Сто років самотності (збірка) - Маркес Габриэль Гарсиа (список книг .TXT) 📗
Якось уночі, уже потому, як Ребека вилікувалася від порочної звички їсти землю і її було переселено до кімнати Амаранти й Аркадіо, індіанка, що спала разом з дітьми, прокинулася, зачувши дивний уривчастий звук, який долинав з кутка. Вона злякано підхопилася, подумавши, що, може, до будинку залізла якась тварина, і побачила, що Ребека сидить у гойдалці, тримає пальця в роті, а очі в неї світяться, як у кішки. Заклякнувши від жаху, приголомшена усвідомленням неминучої лихої долі, Вісітасьйон прочитала в цих очах ознаки тієї самої хвороби, загроза якої змусила її й брата навіки покинути стародавнє королівство, де вони були спадкоємцями престолу. У дім прийшло безсоння.
Індіанець Катауре покинув Макондо, не дожидаючи світанку. Його сестра залишилася: серце фаталістки підказувало їй, що смертельна хвороба однаково переслідуватиме її, хоч би в який далекий закуток землі вона втекла. Ніхто не зрозумів тривоги Вісітасьйон. «Не будемо спати?
Що ж, тим краще, — весело зауважив Хосе Аркадіо Буендіа. — Так ми більше візьмемо від життя». Але індіанка пояснила їм, що найстрашніше в хворобі не те, що неможливо заснути, — тіло від цього зовсім не стомлюється, — а те, що згодом поступово, але неминуче настає цілковита забутливість. Тобто коли хворий звикає до безсоння, з його пам'яті починають стиратися спершу спогади, потім — назви й призначення речей, далі він уже не впізнає людей, ба навіть перестає усвідомлювати власну особистість, і, врешті-решт, геть відірваний від минулого, переходить у стан, подібний до ідіотизму. Хосе Аркадіо Буендіа мало не вмер від сміху та дійшов висновку, що, певно, йдеться про одну з безлічі хвороб, вигаданих забобонними індіанцями. Проте обережна Урсула про всяк випадок відокремила Ребеку від інших дітей.
Через кілька тижнів, коли переляк Вісітасьйон ніби вже минувся, Хосе Аркадіо Буендіа раптом зауважив якось серед ночі, що крутиться в ліжку з боку на бік, не можучи заснути. Урсула, яка також погано спала, спитала, що йому таке, і він відповів: «Я знову думаю про Пруденсіо Аґіляра». Вони не заснули ні на хвилину, проте вранці встали зовсім бадьорі й відразу забули про безсонну ніч. За сніданком Ауреліано висловив подив, що почувається чудово, дарма що цілісіньку ніч просидів у лабораторії, золотячи брошку, подарунок Урсулі на день народження. Нікого не занепокоїли ці дивні явища, аж доки через два дні, коли вже час було вкладатися спати, всі відчули, що до них не йде сон, і, подумавши, згадали, що не сплять уже понад п'ятдесят годин.
— Діти так само не сплять, — зауважила індіанка й докинула з притаманним їй фаталізмом: — Коли ця чума зайшла до господи, ніхто вже від неї не врятується.
І справді, всі вони захворіли на безсоння. Урсула, що зналася на цілющих травах, навчившись того від матері, приготувала напій з аконіту й напоїла ним хворих, але й після цього вони не змогли заснути, хоча цілий день снили наяву. Перебуваючи в дивному стані сонного неспання, вони бачили не тільки образи власних марень, а й ті, що привиджувалися іншим, хто був поряд. Здавалося, що в будинку повно гостей. Сидячи в своїй гойдалці в кутку на кухні, Ребека бачила, ніби чоловік, дуже схожий на неї, в білому полотняному костюмі, з золотою запонкою на комірі сорочки підносить їй трояндовий букет. З ним підійшла жінка з тендітними руками, вона взяла одну троянду й прикріпила їй до волосся. Урсула зрозуміла, що чоловік і жінка — батьки Ребеки, проте, хоч як силкувалася, не змогла їх упізнати, а тільки остаточно переконалася, що ніколи доти не бачила їх. Тим часом через недогляд, що його Хосе Аркадіо Буендіа не міг собі пробачити, виготовлених у домі льодяникових звіряток і далі виносили продавати в місто. Діти й дорослі з насолодою смоктали смачних зелених півників безсоння, чудових рожевих рибок безсоння, солодких жовтих коників безсоння, тож на світанні в понеділок не спало вже все містечко. Спочатку це нікого не занепокоїло. Навпаки, люди навіть зраділи: адже тоді в Макондо справ була сила-силенна і часу на все не вистачало. Всі так ревно взялися до праці, що за короткий час усе переробили й тепер о третій годині ранку сиділи склавши руки й рахували, скільки нот у годинниковому вальсі. Ті, що хотіли заснути, — не від утоми, а скучивши за снами, — вдавалися до найрозмаїтіших способів, щоб украй виснажити себе. Збиралися в гурти й балакали без угаву, протягом цілих годин повторювали одні й ті ж анекдоти, розповідали казку про білого каплуна, знай ускладнюючи її доти, доки впадали в розпач. Це була така нескінченна гра, в якій ведучий питав учасників, чи вони хочуть послухати казку про білого каплуна, і якщо йому відповідали «так», то казав, що не просив говорити «так», а просив відповісти, чи розповісти їм казку про білого каплуна; якщо йому відповідали «ні», він казав, що не просив говорити «ні», а просив відповісти, чи розповісти їм казку про білого каплуна; якщо всі мовчали, то ведучий казав, що не просив їх мовчати, а просив відповісти, чи розповісти їм казку про білого каплуна; і ніхто не міг піти геть, бо ведучий казав, що не просив їх іти геть, а просив відповісти, чи розповісти їм казку про білого каплуна. І отак без кінця, по замкнутому колу, цілісіньку ніч.
