Павутинка - Акутагава Рюноскэ (читаем книги бесплатно txt) 📗

Мабуть, не треба пояснювати, як упродовж трьох років навчання в Англії, прогулюючись у Гайд-Парку, я згадував Акіко під гліциніями, як проходячи вулицею Пел-Мел, почувався самотнім мандрівником у чужій країні. Досить сказати, що в ті дні лише рожеві мрії про майбутнє подружнє життя хоч трошки зм'якшували мої страждання. Та от, повернувшись з Англії додому, я дізнався, що Акіко вийшла заміж за директора банку Кьохея Міцумуру. Я відразу вирішив вкоротити собі життя, але через вроджену слабодухість і християнську віру, до якої я навернувся під час навчання в Лондоні, на жаль, в мене рука не піднялася, щоб це зробити. Якщо хочете знати, яка рана відкрилася в моєму серці, то я вам нагадаю, що через днів десять я зібрався знову поїхати в Лондон, чим накликав на себе гнів батька. Мій душевний стан був таким, що Японія без Акіко стала мені чужою. Тож я подумав, що замість того, щоб марно скніти життям душевно розбитої людини в країні, яка стала мені чужою, краще вже, взявши з собою томик «Чайлд-Гарольда», відправитися в далекі краї, мандрувати наодинці по світу і знайти свій вічний спочинок на чужині. Однак родинні обставини врешті-решт змусили мене відмовитися від наміру знову поїхати до Англії. Більше того, як лікар, що недавно повернувся з-за кордону, я мусив лікувати численних хворих у батьковій лікарні, а тому кінець кінцем зранку до вечора проти власної волі був прикутий до свого кабінету.

І от саме тоді я почав шукати в Бога розради від нерозділеного кохання. У той час я близько заприязнився з англійським місіонером Генрі Таунсендом, який проживав у районі Цукідзі, й тільки завдяки його тлумаченню кількох розділів Біблії після тривалої внутрішньої боротьби моє кохання до Акіко перетворилося в палке, але спокійне, чисто родинне почуття. Пригадую, як часто ми розмовляли з Таунсендом про Бога, про Божественну і людську любов, а потім серед ночі я повертався додому безлюдними вулицями Цукідзі, де селилися іноземці. Навіть якщо ви посмієтеся з моєї сентиментальності, я все одно скажу, що, вдивляючись у серп місяця над містом, я тоді подумки молився за щастя кузини й від зворушення гірко схлипував.

Мені не вистачало ні мужності, ні часу, щоб як слід зрозуміти, чим спричинений новий поворот у моєму житті – так би мовити, примиренням з долею чи чимось іншим, але я не сумнівався в одному: що вперше вилікував свою сердечну рану завдяки цьому родинному почуттю до Акіко. Спочатку після повернення на батьківщину я остерігався навіть розмови про неї та її чоловіка, а от Тепер, пройнявшись до Акіко родинними почуттями, мріяв з ними зблизитися. Бо легковажно вірив, що нарешті на мене зійде спокій, найменші мої страждання закінчаться, коли на власні очі побачу їхнє щасливе подружнє життя.

Завдяки цій вірі я нарешті мав приємність вперше в житті провести цілий вечір у товаристві кількох гейш у великому ресторані «Манпаті» разом з Кьохеєм Міцумурою, чоловіком Акіко, з яким мене познайомив один мій приятель третього серпня одинадцятого року Мейдзі [43] під час великого феєрверка поблизу мосту Рьоґоку. Невже я сказав, що мав приємність? Ні, гіркота набагато перевищувала приємність. Того дня я записав у щоденнику такі слова: «Від самої думки про те, що Акіко – дружина такої розпусної й ницої людини, як Міцумура, мене охоплює невимовний гнів і досада. Бог навчив мене дивитися на Акіко, як на молодшу сестру, але чому віддав її в руки подібній тварюці? Мені несила терпіти витівки такого жорстокого і фальшивого Бога. Зрештою, хто зміг би спокійно дивитися, як його дружину й сестру ґвалтують, і водночас, зводячи вгору очі, поминати ім'я Господа? Віднині я не надіятимуся на Бога, а власними руками вирву Акіко з кігтів цього хтивого диявола».

