Незнайомка з Вілдфел-Холу - Бронте Анна (читать книги онлайн полностью без регистрации .txt) 📗

Поки він виголошував оту промову і тішив наймитів та наймичок, я подався додому і, переодягнувшись, попрямував із книгою у кишені до Вілдфел-Холу.

– Ого, – вигукнув мій брат, – то ви з нею так далеко зайшли, що подарунками обмінюєтеся?!

Не зовсім так, старий жевжику; то був мій перший експеримент, і я нетерпляче очікував його наслідків.

Після тієї мандрівки ми ще кілька разів бачилися з пані Грем, і я побачив, що вона не цурається мого товариства, якщо я обмежуюся обговоренням абстрактних питань або загальних тем, та щойно доходило до сентиментів чи ніжних поглядів, як її ставлення до мене мінялося і наступного разу вона була недоступна й холодна, мов крига. Проте ця обставина не надто мене бентежила, оскільки, як я гадав, випливало воно не з якоїсь нелюбові до моєї особи, а з упередженості проти другого шлюбу, – чи то з надмірної прихильності до свого покійного чоловіка, чи тому що з неї було вже досить того заміжжя. Спершу вона мовби тішилася тим, що гамувала мою пиху і нівечила мою самовпевненість, – мушу зізнатися, це глибоко вражало мене, хоча й спонукало до помсти, – та переконавшись, що я не був тим легковажним самовдоволеним джиґуном, за якого вона мене спочатку прийняла, вона почала по-іншому ставитися до моїх скромних залицянь. То було поважне, майже сумовите невдоволення, і незабаром я навчився його не викликати.

«Нехай-но спочатку я стану добрим приятелем її синові, – думалося мені, – поміркованим і надійним другом для неї самої, а потім, коли вона не зможе обійтися без мого товариства і допомоги, побачимо, що робити далі».

Тож ми розмовляли про живопис, поезію, музику, теологію, геологію і філософію: раз чи два я позичав їй книгу, а якось вона позичила мені свою; я зустрічав її під час прогулянок так часто, як тільки міг, і приходив у її дім так часто, як міг наважитися. Моїм першим приводом для візиту був цуцик, якого я приніс у подарунок Артурові, – батьком того песика був Санчо, тож дитина страшенно зраділа, і це не могло не сподобатися мамі. Ще одним приводом була книжка, яку я приніс її синові, – знаючи смаки його матері, я представив ту книжку їй на затвердження, перш ніж презентувати Артурові. Потім я приніс їй деякі рослини для саду від імені своєї сестри, заздалегідь умовивши Розу послати їх. Щоразу я цікавився картиною, яку вона малювала з морського ескізу, і мене запрошували до студії та запитували моєї думки чи просили поради.

Під час останнього візиту ми обговорювали поезію сера Вальтера Скотта, і вона висловила бажання прочитати «Марміон», тож у мене виникла ідея зробити їй подарунок, і, повернувшись додому, я відразу ж замовив цю книжку, а сьогодні зранку й отримав. Та ще треба було знайти привід для нового візиту, тож я придбав блакитного сап’янового нашийника для Артурового песика; і коли хлопчик отримав цей подарунок, то радість його була більша, ніж того заслуговувала вартість дарунка або егоїстичний мотив дарувальника, а я ризикнув попросити дозволу місіс Грем ще раз поглянути на картину.

– О так! Заходьте, – сказала вона (бо я зустрів їх у саду). – Я скінчила її й навіть у раму вставила. Скажіть мені свою останню думку, і якщо ви зможете запропонувати якесь подальше покращення, то воно буде належним чином розглянуте.

Картина була прегарна; краєвид ніби під дією чарів перейшов на полотно; але я стримано висловив свій захват, остерігаючись викликати її невдоволення. Проте вона уважно спостерігала за моїм виразом обличчя і прочитала щире захоплення у моїх очах. Розглядаючи полотно, я згадав про книгу і почав думати про те, як її подарувати. Мені було трохи лячно, але я вирішив не бути таким дурнем, що піде собі, навіть не спробувавши подарувати цю книжку. Марно чекати, поки з’явиться якась нагода, тож я зиркнув у вікно, аби набратися хоробрості, а потім дістав книгу, обернувся і мовив:

– Ви хотіли прочитати «Марміон», місіс Грем; ось він, якщо ви будете так ласкаві прийняти цей подарунок.

