Буремні дев'яності - Причард Катарина Сусанна (читать книги бесплатно полностью .TXT) 📗
На тисячі фунтів лежало золото в мішках у наметах, і по тижню везли ці мішки крізь чагарникові зарослі на відкритому возі, без охорони. Але не було тоді пограбувань, не було нападів на тих щасливців, що поверталися в Південний Хрест з цілим багатством у саквах.
І тільки коли ділянки було перепродано великим компаніям і ті зажадали охорони, поштовий диліжанс з золотом стали супроводити верхівці, озброєні карабінами та револьверами.
РОЗДІЛ VI
Після того як Фріско Дже Мерфі відзначився на зборах старателів, що вигнали Чарлі Мопса з вовчим білетом, його популярність зросла ще більше.
Невдовзі по приїзді в Мушину Низинку Фріско наскочив на багату жилу, потім продав свою ділянку й купив пару верблюдів. Він об’єднався з одним старим золотошукачем, який мав запряжку коней, і вони подалися на розвідку на південний схід, взявши з собою тубільця з дружиною та запаси харчів на два-три місяці.
Коли почалася засуха, Фріско повернувся назад з кількома унціями золота й розповіддю про те, як йому страшенно не поталанило: тубільці втекли, а самець-верблюд покусав йому руку. Коли біль стало несила терпіти, він, Фріско, сів на другого верблюда й ось бачте —приїхав. А Джордж їде своїми кіньми слідом за ним.
Але Джордж заявився лише через кілька тижнів. Фріско вже вів розмови про те, щоб зібрати хлопців та піти пошукати товариша, коли Джордж приповз до табору без штанів, до нестями лютий, і розповів, як підло з ним учинив Фріско: кинув його без води і забрав усе золото, яке вони добули. Коні кудись запропали, а сам він заблудився у хащах по дорозі до табору.
Фріско божився, що Джордж Німець-Швед (так його звали) не інакше як з’їхав з глузду. Мовляв, він коли їхав, то залишив Джорджу стільки ж води, скільки сам взяв з собою, і, крім того, опріснювач. Порадив йому не затримуватись, бо вода у ковбані, яку вони викопали на краю пересохлого солоного озера, стояла дуже низько. Він готовий повести кого завгодно туди, де вони з Німцем-Шведом знайшли сущу мізерію розсипного золота. Він привіз його з собою, як було домовлено, і говорив чоловікам десяти, що частка Джорджа в нього.
Ніхто не міг спростувати Фріскових запевнень. Але Джордж більше не хотів мати з ним справ. Він так і лишився якимось чудним, наче не при собі, і кожного разу, побачивши Фріско, скипав шаленою люттю: починав бурмотіти щось про золото, яке Фріско украв у нього там, біля солоного озера.
Фріско не звертав на це жодної уваги. Він був загальним улюбленцем, легко й безтурботно переносив усі злигоди, що їх спричинила засуха. Одне слово, хлопець хоч куди: незмінне сомбреро, строката сорочка, потерті молескінові штани, за поясом револьвер. Якщо хтось піддражнював його й питав, навіщо йому зброя, Фріско лише добродушно сміявся. «Це мій талісман, моя «Марія», — говорив він. — Без неї я щастя не маю». Потому стріляв у підкинуту монету й починав розповідати про свої любовні походеньки в Мексіці та на узбережжі Південної Америки, коли «Марія» не раз виручала його в критичні моменти.
Щедрий і з кожним привітний, Фріско вважався хлопцем-друзякою, попри всю його когутячу бундючність та хвастовитість. Якщо він строїв з себе велике цабе і приймав, наче справжній господар, якогось знатного іноземця чи багатого акціонера, що приїздили на приїск, ніхто не заперечував. Вже хто-хто, а Фріско постарається, щоб новачок-зальота поставив могорич для всіх, та ще завжди й порадить старателям — заправити з нього більшу ціну чи, навпаки, поступитися, бо інакше справа не вигорить. І якщо за кожне таке дільце він брав комісійні, це також сприймалося як належне. Невгамовна життєрадісність Фріско була благом у ті гнітючі дні, коли всі чекали рятівного дощу, вона живила бадьорістю табір. І вдень, у палючу спеку, і задушними вечорами було чути, як він бренькає на гітарі і з пристрастю в голосі виводить:
Навкруги лютувала засуха, та Фріско все було за іграшку: до півночі він різався в карти, а більшу частину дня вештався по табору; і жодна важлива подія не обходилась без його участі.
Він напосів на санітарний комітет і домігся, щоб кілька брезентових наметів було поставлено спеціально для тих, кого звалили дизентерія і тиф; він помагав добровольцям, які доглядали хворих, хоч при нестачі води й хмарах куряви та мух, що проникали крізь хворостяні стіни курінчиків, у пацієнтів було дуже мало шансів на одужання. Вони лежали на ношах, змайстрованих з товстих гілок та мішковини, як були, в робочому одязі, часто навіть у чоботях, немиті, і тижнями марили. Приставлений до них дід навіть не вважав за потрібне накривати бідони з-під гасу, якими користувалися хворі на дизентерію, і годував своїх підопічних згущеним молоком. Більшість з них помирало.
Жан Робійяр того літа теж був на волосинку від смерті. Нізащо б він не вижив, коли, б не товариші. Дивак був отой старий пень, на прізвисько Коров’яче Пузо, казав Дінні. Збанкрутілий хазяйчик, він, англієць родом, цілий рік шукав золото навколо Південного Хреста, а потім улаштувався двірником при трактирі, де куховарив Роббі. На приїсках вони добре ладнали, хоч Коров’яче Пузо, старий негідник, п’яниця й ледащо, примушував молодого француза робити на їхній ділянці майже всю найтяжчу роботу. І все-таки саме йому, Коров’ячому Пузі, завдячував Роббі своїм життям: коли Роббі захворів на тиф, той не відходив від його постелі, обтирав його вологим ганчір’ям і поїв перевареною водою.
Все лікування Коров’ячого Пуза зводилось до того, що він рішуче залишив хворого в своєму наметі й, наскільки міг, тримав його в чистоті та прохолоді. Але експеримент виявився вдалим: Жан вижив, тоді як в шпитальних палатках люди мерли як мухи. Олф і Дінні всіляко допомагали старому. Привозили йому воду й варили для нього, по черзі сиділи біля Роббі, коли той був у гарячці. Вони з болем згадували Марі Робійяр, її сповнені тугою очі, коли вона прощалася з чоловіком.
Фріско примусив санітарний комітет звернутись до уряду по допомогу. Прохання було відхилено. Старателі кляли уряд, збирали гроші на ліки і вперто тримались, не відступаючи ні на крок у боротьбі з сонцем, мухами, тифом. І ця боротьба — як усяка боротьба — давала вихід напруженню, в якому жили люди.
Не одну сварку і навіть дику бійку розсудив Фріско з допомогою власних кулаків, щоб відновити порядок і закон, коли гравці втрачали самовладання і в колотнечу встрявали всі глядачі.
Це він скликав загальні збори після того, як з’ясувалось, що Чарлі Мопс грає в ту-ап на фальшиві гроші. Громада дала Мопсу дві години, щоб він зібрався. Мопс відмовився залишити табір і озброївся сокирою.
Тоді Фріско на чолі кількох сотень розлютованих чоловіків став перед ним з револьвером.
— Забирайся геть, Мопсе, — сказав він.
— Дуже ти багато на себе береш, базікало нещасний! — зарепетував Мопс. — Нічого ти мені не зробиш. Ні ти, ні твої посіпаки. Нехай тільки хто спробує зачепити, зарубаю оцією сокирою.
Фріскова куля пробила навиліт Мопсову руку. Мопс випустив сокиру. Лікар Тодд, що свого часу кинув медицину заради золота, вийшов з натовпу, послав по сумку з медикаментами та інструментом, перев’язав Мопсові руку, і старателі вивели його на шлях, давши води й харчів на добу.
Якби не Фріско, в таборі могло б створитися загрозливе й небезпечне становище. Досі ще не було випадку, щоб хтось знехтував присудом громади. Авторитет Фріско піднявся ще вище — Фріско відстояв неписаний закон золотошукачів, і того вечора весь табір вшановував його.
Хлопчисько Педді Кеван, який завжди мов з землі виростав там, де зчинялася сварка, захлинаючись, розмальовував Фріскову сміливість та холоднокровність — як влучно, з першого пострілу, прошив він Мопсові руку і як той одразу скис, коли сокира випала у нього з рук, а кров так і заюшила його.
Та Фріско й самому Педді пригрозив загальними зборами, коли постеріг, що малий негідник потяг щось у нього з намету. Але Педді унадився за Фріско, мов цуценя, і весь час крутився біля нього. Спочатку Педді жив разом з Фріско, всіляко намагаючись догодити йому: носив воду, бігав у крамничку за продуктами, куховарив і навіть прав Фріскову білизну, коли була зайва вода. Після того, як Фріско потурив його, Педді став підробляти чим трапиться — допомагав торговцям контрабандним грогом, був на побігеньках у крамарів, продавав газети, коли їх привозили, втирався в довір’я до якогось удачливого старателя і доглядав його, коли той напивався, канючив воду та їжу, коли не мав за що купити їх, і спав де попало — в пилюці, під першою-ліпціою халупою чи крамничкою різника.
