Три мушкетери - Дюма Александр (лучшие книги .txt) 📗
— Пробачте, мілорде, — мовив Фелтон, зупиняючи герцога, — але чи знає ваша світлість, що Шарлотта Баксон — не справжнє ім'я цієї молодої жінки?
— Так, добродію, мені це відомо, — відповів герцог і вмочив перо в чорнило.
— Отже, ваша світлість знає її справжнє ім'я? — спитав Фелтон уривчастим голосом.
— Знаю.
Герцог підніс перо до паперу. Фелтон зблід.
— І знаючи це справжнє ім'я, — повів він далі, — ваша світлість усе-таки підпише наказ?
— Безперечно, — відповів Бекінгем, — і навіть з особливою охотою.
— Я не можу повірити, — різким і уривчастим голосом сказав Фелтон, — що вашій світлості відомо — йдеться-бо про леді Вінтер…
— Мені це чудово відомо, хоч я й здивований з того, що це знаєте також і ви!
— І ваша світлість підпише цей наказ без докорів сумління? Бекінгем спогорда глянув на молодого офіцера.
— Добродію, — сказав він, — чи не здається вам, що ви ставите мені дивні запитання і що я виявляю до вас надмірну поблажливість, відповідаючи на них?
— Відповідайте, ваша світлосте! — вигукнув Фелтон. — Становище куди серйозніше, ніж ви, можливо, гадаєте.
Бекінгем вирішив, що молодий офіцер, з'явившись за дорученням лорда Вінтера, говорить від його імені, і пом'якшав.
— Без жодних докорів сумління, — повторив він, — бо баронові, так само, як і мені, добре відомо: леді Вінтер — велика злочинниця.
Обмежити її покарання засланням — майже те саме, що помилувати її.
Герцог пером торкнувся паперу.
— Ви не підпишете цього наказу, мілорде! — вигукнув Фелтон, ступивши крок до герцога.
— Я не підпишу цього наказу? — перепитав Бекінгем. — Чому?
— Тому що ви звіритесь зі своїм сумлінням і вчините з міледі по справедливості.
— Справедливість вимагала б вирядити її до Тайберна, — сказав Бекінгем. — Міледі — безчесна жінка.
— Ваша світлосте, міледі — ангел, ви це добре знаєте, і я прошу вас звільнити її!
— Оце так! — вигукнув Бекінгем. — Чи не збожеволіли ви часом, що розмовляєте зі мною в такому тоні?
— Пробачте мені, мілорде! Я розмовляю так, як умію; я намагаюсь стримувати себе. Мілорде, подумайте про те, що ви збираєтесь вчинити, і стережіться переступити міру!
— Хай пробачить мені Бог! — вигукнув Бекінгем. — Ви, здається, насмілюєтесь погрожувати!
— Ні, мілорде, я все ще прошу вас і кажу вам: однієї краплини досить, щоб вона перелилась через вінця чаші; одна незначна похибка може накликати кару на голову того, кого доля берегла, незважаючи на його злочини.
— Пане Фелтоне, будьте ласкаві вийти звідси й передати, що я звелів арештувати вас! — наказав Бекінгем.
— Будьте ласкаві вислухати мене до кінця, мілорде! Ви спокусили цю молоду дівчину, ви її жорстоко образили, заплямували її честь. Спокутуйте свою провину, дайте їй без перешкод виїхати звідси, і я нічого більше не вимагатиму від вас.
— Нічого більше не вимагатимете! — мовив Бекінгем, здивовано глянувши на Фелтона й роблячи наголос на кожному слові.
— Мілорде, — вів далі Фелтон, чимраз дужче запалюючись, — стережіться, мілорде! Вся Англія втомилась од ваших беззаконних діянь. Мілорде, ви зловживали королівською владою, яку ви майже узурпували. Мілорде, ви ненависні людям і Богові. Бог покарає вас згодом, але я покараю вас сьогодні.
— Ну, це вже занадто! — вигукнув Бекінгем, зробивши крок до дверей. Фелтон заступив йому дорогу.
— Уклінно прошу вас, — сказав він, — підписати наказ про звільнення леді Вінтер. Згадайте, що це та сама жінка, яку ви збезчестили.
— Забирайтеся геть, добродію, — відповів Бекінгем, — або я покличу варту й накажу закувати вас у кайдани.
— Ви нікого не покличете, — сказав Фелтон, кинувшись між герцогом і дзвіночком, що стояв на столику із срібними інкрустаціями. — Стережіться, мілорде, ви тепер у руках Божих.