Коли Хосе Аркадіо Буендіа зрозумів, що занедужало все місто, то зібрав голів родин, щоб розповісти їм усе, що знав про хворобу безсоння та обговорити заходи, аби не дати пошесті поширитися на Сусідні міста й села. Отоді й познімали з цапів дзвіночки, виміняні в арабів за папуг, і почепили їх при вході до Макондо для тих, хто, нехтуючи поради й благання вартових, наполягав, аби їм дозволили ввійти до міста. Всі чужинці, які з'явилися в той час на вулицях Макондо, були зобов'язані дзвонити дзвіночком, попереджуючи хворих, що йде здоровий. Під час перебування в місті їм не дозволялося ні їсти, ні пити, бо не було жодного сумніву в тому, що хвороба передається тільки через рот, а вся їжа й питво в Макондо заражені безсонням. Завдяки цим заходам пошесть було ізольовано в межах міста. Карантину дотримувалися дуже суворо, і з бігом часу надзвичайний стан почав сприйматись, як звичайна річ: життя йшло своїм плином, робота йшла своїм трибом, і ніхто не журився тим, що втратив непотрібну звичку спати.
І от Ауреліано винайшов засіб, який кілька місяців допомагав усім боротися з провалами пам'яті. Відкрив він його зовсім випадково. Цей хворий на безсоння досвідчений знавець своєї справи, бувши одним з перших заслаблих у місті, досконало опанував ювелірне мистецтво. Якось, шукаючи маленьке коваделко, на якому вони з батьком звичайно розплющували метали, він ніяк не міг згадати його назви. Батько підказав йому: «Ковадло». Ауреліано написав слово на папірці й приліпив його до основи коваделка. Так він був певен, що більше цього слова не забуде. Йому й на думку не спало, що то був тільки перший вияв забутливості, — просто, подумав, це слово було важко запам'ятати. Однак за кілька днів він зауважив, що насилу пригадує назви майже всіх речей у лабораторії. Тоді він зробив на них відповідні наліпки, й тепер досить було прочитати назву, щоб визначити, що то таке. Коли батько висловив своє занепокоєння тим, що він забуває навіть найяскравіші враження дитинства, Ауреліано пояснив йому свій спосіб, і Хосе Аркадіо Буендіа спочатку застосував його у себе вдома, а потім і в місті. Вмоченим у чорнило пензликом він понадписував усі речі в будинку: «стіл», «стілець», «годинник», «двері», «стіна», «ліжко», «каструля». Далі пішов у загорожу для худоби, а потому — в поле й позначив там тварин, птахів і рослини: «корова», «цап», «свиня», «курка», «маніок», «банан». Невдовзі, користуючись новим способом пригадувати слова, люди зрозуміли, що може настати такий день, коли, поновивши в пам'яті назву речі за написом, вони будуть неспроможні згадати її призначення. Після цього написи стали докладніші. Наочне уявлення про те, як жителі Макондо силкуватись боротися з забутливістю, дає табличка, повішена ними на шию корові: «Це корова, її потрібно доїти щоранку, щоб дістати молоко, а молоко треба кип'ятити, щоб змішати з кавою й вийшла кава з молоком». Ось так вони й далі жили в химерній дійсності, що вислизала від них, дійсності, яку за допомогою слова їм удавалося затримати на коротку мить і яка, однак, мала неминуче й безповоротно зникнути, тільки-но забудеться значення літер.