І от зараз, коли пишу цього листа, перед моїми очима мимоволі спливає та огидна картина. Бліда імла над рікою, тисячі червоних ліхтарів і нескінченні ряди розфарбованих човнів… О, я до кінця свого життя не забуду, як спалахували й гаснули в небі вогні феєрверків, як той п'яний жирний кабан Кьохей Міцумура, однією рукою обіймаючи стару гейшу, а другою – зовсім молоденьку, розсівся на маті й горланив непристойні пісеньки. Я навіть пам'ятаю три родинних герби з візерунками суцвіття імбиру на його чорному шифоновому хаорі [44]. Гадаю, що саме того вечора, милуючись феєрверками з ресторану «Манпаті», я вирішив його вбити. Думаю, що до цього мене спонукали не так звичайні ревнощі, як обурення – я хотів покарати розпусту й відновити справедливість.

Відтоді з холодним серцем я почав стежити за поведінкою Міцумури, щоб перевірити, чи він справді такий розпусний, як мені здавалося того вечора. На щастя, через кількох знайомих журналістів я довідався про випадки, які свідчили про його розбещеність та аморальність. Тоді ж від мого старшого товариша Рьохоку Нарусіми я почув, що Міцумура у будинку розпусти в кіотському кварталі Ґіон зґвалтував зовсім молоду невинну гейшу й тим самим довів її до загибелі. Будь-хто такого негідника, який обходиться з лагідною і доброчесною Акіко, як із служницею, назвав би насланою на людей чумою. Я знав, що його існування підриває звичаї і шкодить людській моралі, а його знищення піде на користь і старому, й малому. Таким чином намір прибрати Міцумуру зі світу поступово став втілюватися у конкретний план вбивства.

А проте якби я на цьому зупинився, то ще довго вагався б, здійснювати свій план чи ні. На щастя чи на нещастя, в цей критичний час одного вечора доля звела мене у ресторані «Касівая» на березі ріки Суміди з віконтом Хондою, приятелем ще з дитячих років, і там за чашкою саке я почув про одну сумну історію. Я тоді вперше довідався, що віконт Хонда вже був заручений з Акіко, але Кьохей Міцумура за допомогою грошей таки домігся розриву заручин. Уявляєте собі, наскільки збільшився мій гнів? Коли зараз я згадую, як у ресторані за опущеними очеретяними шторами при тьмяному світлі одного ліхтаря ми з віконтом Хондою лаяли на всі заставки Міцумуру, то сам тремчу всім тілом. І водночас ще чіткіше пригадую, як, повертаючись на рикші додому з ресторану «Касівая», відчував невимовний смуток від того, що віконт Хонда й Акіко були колись заручені. Дозвольте знову процитувати уривок мого щоденника: «Після зустрічі сьогоднішнього вечора з віконтом Хондою я вирішив в найближчі десять днів убити Міцумуру. Зі слів віконта Хонди я здогадався, що він та Акіко не лише були заручені, але й справді кохали одне одного. (Тепер мені зрозуміло, чому віконт Хонда й досі залишився неодруженим.) Тож якщо я уб'ю Міцумуру, віконту й Акіко не буде складно стати подружжям. Крім того, скидається на те, що саме небо допомагає здійснити мій план – вийшовши заміж за Міцумуру, Акіко все ще не народила від нього дитини. Не можу стримати усмішки від думки про те, що, вбивши Міцумуру, це жорстоке чудовисько, я допоможу моїм дорогим віконту й Акіко нарешті зажити щасливим життям».

І от я рішуче взявся до здійснення свого плану. Після три-валих і ретельних роздумів я нарешті вибрав відповідне місце й спосіб убивства. Гадаю, не варто зараз докладно описувати, де і як я його здійснив. Чи пригадуєте вечір двадцятого червня дванадцятого року Мейдзі [45], коли театр Сінтомідза відвідав його високість онук німецького імператора, а Міцумура по дорозі з театру додому раптом умер у кареті? Гадаю, вас задовольнить, якщо я скажу, що якийсь лікар у розквіті сил ще в театрі звернув увагу Міцумури на нездоровий колір його обличчя й порадив йому вжити пігулку, яку носив при собі… Прошу вас, уявіть собі стан того лікаря. Освітлений круглим червоним ліхтарем, він стояв, забувши про все на світі, перед входом до театру Сінтомідза і проводжав поглядом карету Міцумури, що швидко віддалялася крізь дощову заслону, а в його душі вирував учорашній гнів і сьогоднішня радість, з уст зривався то сміх, то ридання. І, щоб ви знали, коли він, сміючись і ридаючи, як божевільний, повертався крізь дощ по грязюці додому, то безперервно шепотів ім'я Акіко…