Заручені - Мандзони Алессандро (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений .TXT) 📗
— Ще й як знаю. Негідники кляті!
— То отже...
— Кажу ж вам, що я про це й не думаю. А той — іще живий? Він тут?
— Я вже сказав вам, нікого тут немає. І знов кажу вам — киньте-бо думати про тутешні справи. Кажу вам, що...
— Я питаю: він тут, отой?
— Боже праведний! Говоріть ясніше. Невже після всього, що сталося, ви все ще ніяк не можете вгомонитися?
— Він тут чи ні?
— Годі-бо, його тут немає. Адже тут чума, сину мій, чума! Хто ж це спокійно гуляє в такий час?
— Ой, якби ж то на світі була тільки чума... а щодо мене, то я вже нею перехворів і нічого не боюся.
— Тим більше! Тим більше! Чи ж це не знамення? Коли врятуєшся від такого лиха, то, як мені здається, треба дякувати Господові і...
— А я й дякую...
— І не ходіть напитувати ще біди, кажу я вам. Наслідуйте мій приклад.
— Якщо я не помиляюся, синьйоре курато, вас вона теж не минула?
— Ой не минула, та ще й яка! Ох, і підступна ж вона, клята... Я просто дивом вижив... Подивіться лишень! Бачите, як вона мене розписала. Тепер мені, власне, потрібен спокій, щоб видужати остаточно. Я вже почуваю себе трохи краще... Але, ради всього святого, що вам тут робити? Верніться лишень...
— І що ви оце заторочили: «верніться» та «верніться». Якщо вже вертатися, то краще було б і зовсім не вирушати в дорогу... Ви знай торочите: навіщо та навіщо ви прийшли? Ну, це вже мені таки подобається! Таж я прийшов до себе додому.
— Ваш будинок...
— Скажіть, багато тут перемерло люду?
— Ой! — вигукнув дон Абондіо і, почавши з Перпетуї, подав довгий перелік осіб та цілих родин. Ренцо, звичайно, сподівався на щось таке, але, почувши стільки знайомих імен, був дуже засмучений і стояв з низько похиленою головою, раз у раз вигукуючи:
— Бідолаха! Бідненький! Бідні!
— От бачите! — провадив далі дон Абондіо.— І це ще не всі. Якщо ті, хто цього разу врятувався, не візьмуться за розум і не повикидають із голови всякі дурниці, то неодмінно настане кінець світу.
— Не турбуйтесь: я не збираюсь залишатися тут.
— Ой, хвалити бога, що ви схаменулися! І, звичайно, ви чините слушно, що повертаєтесь до Бергамо.
— А це вже не ваш клопіт.
— Як? Чи не думаєте ви утнути щось іще гірше, ніж тоді?
— Кажу вам, це не ваш клопіт. Це моя справа. Я вже не дитина й сам зумію зміркувати, що й до чого. У всякому разі, сподіваюся, ви нікому не скажете, що бачили мене. Адже ви — пастир, а я один із вашої парафії, і ви не захочете зрадити мене.
— Зрозуміло, — сердито зітхнувши, мовив дон Абондіо,— все зрозуміло. Ви хочете згубити себе, а воднораз і мене. Вам мало того, що ви перетерпіли. Вам мало того, що і я натерпівся. Зрозуміло, все зрозуміло.
І, далі бурмочучи крізь зуби останні слова, дон Абондіо подався своєю дорогою.
Ренцо стояв сумний і пригнічений, розмірковуючи, де б йому зупинитися. В списку померлих, наведеному доном Абондіо, згадувалась одна селянська родина, яка померла від чуми, крім одного юнака, майже ровесника Ренцо і його товариша з дитячих літ. Будинок цього юнака був одразу за селом.