— В руках чорта, хочете ви сказати! — вигукнув Бекінгем, підвищуючи голос, щоб привернути увагу людей у сусідній кімнаті, але ще прямо не кличучи на допомогу.
— Підпишіть, мілорде, підпишіть наказ про звільнення леді Вінтер! — мовив Фелтон, простягаючи до герцога папір.
— Ви погрожуєте мені силою? Ви глузуєте з мене?.. Гей, Патріку!
— Підпишіть, мілорде!
— Ніколи!
— Ніколи?
— До мене! — гукнув герцог і схопився за шпагу. Але Фелтон не дав йому часу вихопити її з піхов. На грудях він тримав напоготові ніж, яким міледі поранила себе.
Одним стрибком він опинився біля герцога. Тут до кабінету ввійшов Патрік.
— Мілорде, вам лист із Франції! — голосно мовив він.
— З Франції? — вигукнув Бекінгем, забувши про все на світі й думаючи тільки про те, від кого лист.
Скориставшися з цієї миті, Фелтон встромив герцогові в бік ножа по самісіньку рукоятку.
— А-а, зрадник! — зойкнув Бекінгем. — Ти вбив мене…
— Убивство! — крикнув Патрік.
Фелтон озирнувся навкруги й, побачивши, що двері прочинені, кинувся тікати. Він убіг до сусідньої зали, де, як ми вже казали, чекала прийому депутація Ла-Рошелі, хутко проминув її й поспішив до сходів. Аж тут він зустрів лорда Вінтера, який, угледівши бліде обличчя Фелтона, його нестямний погляд і плями крові на руках, схопив його за горло й закричав:
— Я так і знав! Я здогадувався про це, але запізнився лише на одну хвилину! О, я нещасний, нещасний!..
Фелтон і не пробував захищатися. Лорд Вінтер передав його до рук варти, яка, чекаючи на дальші розпорядження, відвела молодого офіцера на невеличку терасу, що виходила на море, а сам квапливо подався до кабінету Бекінгема.
На зойк герцога, на крик Патріка незнайомець, з яким Фелтон зустрівся в передпокої, вбіг до кабінету.
Герцог лежав на канапі, судорожно притискаючи рукою рану.
— Ля Порте! — мовив Бекінгем кволим голосом. — Ля Порте, ти від неї?
— Так, ваша світлосте, — відповів вірний слуга Анни Австрійської, — але, здається, я запізнився.
— Тихше, Ля Порте! Вас можуть почути. Патріку, не впускайте нікого: о, я так і не дізнаюсь, що вона наказала мені передати! Боже мій, я вмираю!
І герцог знепритомнів.
Тим часом лорд Вінтер, посланці Ла-Рошелі, начальник експедиційних військ та офіцери почту Бекінгема поспішили до його кімнати. Звідусюди лунали розпачливі зойки, голосний плач. Незабаром сумна звістка рознеслася по всьому місту. Гарматний постріл сповістив: сталося щось важливе й несподіване.
Лорд Вінтер рвав на собі волосся.
— Запізнився на одну хвилину! — стогнав він. — На одну лиш хвилину! О Боже, Боже, яке нещастя!
Справді, о сьомій годині ранку йому доповіли, що під одним з вікон замку висить мотузяна драбина. Він кинувся до кімнати міледі й побачив, що вона порожня, вікно розчинене, а прути ґрат перепиляні. Пригадавши застереження Д'Артаньяна, передане його гінцем, лорд Вінтер затремтів од страху за герцога, побіг до стайні, скочив на незасідланого коня, щодуху помчав до адміралтейства, кинув коня на подвір'ї, пробіг сходами і, як ми вже казали, зустрівся на верхній сходинці з Фелтоном.
А втім, герцог був іще живий: він прийшов до тями, розплющив очі, і серця всіх, хто оточував його, сповнилися надією.
— Панове, — сказав Бекінгем, — залиште мене з Патріком і Ля Портом… А, це ви, Вінтере! Сьогодні вранці ви прислали до мене якогось дивного шаленця. Гляньте, що він зі мною зробив!
— О мілорде! — вигукнув барон. — Я ніколи собі цього не пробачу…
— І зробиш помилку, мій любий Вінтере, — мовив Бекінгем, простягаючи йому руку. — Я не знаю жодної людини, яка заслуговувала б на те, щоб хтось оплакував її все життя. А тепер залиш нас, прошу тебе.
Барон, ридаючи, вийшов.
У кімнаті лишилися тільки герцог, Ля Порт і Патрік.
Лікар іще не прибув, хоч по нього давно вже послали.
— Ви житимете, мілорде, ви житимете, — повторював, стоячи на колінах перед канапою, вірний слуга Анни Австрійської.
