Твори том 2 - де Мопассан Ги (книги бесплатно TXT) 📗
Лісничиха відступила набік.
— Заходьте, — сказала вона.
Солдати увійшли. Вони були запорошені снігом, а на касках у них лежав такий товстий пухнастий шар снігу, що вони скидалися на тістечка із збитими вершками. Всі були стомлені й змучені.
Молода жінка вказала на дерев'яні лави по обидва боки стола.
— Сідайте, — сказала вона. — Я вам зварю юшку. Видно, ви зовсім знесилились.
І вона засунула двері, підлила води в казанок, вкинула масла й картоплі, зняла з гачка над вогнищем шмат сала, відрізала половину і теж укинула в юшку.
Шестеро солдатів стежили голодними очима за кожним її рухом. Рушниці та каски вони поскидали в кутку і тепер сиділи й чекали, наче слухняні діти на шкільній лаві.
Мати взялася знов за пряжу, щохвилини розгублено зиркаючи на солдатів-загарбників. Чути було тільки тихе гудіння прядки, потріскування вогню та булькотіння води в казанку.
Аж раптом усі здригнулись від якогось дивного звуку за дверима, схожого на хрипке дихання й хрипіння звіра.
Німецький унтер-офіцер кинувся до рушниць. Лісничиха жестом спинила його й сказала, усміхаючись:
— Це вовки, вони, як ви, теж никають голодні.
Німець не повірив і схотів глянути, але, тільки-но двері
прочинились, він побачив двох великих сірих звірів, що тікали швидким розмашистим клусом.
Унтер-офіцер вернувся на місце, пробурмотівши:
— Я не хотіф пофірити.
І став чекати юшки.
Німці жадібно накинулись на страву, наминали, роззявляючи роти аж до вух, щоб глитнути якнайбільше, 'їхні круглі очі вирячувались, а в горлі булькотіло, наче в ринві.
Жінки мовчки дивились, як швидко ворушаться руді бороди і як картоплини наче провалюються у ці рухливі зарості.
Потім німці схотіли пити, і лісничиха спустилась у погріб націдити їм сидру. В погребі вона загаялась. Це було невелике склеписте підземелля, що, за переказом, правило під час революції за в'язницю й схованку. Спускались туди вузенькими крученими сходами через люк у кутку кухні.
Бертіна повернулась, нишком посміюючись сама до себе.
Вона подала німцям глек сидру. Потім вони з матір’ю повечеряли в другому кутку кухні.
Солдати наїлись і задрімали, сидячи біля стола. Час від часу хто-небудь із шістьох стукався лобом об стільницю і, прокинувшись, випростувався.
Бертіна сказала унтер-офіцерові:
— Лягайте біля вогню; либонь, і на шістьох місця вистачить. А ми з мамою підемо до моєї кімнати нагору.
Жінки зійшли на горішній поверх. Чути було, як вони замкнулись на ключ, потім ходили деякий час, нарешті затихли.
Пруссаки полягали долі, ногами до вогню, підклавши під голови згорнені шинелі, і скоро всі шестеро захропли на шість голосів, хто дискантом, хто басом, але всі однаково протяжно й оглушливо.
Спали вони, мабуть, уже давно, коли пролунав постріл, і такий гучний, наче стріляли в стіну будинку. Солдати вмить схопилися, але тут знов прогриміли два постріли, а за ними ще три.
Двері нагорі розчинилися навстіж, і показалась лісничиха, боса, в сорочці й нижній спідниці, перелякана і з свічкою в руці.
— Цч. французи, — пробелькотіла вона, — чоловік двісті, не менше! Вони підпалять будинок, якщо застануть вас тут. Швидко лізьте в погріб, тільки не галасуйте. Якщо будете галасувати, ми пропали.
Унтер-офіцер розгублено прошепотів:
— 'Ми згодні, ми згодні. Де ми пофинні шпускатись?
Жінка хутенько відкинула вузьку квадратну ляду, й
шестеро німців один по одному спустилися в підземелля, задкуючи й намацуючи ногою східці.
Але тільки-но сховався останній шишак, Бертіна зачинила важку дубову ляду, товсту, мов стіна, міцну, як сталь, припасовану на шарнірах, двічі повернула ключ у величезному замку й засміялася беззвучним переможним сміхом, їй страшенно кортіло піти в танок над головами полонених.
Вони не ворушилися, спіймані в міцний кам’яний мішок, куди повітря проходило тільки через загратований душник.