Дорогою Ренцо пройшов повз свій виноградник і вже по одному його вигляду визначив, у якому він стані. Над стіною не вивишалося жодної верхівки, жодної зеленої гілки дерев. Коли щось і було видно, то все це повиростало за його відсутності. Він підійшов до входу (від ґратчастої хвіртки не лишилося навіть гаків), роззирнувся довкола: бідний виноградник! Дві зими підряд жителі всього села ходили по дрова «до маєтку бідолахи», як вони казали. Виноградні лози, тутові й усякі фруктові дерева — майже все було нещадно повисмикувано або зрубано під самісінький корінь. Але дещо все-таки зеленіло: молоде пагіння, яке своїми уриваними рядами ще позначало місця спустошених насаджень, та подекуди паростки й дички тутових, фігових, персикових, вишневих, сливових дерев; однак усе це потопало в буйних заростях кропиви, папоротника, плевелів, собачого зуба, лободи, вівсянки, щириці, ротків, щавлю, пташиного проса та інших рослин,— я хочу сказати, тих, які житель будь-якого села на свій лад ставить в особливий розряд, називаючи їх бур'янами або ще якось отак. То була плутанина із стебел, що тяглись угору одно за одним або рвалися вперед, розповзаючись по землі, всіляко стараючись захопити собі місце. Тут геть перемішалися листя, квіти, плоди найрізноманітнішого забарвлення, форми та розмірів: колоски, волоть, грона, пучки, голівки — білі, червоні, жовті, лазурові. Серед цих заростів виднілося кілька вищих і дуже помітних рослин, зовсім не цінних, принаймні здебільшого. Найвище повиганявся турецький виноград зі своїми крислатими червонявими гілками, пишним темно-зеленим листям, подекуди вже зачепленим скраю багрянцем, зі своїми звислими гронами, пообліплюваними виноградинками, внизу ліловими, трохи вище — ясно-червоними, далі — зеленими і аж на верхівці — білуватими квіточками; коров'як зі своїм великим шерстистим листям внизу, прямим високим стеблом і видовженими, розсипаними по ньому колосками, ніби усіяними зірками яскраво-жовтого кольору; чортополох, весь у колючках — і на гілках, і на листі, і в чашечках, звідки стирчали чубчики білих або червонуватих квітів і відривалися, підхоплювані вітром, легкі пір'ясті сріблисті пушинки. А ось густа маса берізки, чіпко пообвивавшись навколо молодих пагонів тутового дерева, всуціль укрила їх своїми хиткими листочками і звислими з верхівки чистими тендітними дзвіночками; там дикий гарбуз із своїми яскраво-червоними квіточками обвився навколо молодих пагонів виноградної лози, яка, марно попошукавши твердішої опори, й собі позачіплялась за нього вусиками; сплітаючи свої слабкі стебла і майже однакові листки, вони тягли одне одного донизу, як це часто трапляється з кволими людьми, які намагаються спертися одне на одного. Ожина росла скрізь: вона перебігала з рослини на рослину, дерлася вгору, спускалася, гнула або випростувала свої гілки залежно від того, що їй вдавалося, і, поперекидавшись через вхід до виноградника, здавалось, була готова перегородити туди доступ навіть самому господареві.
Та юнак не мав ніякого бажання заходити до такого виноградника і, мабуть, простояв біля нього менше часу, ніж ми витратили на цей невеликий опис. Попростував далі. Неподалік стояв його будинок. Він перетнув город, ідучи по коліна в густій траві,— город позаростав так само, як і виноградник. Ренцо ступив на поріг однієї з двох кімнат нижнього поверху. Шум його кроків та поява викликала переполох і втечу кількох пацюків, які кинулися врозтіч і поховалися в гною, що вкривав усю підлогу,— то були рештки постою ландскнехтів. Глянув на стіни: вони були пооблуплювані, брудні, закіптюжені. Звів очі до стелі: справдешнє царство павуків. І нічого більше. Він пішов і звідси, обхопивши голову руками, пішов по стежці, яку щойно протоптав у траві. Ступивши кілька кроків, він звернув ліворуч, на другу стежку, яка вела в поле, але, не побачивши й не почувши жодної живої душі, попрямував до будинку, де сподівався зупинитися. Уже почало смеркати. Його друг сидів біля порога на дерев'яній лавочці, схрестивши руки на грудях і втупивши очі в небо,— достоту вбита горем і здичавіла в самотності людина. Зачувши кроки, він обернувся подивитися, хто б це міг бути, і, піднісши догори руки, голосно сказав тому, кого, як йому здалося, він побачив у сутінках крізь гілля та зелень.
— Невже тільки я один на все село? Хіба я вчора мало попрацював? Дайте мені трохи відпочити — це теж буде справою милосердя.
Не розуміючи, що все це значить, Ренцо у відповідь назвав його на ім'я.
— Ренцо! — вигукнув той напівзапитально.
— Оце я і є, — сказав Ренцо, і вони кинулись один до одного.
— То це й справді ти! — мовив друг, коли вони обнялися.— Який я радий бачити тебе! Хто б міг подумати? А я вже був переплутав тебе з гробарем Паоліно — він приходить мучити мене, загадуючи йти ховати мерців. Ти знаєш, що я зостався один, зовсім один, як палець?
— На жаль, знаю,— сказав Ренцо.
Отак, обмінюючись дружніми привітаннями, уриваючи один одного запитаннями та відповідями, зайшли вони разом до будиночка. І там, теревенячи далі, друг заходився господарювати, щоб із честю прийняти Ренцо, скільки це дозволяла така несподівана зустріч і такий час. Він поставив на плиту воду і взявся готувати поленту, але потім передав копистку Ренцо, щоб той мішав тісто, а сам вийшов надвір, мовивши:
