Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич (книги хорошего качества TXT) 📗
За кожуха, за шапку - з хати! Вийшов за школу - світа не видно, сліпить очі, рве за поли, з ніг валяє. Шурхаю по коліна в наметах, спотикаюся, падаю, грузну по пояс. Мов хто жене батогом. А думка, як огнем, пече: «Все це ні к чому - дітей уже десь позамітало. Книжечки до грудей...»
Стану, гукаю: «Улянко!.. Матвійко!..» - тут коло мене і голос умирає. Стомився, падаю в сніг, а думка така вже в, мене: «Коли діти замерзнуть, краще, й мені б не вертатися». Одна тліє надія: здається, їхали з базару - може, їдучи, хто взяв на сани. А як ні - замерзнуть. Раптом над самим ухом: «Дзінь-дзінь!..» Дзвоник, тихенький, як у кімнаті. Схопився на ноги, озираюсь: з другого боку - «дзінь-дзінь», мов у піжмурки грається; бурхаю по снігу, кручусь - нічого не бачу. Коли раптом щось дихнуло в лице мені гарячим, і перед самим своїм носом я бачу конячі голови, мов із снігу виринули. Примара? Вирізується з метелиці невиразний силует саней.
- Стій! - гукаю, мов за гони.
- А хто там? - одгукується мов за лісом.
- Школярів не стрівали?
- Бачили-бачили - в хуторі, хтось на розвальнях підвіз. Ще нам дорогу розказали.
Спершу аж гаряче стало од радощів, а далі раптово стало мені чогось тривожно:
«Як я думав, так і сталося... Ой, чи не сон це? І хура якась підозренна...»
Чую, питає:
- А ви ж звідки будете?
- Я учитель із Буртянської школи.
- А коли ви учитель, то сідайте, будемо їхати разом: гостя до вас везу!
- Якого гостя? («Чи не Марко?» - блиснула думка).
Озивається щось інше, голос тонкісінький, слабенький, якийсь нереальний в хуртовину, в степу. Мов мініатюрний срібний дзвоник.
- А чого це ви, пане вчителю, так довго тримаєте дітей у школі? Тож можуть замерзнути! Що, не впізнаєте? - І дзвенить десь як під шапкою: - Пригадайте сільську школу, сад, Марусю... Не пам’ятаєте? Та я ж ота Тася, що колись обіщала приїхати до вас у школу в гості...
Мурашки полізли в мене поза спиною: «Так і є! Це мені сон! Це я замерзаю в степу. Коли людина замерзає, їй, кажуть, дитинство увижається».
І стою й чекаю: ось-ось засяють золоті сади, заграє чарівна музика...
- Та сідайте ж! Боїтеся, чи що?
Умощуюсь, скраєчку, як у сні. Їдемо, а в мене ніяк не йде з думки: «Ні, тут щось не так».
Добралися до школи.
Мати радісінька, мов родині якій, аж зачервонілась стара. Коли ж в кімнаті наша землячка чогось осмутніла. Глянула туди-сюди, сіла, не роздягаючись, мовчить. Приглядаюсь до неї: якась чужа дівчина, з своєю невідомою мені турботою, і тільки-тільки мерехтять в очах золоті іскорки, що трохи нагадують колишню Тасю. Упадаємо коло неї - мати і я, прохаємо роздягтись - мовчить. Переглянулись із матір’ю. Мати до мене:
- А ми й не помічаємо, що в нас у хаті холодно, аж пара ходить. Внеси, сину, дров та затопимо грубку, а я зараз самувар нагрію.
Ключ од сарая був у сторожа, а сторож пішов цього вечора додому - і я побрьохав до нього через снігом заметений город.
Спотикаюся по гребнях, аж падаю, а з думки не йде ця чудна пригода.
«Що їй треба? Чого вона приїхала?» І одразу раптом пригадав: гарячий, п’яний струмок розлився по тілу, по руках і ногах, у голові.
Як «чого приїхала»?
Та це ж вона приїхала, бо вона моя наречена! Того ж і чудна така, того і ніяково їй стало, того ж і мовчить!
«Ну що ж, коли так - треба одружитись!» - храбро подумав я. Одначе одразу одчув, як затремтіли ноги підо мною, ніби поставлено мене на краю прірви. І щось у мене боязке заскиглило, запротестувало. «Я,- мовляв,- не од того, тільки це так несподівано, все-таки ж треба було подумати... і нічого я ще не зробив того, що думав, і нічим щастя цього не заслужив іще...» ,
«Ні, ні! - без жалю давив я у собі всякий протест.- Ніяких думок! І не думай, і не викручуйсь! Це ж буде навіть негостинно: сама наважилась, приїхала, не злякалась поговору, а я...»
«Ні, що буде, те й буде - женюсь!»
А як вертався од сторожа, ніяких сумнівів не було: увесь горів, був радісний і щасливий, до останку закоханий в несподівану свою наречену.
«Якого мені трясця? Само щастя прилетіло мені в хату, а я ще огинаюсь!»
Аж дух забивало... Так поспішаю, така нетерплячка знову глянуть на свою наречену.
Влітаю в кімнату.
В кімнаті Тасі не було. Заходжу до кухні: мати сама
- А де ж, мамо, наша гостя?
- А в кімнаті хіба немає?
- Нема!
Мати знизує плечима.
- Де б же їй дітись? Може, вийшла платити чоловікові за хуру?
Чекаєм - нема. Вийшов у двір, обійшов кругом усю школу.
Ні Тасі, ні візника, ні коней.
Навіть сліду на снігу не залишилося. Влітаю в хату.
Мати затурбована. Стоїть, чекаючи.
- Ну?
- Нема й сліду!
- І що за притча! - сказати людям, віри не поймуть.
Увіходить сторож. Послухав, подумав. Далі спокійно й урочисто.
- Таке буває раз у житті, та й то не з усяким... Це привид!
І в хаті повіяло казкою.
Кілька днів після того я бив собі та ламав голову, як це воно сталося. На хуторах тим часом навкруги цієї оказії виростали легенди, як гриби після дощу. Мені доводилось гасити їх, як пожежу в посуху. Там затопчеш полум’я, а там уже виривається з-під ніг. Колись, через багато років після того, мені довелося якось проїздити мимо цієї школи. Хурщик мій, що не знав мене у вічі, розповів мені про школу таку легенду:
«Одного вечора в хуртовину під’їхала до школи з дзвінками заручена вчителя і, не встаючи з саней, промовила до нього: «Женись на другій - мене не дожидай...» Тільки це промовила - і хтозна-де все ділось: ні коней, ні молодої. А вже так через тиждень дійшла до вчителя чутка, що тієї самої ночі його наречена замерзла в хуртовину десь аж на Чернігівщині».
Я насилу впізнав у цій легенді свою власну пригоду.
Так от.
- Тася! Невже?! А де ви ділись отоді в хуртовину?..
Питання натовпом. Радість, сміх...
А сам собі думаю: «Може, справді уперта доля дбає за мене - тоді в степу не вдалося подружитись, так от вона знову звела нас докупи». Аж раптом мов хтось мене шпортонув більше, ніж у жарт, і я крикнув з докором тій своїй лукавій долі:
- Заждіть! Та це ж, либонь, про вас казав мені дід, що ви повінчалися з Марком?!
Сміється:
- Цей дід! - Спокійно до діда: - Засвітіть лампу, може, сьогодні таки не буде їх.- До мене: - Ми вечорами давно вже не світимо в кімнаті - якісь людці нишпорять попідвіконню.
Дід засвітив лампу, вікна щільно позатуляв хустками. Пішов по самовара. Ми посідали коло грубки.
- Так де я тоді ділась із школи? Мені й досі соромно, як згадаю,- і вона розповіла цікаву історію.
Знаючи її експансивну вдачу, можна тому цілком пойняти віри. Головну ролю одіграв той мій лист, що я послав з хутора перед святами Маркові. Виявилось, Марко ще з школи і не думав поривати зв’язки з Тасею. Тими пам’ятковими святками, їдучи з семінарії додому, він здибався в Києві з Тасею. Читали мого листа - вирішили приїхати обоє. Марко раніш, Тася днем пізніше. Маркові хуртовина замела залізницю - не приїхав. Тася приїхала і, побачивши, що Марка нема, обурилась, схвилювалась. Думала - підвів навмисне. У візника довідалась, що назад поїзд - світом. Тихенько, щоб не робить гомону, вийшла з хати, сіла на того ж візника та зразу ж поїхала.
Я слухав, як на голках.
- От тобі й Марко! Який? Писав кілька листів, а про це хоч би слово! Це такий товариш! Це - земляк!..
...Перейшли на давні спогади.
Про учителів, про учнів, про шкільні пригоди. Згадали безталанну красуню Марусю. Вона таки поїхала за нареченим в заслання.
Поїхала, захворіла на тиф, померла.
Зітхнули.
І раптом весело засміялись, пригадавши, як колись Марко затуляв уші, щоб не чути «Марсельєзи».
Радісне й смутне - все поспліталося, а над нами ніби повисла велика радість: ось-ось зійде й засяє сонце над усім нашим краєм. І тихішав у нас гомін, мов у дітей, що перед святом розповідають казку, щоб швидше згаяти час.