Бертіна, не гаючись, знов роздмухала вогонь і почепила казанок, щоб підварити юшки, бурмочучи:
— Батько стомиться за цю ніч.
Потім вона сіла й стала чекати. Чути було тільки дзвінкий маятник годинника, що рівномірно цокав серед тиші.
Час від часу молода жінка'кидала на циферблат нетерплячий погляд, що мовби промовляв: «Чого так довільне рухаються стрілки!»
Незабаром їй вчулося, що під ногами в неї шепочуться. З-під цегляного склепіння долинав невиразний гомін. Пруссаки, очевидно, здогадались, що їх обдурили. Унтер-офіцер піднявся крученими сходами й загрюкав кулаком у ляду.
— Фідчиняти! — загорлав він.
Бертіна підвелась, підійшла ближче й спитала, перекривлюючи його:
— Чого фи хотіли?
— Фідчиняти!
— Я не фідчиню.
— Фідчиняти, інакше я ламати твері! — скаженів німець.
Вона засміялась.
— Ламай, ламай, голубе!
Він загрюкав прикладом рушниці в дубову ляду. Але така ляда не піддалася б і таранові.
Лісничиха почула, що німець спускається. Потім піднімались один по одному солдати, пробували свою силу й міцність замка. Але, вирішивши, мабуть, що всі спроби марні, вони спустились у погріб і знов стали радитися.
Жінка спершу прислухалась до них, потім відчинила двері й стала вслухатися в пітьму.
До неї долинуло віддалене гавкання. Вона засвистала по-мисливському, і майже відразу дві величезні собаки виринули з темряви й радісно кинулись до неї. Вона схопила їх за шиї й притримала, щоб вони не бігли далі. Потім гукнула щосили:
— Гей-гей, батьку 1
— Ґей-гей, Бертіно! — відповів здалеку голос.
Вона трохи почекала, потім знов крикнула:
— Гей-гей, батьку!
— Гей-гей, Бертіно! — відповів голос уже ближче.
— Не йди повз душник, — крикнула лісничиха. — В погребі пруссаки.
Ліворуч між двома деревами виринула висока постать старого. Він стривожено спитав:
— Пруссаки в погребі? Чого їм там треба?
Молода жінка засміялась:
— Це ті самі, що були. Вони заблудили в лісі, і я їх посадила в холодочку у погріб.
І зона розповіла, як налякала німців пострілами та замкнула в погребі.
Старий, усе ще суплячись, спитав: и — Що'ж меш тепер з ними робити?
— Приведи пана Лавіня з усім загоном. Хай візьме їх у полон. Ото зрадіє!
Старий Пішон усміхнувся:
— Певно, що зрадіє.
Дочка сказала:
— Ось юшка, поїж та йди швидше.
Старий сів за стіл і заходився їсти, спершу поставивши на підлогу дві миски з юшкою для собак.
Почувши голоси, німці замовкли.
За чверть години Ходуля знову вирушив у дорогу. А Бертіна, підперши голову руками, стала чекати.
Полонені знов заметушились. Вони без угаву кричали, несамовито грюкали прикладами в непохитну ляду. Далі почали стріляти в душник, сподіваючись, мабуть, що їх почують, коли якийсь німецький загін проходитиме по-' близу.
Лісничиха наче завмерла: але весь цей шум хвилював, дратував її. Шалена лють клекотіла в ній. їй хотілось перебити їх, мерзотників, щоб вони замовкли. Вона нетерпеливилась чимдалі дужче, не спускала очей з годинника, рахувала хвилини.
Минуло півтори години з того часу, як пішов батько. Тепер він уже в місті. Вона наче бачила його. Ось він розповідає усе панові Лавіню; той блідне від хвилювання і дзвонить служниці, щоб йому принесли мундир і зброю. Бертіні так і вчувалося, як розсипається по вулицях барабанний дріб. З вікон виглядають перелякані обличчя. Ополченці вибігають з будинків, напіводягнені, задихані, на ходу застібаючи портупеї, і поспішають до приміщення коменданта.
Потім загін з Ходулею на чолі вирушає в ліс у темряві, по снігу.
Бертіна все дивилась на циферблат. «За годину вони можуть тут бути», — думала вона.
її бив нервовий дрож. Хвилини тяглися нескінченно. Скільки ще ждати?
Нарешті стрілки показали годину, коли, за її розрахунками, загін мав прибути.
Вона знов розчинила двері, щоб послухати, чи не йдуть вони, і побачила тінь, що рухалась обережно. Вона злякалась і скрикнула. Це був батько.