Вона зашарілася, можливо, через ці незграбні слова. Потім розсудливо оглянула томик з обох боків, насупивши брови, мовчки погортала сторінки, а далі закрила книгу і спокійно запитала, скільки вона коштує.

Я відчув, як гаряча кров кинулася мені в обличчя.

– Мені шкода ображати вас, пане Маркгаме, – докинула вона, – але якщо я не заплачу за книгу, то не зможу її узяти, – і вона поклала її на стіл.

– Чому не зможете?

– Тому що!..

– Чому?! – повторив я, причому так роздратовано, що вона звела погляд і твердо подивилася мені у вічі.

– Тому що мені не подобається брати на себе борги, з якими ніколи не зможу розрахуватись – я й так вже зобов’язана вам за вашу доброту до мого сина; але його вдячна прихильність і ваші власні хороші почуття мають винагородити вас за це.

– Нісенітниця! – вигукнув я.

Вона знову глянула на мене з виразом спокійного подиву, що виглядало як догана.

– То ви не візьмете книги? – вже трохи лагідніше запитав я.

– Я її охоче візьму, якщо ви дозволите мені за неї заплатити.

Я назвав їй точну ціну та ще й із поштовими видатками, причому так спокійно, як тільки зміг, бо насправді ладен був заплакати від розчарування і досади.

Вона дістала гаманця і вже хотіла була віддати гроші за книжку, та, глянувши на мене, завагалася, а потім лагідно сказала:

– Бачу, ви вважаєте себе ображеним, містере Маркгаме. Мені хочеться, аби ви зрозуміли, що… що я…

– Я вас розумію, і до того ж чудово, – сказав я. – Вам здається, що якби ви прийняли від мене зараз цей дарунок, то надалі я зловживав би цим. Мушу сказати, ви помиляєтеся: якщо ви зробите мені ласку, прийнявши цей подарунок, то я не вважатиму це прецедентом для майбутніх послуг. Ви нічим не зобов’язані мені, – всі зобов’язання на моєму боці, на вашому лише прихильність.

– Що ж, ловлю вас на слові, – відповіла вона з янгольською усмішкою, кладучи ті гроші до гаманця, – тільки ж пам’ятайте!..

– Я пам’ятатиму те, що сказав, та не карайте мене за самовпевненість, позбавляючи своєї дружби – або зачекайте, поки я спокутую її, ставши стриманішим, ніж був раніше, – сказав я, протягаючи руку для прощання, бо був занадто збуджений, аби лишитися.

– Що ж, давайте залишимось такими, якими й були, – відповіла вона, щиро стискаючи мою долоню.

Мені важко було стриматись, щоб не притиснути її ніжну долоньку до своїх уст, та ця передчасна жертва завдала б моїм надіям майже смертельного удару.

Додому я повертався схвильований, серце мало не вискакувало з грудей. Стояла страшенна спека, та я й не помічав її, бо думав тільки про пані Грем, про її недоступність і свою нестриманість та нетактовність, про її рішення і свою нездатність подолати його, сподівався, що… втім, не буду стомлювати тебе своїми суперечливими надіями і побоюваннями.

Розділ IX

Хоча я й охолов до Елізи Мілворд, та вряди-годи бував із візитом у вікарія, бо не хотів різко поривати стосунки з його дочкою – це викликало б страшенне обурення і я став би предметом для пліток, та й вікарій рішуче образився б, адже він вважав, що я приходжу з візитами до нього особисто. Коли наступного дня після мого побачення із пані Грем я завітав до нього в гості, виявилося, що його немає вдома – і та обставина не була для мене такою приємною, як раніше. Хоч як там було, та я вирішив зробити свій візит коротким і розмовляти з Елізою у такій манері, на яку мені могло давати право наше довге знайомство і яка не могла ні образити її, ні послужити для заохочення хибних надій. У мене ніколи не було звички говорити про місіс Грем ні з нею, ні з ким-небудь іншим; та я не просидів і трьох хвилин, як вона сама заговорила про неї.

– Ох, містере Маркгаме! – майже пошепки сказала вона з приголомшеним виразом на обличчі. – А що ви думаєте про ті чутки, що ходять про місіс Грем?

– Які чутки?

– Ага, зараз! Ви й самі знаєте! – вона лукаво всміхнулася і похитала головою.

– Я нічого про них не знаю. І взагалі, що ви маєте на увазі, Елізо?