане Ян, що ми сьогодні пережили! Я думав, Судний день настає. Ще б трохи, і чернь поперерізала б нам глотки. У Бришовського рука рубати втомилася. Ми вже з життям прощалися.
– Я був серед черні, – відповів Скшетуський. – Завтра до вечора очікується нова ватага розбійників, їх уже оповістили. До вечора неодмінно треба виїхати. Ви звідси прямо в Київ?
– Це залежить од відповіді Хмельницького – до нього князь Четвертинський поїхав. А ось і моя квартира, ласкаво прошу, входьте, пане Ян, я звелів підігріти вина, не зле перед сном підкріпитися.
Вони ввійшли у світлицю, де в каміні яскраво горів вогонь. Паруюче вино вже стояло на столі. Скшетуський жадібно схопив чарку.
– У мене ні крихти не було в роті з учорашнього дня, – сказав він.
– Схудли ви страшенно. Виснажилися, видно, зовсім від туги і ратних трудів. Розповідайте про себе тепер, адже мені про ваші справи відомо. Князівну, виходить, серед ворогів задумали шукати?
– Або її, або смерть, – відповів лицар.
– Смерть знайти легше. А відкіля ви знаєте, що князівна в тих краях? – продовжував розпитувати ловчий.
– Тому що інші я вже об’їздив.
– Де ж ви були?
– У заплаві Дністра. З вірменськими купцями дійшов до Ягорлика. Були свідчення, що її там сховано; скрізь побував, а тепер їду в Київ: начебто Богун туди її везти збирався.
Ледь поручик вимовив ім’я «Богун», ловчий схопився за голову.
– Господи! – вигукнув він. – Що ж це я про головне мовчу! Богуна, кажуть, убили.
Скшетуський пополотнів.
– Як так? Від кого ви чули?
– Від того самого шляхтича, що одного разу князівну вже врятував, – він іще під Старокостянтиновом відзначився. Ми зустрілися в дорозі, коли він у Замостя їхав. Тільки я запитав: «Що чути?» – а він мені: «Богуна вбито». – «Хто ж його вбив?» – запитую, а він відповідає: «Я!» На тім і розсталися.
